Таємниця Чорного Дракона. Злочинець - Аманді Хоуп

Глава 4

- Тобто, без знатної родини та магії дружиною до принців не потрапити? - зробила я урочисто висновок.

Цей паразит таки хотів мене своєю коханкою зробити, або скомпрометувати остаточно. Мало йому наших прогулянок садом. Чим же я йому насолила, що він готовий підти на підступні заходи?

- Так! - кивнула служниця і додала важливо:

- Вам про нього краще забути! Не нашого поля він ягода!

Я навіть закашлялася після її слів.

- З чого ти взяла, що мені цей самозакоханий тип потрібен?

Але вона перебила, з виглядом бувалої свахи видавши:

- Я ж бачу, як ви на нього поглядаєте та довідки наводите.

Заперечити мені не було чого, лише з досадою плюхнула шматочком пирога в чай. Що тут скажеш? Кожен робить висновки у міру своєї зіпсованості.

- Що тобі Теоза розповіла? - перевела я різко розмову на іншу тему.

Мірана на мене хитро подивилася і видала:

- Зараз у його будинку живе одна дівчина, - почала нахабниця, уважно стежачи за моєю реакцією. - Вона протрималася довше за інших і принц все ще до неї прихильний.

«Треба щось робити з цією вигадницею, - подивилася на служницю зло. – До добра її фантазії не доведуть».

- Мені не цікаво, з ким він спить, – заявила я твердо.- Мені треба знати про його магію.

- А хіба я казала, що він з нею спить? – несподівано розвеселилася та, мало не ляскаючи в долоні.

«Це вона мене спіймала наче? - з досадою прикрила очі рукою. - Здається, це не виліковно!»

- Давай на сьогодні закінчимо розмову, - моєму терпінню прийшов кінець, вказавши на піднос грізно промовила: - Можеш це все забрати? Щось я почуваюся стомленою!

Демонстративно широко позіхнувши, лягла у ліжко.

Мірана прибрала зі столу, ображено на мене поглядаючи. Поїсти, як слід, вона не встигла за своїми вигадками. Зібрала тацю і, надто голосно торохтячи посудом, пішла на вихід.

"Сама винна! - подумала їй услід. – На кухні наїсись! Нема чого лізти зі своїм самоваром у мій монастир».

Як тільки за нею зачинилися двері, я підскочила. Є в мене ще одна невідкладна і дуже важлива справа, посвячувати у яку нікого не можна.

Зрештою, настав час розібратися, володію я тією самою магією чи ні. Недарма ж принц ходить навкруги, здається, і я вже починаю його підозрам вірити.

Забігала по кімнаті в пошуках чогось гостренького, щоб палець порізати. Взагалі нічого придатного не знайшла. Не розбивати ж вазу для експерименту. Можна голкою вколотись, але там рани зовсім не видно, а мені потрібен наочний приклад.

Зупинилася біля столу з письмовим приладдям, ніби я бачила щось схоже на ніж для різання паперів. Сподіваюся, він досить гострий.

І, диво! Там справді виявився ніж із гарною різьбленою ручкою. Недовго думаючи, схопила і полоснула себе на пальці. Я жінка рішуча, довго роздумувати не люблю.

 - Ай! - захотілося тут же палець в рота сунути, як завжди, але я стійко перемогла в собі це бажання.

Витерла рушником краплю крові, що з'явилася, і урочисто вимовила, ніби вчений хімік над новим вірусом:

- Почнемо! День перший експерименту – ментальна дія!

Почала посилено посилати уявні позиви рані, щоб гоїлася прямо на очах. Але скільки я не морщила лоба, скільки разів не повторювала сакраментальну фразу: «у зайця болить, у лисиці болить, у вовка болить, у мене заживе», нічого не відбувалося.

Я вже й паси різні над раною робила, і дула на неї, і до серця притискала – нічого.

- Йшла друга година експерименту, професор почав зходити жовчю, а миша вперто хотіла жити, - похмуро відпустила в порожнечу кімнати начеб то кумедний жарт.

Що б ще таке зробити? Згадавши, як Барс відкрив книгу, спробувала відтворити його дії. Витягла з затишного місця під подушкою винесений з бібліотеки томик і почала над ним чаклувати.

І знову провал, що б я не робила, як би не хотіла, нічого не відбувалося. Книга залишалася для мене закритою.

У серцях шпурнула її на ліжко. Чарівник із мене ніякий! Прикро до сліз! Потрапити у світ магії і не мати її – просто глузування долі!

Востаннє глянула на ненависний томик із таємничим вмістом, підняла його та переклала на стіл. Потрібно буде повернути до бібліотеки, все одно сама прочитати не зможу.

Погляд мимоволі впав на мої руки. У цей момент серце тривожно тьохнуло! Рани на пальці не було!

Не вірячи своїм очам, підскочила і витерла вологим рушником кров, що залишилася і вже засохла. Рани не було! Навіть сліду не лишилося!

– Як? - запитала я в простір. - Як це вийшло?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно