Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна
Коли Йовіла пройшла достатньо, щоб її вже не було видно ані з воріт, ані з головної дороги, вона нарешті сперлася на каміння і зробила те, про що мріяла вже кілька годин – розстібнула ґудзики на сукні і змогла вдихнути вільно. Вона б ще присіла на землю, бо ноги вже зовсім не тримали, але їй ще треба було повертатися назад до палацу, і мало кого ще вона могла там зустріти.
Йовіла згадала про кульку запису, що лежала в неї в кишені. Цікаво, які там вийшли знімки? Якщо вона встигла зробити хоча би кілька десятків, то, звісно, вона прямо зараз занесе їх до сховку. Тут йти-то – хвилин п’ять, дарма що по ночі вона тоді добиралася чи не годину.
Йовіла дістала кульку з спідниці і покрутила її в руках. Вона була холодною і темною. Маленький імпульс магії, який вона послала в артефакт, не дав жодного ефекту. Йовіла спробувала знову.
І знову – втім, куля залишалася байдужою до усіх її спроб. Можливо, закінчився заряд магії? Йовіла глибоко вдихнула: паніка їй зараз зовсім не помічник. Вона склала долоні човником, затисла між ними кульку і викликала всю доступну їй магію.
Прямо сказати, чаклункою Йовіла була кепською. Вона не могла кидати вогняних куль, створювати захисні бар’єри чи бодай магією протирати пил. Але зарядити енергією артефакт могла навіть дитина, і з часом Йовіла теж навчилася.
Руки огорнуло приємне тепло, і потік магії почав досягати і артефакту. Але щось з ним було не так – Йовіла відчувала це так, ніби носить воду решетом – енергія вільно проходила крізь кулю і розсіювалася у нічному повітрі.
Куля була зламана. Йовіла мало не загарчала. Ну звісно, ну звісно це був Сорен!
Куля пречудово працювала у палаці і напередодні, але як тільки вона прогулялася з артефактором, відразу ж зламалася – це був надто неправдоподібний збіг. І ще це його дивне обмацування сукні.. Ось що воно було насправді – він просто зіпсував їй артефакт. Що ж, сьогодні знімків не буде. Хіба якщо у Сари з Кіром щось вийшло назнімати.
Йовіла торкнулася талісману зв’язку, що вона прилаштувала в іншій таємній кишені, задрапованій складками плаття. Той відізвався звичним теплом – отож працював.
Йовіла на мить через гнів, злість і розчарування відчула повагу – все ж Вітан Сорен був дуже вправним чаклуном. Для того, щоб ось так знешкодити не всі артефакти навколо, а тільки один конкретний, потрібно не тільки просто прірва сили, але й неабияке вміння нею керувати.
Та якщо він думає, що куля – єдине, що є в її арсеналі, на Сорена чекає гірке розчарування. Наступного разу Йовіла прийде до палацу обвішана артефактами, що той храмовий стовп, і нехай він спробує привселюдно усі їх зламати – бо гуляти з ним чарівним нічним парком Йовіла точно більше не піде.
Туфлі Йовіла все ж скинула; від однієї думки про те, що прогулянку від воріт до палацу доведеться повторити, а потім ще й здертися сходами, коліна почали труситися, а ступні заболіли з подвійною силою. До того ж її сукня була настільки довга, що ніхто й не помітить, якщо вона йтиме босоніж.
Тож Йовіла, зручніше перехопивши туфлі, побігла назад. Коли вона вже проминула трояндовий сад і зайшла на околицю лісочку, їй довелося сповільнитися – серед дерев вона помітила якесь незрозуміле сяйво. Спершу Йовіла подумала, що їй тільки здалося, чи що це був відблиск якогось вогнику з палацу, але потім сяйво з’явилося знову, у тому ж таки місці.
Воно змигнуло на мить і зникло, а сама Йовіла залишилася стояти на місці. Чи мала би вона перевірити, хто там був, у цій глибині саду? Чи може, це садівник, який затемно закінчував свою роботу? Чи, можливо, якийсь граф-герцог милується зі служницею за палацом?
Що ж, Йовіла мусила перевірити. Якби вона випила трохи менше вина раніше, вона би ще, можливо, подумала над тим, а чи справді це їй потрібно, але зараз, трохи хмільна і розчарована через втрату цінного артефакту, вона була готова до нових пригод.
Йовіла спробувала підібратися до кущів тихо: хто би там не був, вона не хотіла його злякати. У цю мить вона знову зраділа, що заздалегідь скинула свої туфлі і тепер несла їх у руках, а не цокотіла підборами по випадкових камінцях і залишках бруківки, що десятки років тому поросла травою. Коли Йовіла відійшла від стежки досить далеко, щоб майже втратити її з виду, вона почала не тільки помічати світло і його відблиски на листі і траві, але і вчула неясні шерехи, що ставали гучнішими з кожним її кроком.
Серед кущів хтось був, і цей хтось щось нерозбірливо мугикав собі під носа. З одного боку, мало хто це міг бути – зрештою, у палаці проходив бал, і гостей було чимало. З іншого ж… Голос здавався дещо знайомим, ніби Йовіла неодноразово чула його раніше.
Вона обережно ступила на траву і крадькома, наче якась злодюжка, підійшла впритул до кущів, з-за яких і вчувався голос. Там була галявина – зовсім невеличка і дуже втаємничена, до неї не вело жодної стежки, і якщо заздалегідь не знати, що у заростях жасмину щось є, то знайти її було просто неможливо. Посеред галявини прямо на голій землі сидів юнак. Щось у його подобі здалося Йовілі невловимо знайомим, але вона не могла впізнати ні голосу, ні обличчя.
Хлопець – можливо, її одноліток, можливо, трохи старший, мугикав оперету, яку Йовіла колись чула у дитинстві. Йовіла спробувала згадати слова, чи бодай сюжет – але в голові повис такий туман, наче її життя в баронському маєтку закінчилося не шість, а шістдесят років тому.
