Проклята наречена і таємниці Пагорбів - Олена Гриб

Король уже переступив тридцятирічний рубіж, але мав досить молодий вигляд як для свого віку. Невисокий, худорлявий, з рухливим насмішкуватим обличчям і звичкою свердлити людей поглядом, він нагадував юного барса, якому не судилося подорослішати. Так казав хтось із минулих женихів, і з ним важко було не погодитись.

Фабіан одягався яскраво, часом навіть химерно, всіляко підкреслював свій високий статус і плював на думку оточуючих. Коли він говорив, усі замовкали, і неважливо, що його величність переривав чужу розмову. Коли підозрював наближеного у зраді, не церемонився. Коли бачив дівчину собі до смаку, заявляв про це прямо.

Ось і зараз король зупинився навпроти Айріс і, уперши кулаки в стегна, розглядав її без тіні сором’язливості.

– Хм… А ти стала сміливою, Ірисо, – мовив, розтягуючи слова. – Раніше в тобі не було вогню.

«Раніше я жила ілюзіями. Вірила, що прокляття допомагає чинити правосуддя. Що, підкоряючись тобі, я спокутую провину за смерть Армана. Що можу відмовитися від цього фарсу будь-якої миті. Потім побачила, що моя думка не потрібна абсолютно нікому, і очерствіла. А сьогодні зрозуміла: з мене годі. Два місяці – і я стану повнолітньою. Лише два місяці, і мені дадуть документи! Я сама відповідатиму за свої вчинки. Моє «ні» принесе неприємності мені, а не моїй сім’ї. Чекаю з нетерпіннями, сіре», – просилося на язик.

Але Айріс змовчала. Треба було потерпіти ще шістдесят днів. Що може статися за такий короткий період?

Вона стежила за новинами і щодня прочитувала серйозні газети від першої до останньої сторінки. Нині Валесія живе спокійно. Вельможі звикли до вдачі короля і не лізуть на рожен. Тільки якась придворна дама стала героїнею скандалу за участю Фабіана, проте її він точно не пришле до вівтаря.

– Сміливіше, Ірисо. Хіба тобі не казали, що мені подобається сміливість?

– І тому ви перетворюєте сміливців на посміховисько, сіре?

Айріс в паніці торкнулася своїх губ і з полегшенням зрозуміла, що питання, яке крутилося в думках, озвучила не вона.

– Нахаб, Лисице. – Король повернувся до Меліси. – Тільки зухвальців, які забувають своє місце. Як ти, наприклад.

– Ви лякаєте мою підопічну. – Напівкровка копіювала його інтонації. – Це негідно людини, що носить корону.

– Збираєшся виховувати і мене? Не боїшся, що й мені захочеться тебе виховати, Лиско? Різками?

Вона байдуже знизала плечима:

– Всяке буває. Дурням і самодурам закон не писаний, – сказала спокійно.

Тітонька Руденс знепритомніла з тихим охканням. Її монструозний капелюшок зі штучними квітами впав саме на прикрашені сапфіровими ґудзиками туфлі Фабіана, пухка рука зачепила вузькі штани короля, паперове віяло голосно ляснуло його по колінах.

– Довели стареньку. – Меліса холоднокровно витягла з непримітної кишеньки нюхальну сіль (життєво необхідний атрибут під час спілкування з Лисицею Стау) і присіла біля тітоньки. – Літня людина, слабке серце … Не бережете ви своїх підданих, сіре.

Король на мить втратив дар мови, потім заливисто розреготався.

– Передай скарбнику, щоб цього місяця дав тобі платню блазня. – У його голосі не чулося злості. – А що до тебе, Ірисо…

Айріс забулась і ривком підняла голову. На неї глянули сині-сині очі Фабіана, сповнені туги та втоми. У них не було ні сміху, ні роздратування, ні погорди… Вони наче належали іншій людині – нескінченно самотній, зануреній у смуток, яка не знає, що таке щирий сміх.

– Не хочеш більше мені допомагати? Добре, це твій вибір, але для тебе є останнє завдання, – сказав король, і фантом розвіявся. – Особливе завдання. Виконай його, і отримаєш усе, що забажаєш.

Айріс не запитала, що станеться, якщо вона відмовиться. Це ж було вже… Після другого нареченого, здається. Банкрутство, позов проти батька, зруйноване майбутнє братів… Список довгий.

– Останнє, сіре?

– Даю слово. – Фабіан люб’язно торкнувся її тонких пальців. – Лисиця підтвердить: я людина честі.

– І розумових збочень, – охоче відгукнулася Меліса.

Тітонька Руденс, не встигнувши розплющити очі, знову знепритомніла.

«Всього один раз… Я впораюсь!» – Айріс вклонилася королю і відступила на крок, коли він пройшов повз.

– Тобі сподобаються Пагорби, Ірисо, – кинув Фабіан, не обертаючись. – Там дуже гарно цієї пори року.

Пагорби?! Величезна територія на межі Валесії та земель народу лінг? Глуш, про яку в столиці ходять моторошні легенди? Останній прихисток магії та чудес?

«Я не впораюся», – майнула приречена думка. – «Нізащо не впораюся. Це далеко… Там одні незнайомці. І поліції майже немає… В Пагорбах люди губляться навіки. Точно. Губляться. Навік».

– Дякую за можливість, сіре, – сказала Айріс. – Пагорби – це саме те, що треба.

Вона справді відчувала вдячність і збиралася скористатися ситуацією у власних інтересах.