Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна

І коли Йовіла вже дісталася гуртожитку, зняла замурзану сукню, перевдяглася в нічну сорочку і під проточною водою на вулиці відмивала ступні, вона прокручувала розмову в голові знову і знову. 

 – Ти ж пам’ятаєш про куріпок?

Йовіла не пам’ятала. Та й не знала взагалі ні про які куріпки, синички, голубів чи ще там що. Юнак міг бути просто божевільним – можливо, Йовіла надто близько прийняла до серця цю випадкову зустріч. 

Вона дійшла до того, що варто би назавтра звернутися до розпорядниці відбору і розпитати про того хлопця. Але коли Йовіла спробувала в голові воскресити образ юнака, вона зрозуміла, що зовсім не пам’ятає його обличчя. 

Образи скручувалися спіралями, роздвоювалися, потім сходилися знову, але вже не в тому вигляді, що раніше. В одну мить в її уяві поставало невиразне лице, в іншу - розмазана пляма, потім їй здавалося, що вона все ж згадала, але коли спробувала подумки описати обличчя незнайомця, зіштовхнулася з тим, що не може цього зробити. 

Ніс його був не кирпатий, не прямий, проте і горбинок на ньому не було. Очі були не карі, не блакитні, не сірі і не зелені, губи – не пухкі і не тонкі. Відчуття було подібне до того, коли до неї говорили незнайомою мовою, от тільки юнак з саду сам був цією незнайомою мовою. І Йовіла не знала ні її, ні перекладу. Та і в своїй мові не мала слів, щоб описати його. 

Йовіла прикрила очі. Досить про це думати, так можна і з глузду з’їхати. Все це – тільки через втому, нерви і роздратування на Сорена. Їй варто відпочити, і завтра зранку вона точно пригадає усе, що тільки можна, і навіть більше. І ще стовідсотково посміється над сьогоднішніми дурними думками. 

Йовіла розслаблено опустила погляд на воду, що лилася з протічку на подвір’ї гуртожитку, і миттєво відсахнулася. З металевої труби лилася не вода, а якась густа, темна рідина. Світло магічного світильника, розташованого над дверима, не досягало цієї частини подвір’я, тож Йовіла не могла розгледіти напевне. Але як тільки вона побачила, що на її ступні стікає не вода, вона відчула і терпкий металічний запах. Це була кров. 

Йовіла хотіла скрикнути, але вереск застряг у горлі, і з рота вирвався тільки тихий хрип. Кров була повсюди – на її долонях, ступнях, спідниці, траві… Боже, Йовіла за все своє життя не бачила стільки крові! 

Вона кинулася назад, перечепилася за якийсь корінь і впала. Впала до того ж невдало, сильно приклалася головою, в очах потемнішало. Йовіла лежала на землі і боялася відкрити очі. Вона ж зараз, певно, вся у крові! Але встати потрібно – щось Йовілі підказувало, що буде не дуже добре, якщо її знайдуть ось так посеред двору гуртожитку. 

Вона стала навколішки, і на четвереньках наосліп поповзла до магічного ліхтаря. Їй потрібно на світло, подалі від тіней, темряви і крові. Вона повзла довго, хоч поріг гуртожитку і був, здавалося б, зовсім близько. Рука Йовіли за щось зачепилася. В траві лежало щось маленьке, тепле і вологе. Йовіла підібрала ту річ навіть не замислюючись, рука сама стислася, і до порогу Йовіла повзла, вже затиснувши в кулаці мокрий, пухнастий і трохи жорсткий шматок чогось. 

Коли вона врешті дісталася стіни будівлі, сил на те, щоб піднятися сходами, вже не було, тож вона просто привалилася до неї, і в ту ж мить усі залишки сил, що в неї були, покинули її тіло. Вона розпливлася, наче желе, що до того у формі тримали шпажки, але їх одночасно висмикнули. 

Річ, яку Йовіла затисла у кулаці, все ще була теплою. І Йовілі навіть здавалося, що вона пульсує – хоча, скоріш за все, це була її кров, тік якої вона відчувала по всьому тілу. 

Вона з зусиллям підняла руку на рівень очей і розкрила кулак. І от тоді нарешті Йовіла закричала - пронизливо і надірвано. 

На її долоні лежала маленька мертва куріпка. 

*** 

Здається, Йовіла в якийсь момент від жаху просто відключилася – тому що інакше пояснити, якого біса їй давали ляпаси мокрими холодними руками, вона просто не могла. Повіки здавалися важкими, але вона все ж спробувала хоч трохи розліпти очі, бо ляпаси не тільки не припинялися, а й ставали все більш інтенсивними. 

Під спиною вона відчувала холодне каміння, а одяг був мокрим – скоріш за все, все ще в крові – і Йовіла зрозуміла, що, здається, все ще лежить на подвір’ї перед гуртожитком. 

 – Все, все… Та досить, кажу ж!

Ляпаси припинилися. Голова розколювалася, наче по ній били не долонями, а здоровенним молотом (можливо, вона ще й вдарилася, поки падала). Приємного, загалом, було мало. Над Йовілою височіла якась фігура, що розпливалася в неї перед очима, але, здається, це була одна з наречених. 

 – З вами все добре? Пробачте, що я так… не знала, як вас розбудити, – голос звучав трохи знічено. – Ви можете встати? 

Чужі руки настирливо потягли Йовілу вгору. Йовіла не пручалася, але і допомагати незнайомці не збиралась – їй пречудово лежалося і на траві, а тіло все ще скидалося на желе. Якби ж тільки можна було відпочити трохи довше. 

 – Що сталося? – запитала дівчина, що піднімала її з землі. – Ви вся у воді і боса… на вас напали?

Йовіла миттєво відкрила очі. У воді? Ні, вона аж ніяк не у воді була, вона вся була перемащена кров’ю – і руки, і ноги… Йовіла встигла перехилитися через плече незнайомки, і її вивернуло на охайно підстрижений газончик перед гуртожитком. Йовіла важко дихала, і у вухах дзвеніло.