Втікачка з Сутінкового світу-4 - Марина Сніжна

– Поки що ні, – помовчавши, похмуро промовив він, демонструючи всім виглядом, що йому не подобається вести подібні розмови.

– А скільки тобі років, Діоре? – не побажала я так легко вгамовуватися.

– Двадцять три.

Я здивовано розширила очі. Не думала, що він ще такий молодий.

– А що? – помітивши мою реакцію, спитав Воїн. – Не схоже?

– Я спочатку тобі років тридцять дала, – зізналася я і побачила, що мої слова його не дуже втішили. – Мабуть, через бороду так здається, – спробувала виправити ситуацію.

Він у задумі торкнувся цієї самої бороди.

– Тобі навіть личить, – мій власний голос здався нещирим, і я вирішила змінити тему: – Слухай, а як ти дізнався, що там засідка? Як ти відчув тих двох перевертнів?

Обличчя Діора трохи розгладилося, коли розмова перестала бути особистою. Він поблажливо посміхнувся.

– Нас з дитинства вчать використовувати всі органи чуття на повну.

– Взагалі-то я теж використовувала свої, – зауважила я. – А вони в мене зараз сильніші за людські. Але ти відчув перевертнів раніше.

– У цьому випадку йшлося не про звичайні органи чуття, – задумливо промовив він, ніби звертаючись до якихось своїх спогадів. – Нас навчали відчувати чужу присутність на рівні інстинкту.

– Це як?

Звісно, він не відповів. Не став розкривати мені таємниці навчання Воїнів. Навіть кинув роздратовано:

– Краще помовчимо. Ми не на прогулянці.

Діор рушив уперед і випадково зачепив мене плечем, проходячи повз.

Одразу ж світ довкола змінився. Я ніби перенеслася кудись, де панувала цілковита темрява. Її не міг розвіяти навіть мій загострений вампірський зір. Вловлювала лише власне дихання. Раптом відчула м’яку тканину, що прикривала повіки. Пов’язка на очах? Захотілося піднести руку до обличчя і впевнитися у цьому, але тіло не слухалося.

Зі здивуванням зрозуміла, що це не моє тіло. Чуже. Я тут лише як спостерігач. Звідкись прийшло усвідомлення того, що тіло належить восьмирічному хлопчику, худорлявому та спритному. Але зараз він рухався повільно. Наче кішка, що підкрадається до здобичі. І підбирався він до чогось, що не міг бачити.

Проте він точно знав, що в кімнаті є хтось іще. Його мета – знайти його і торкнутися. Тоді впорається з завданням.

Приміщення величезне, і хлопчик про це знає. Почути звук чи вловити запах неможливо, якщо об’єкт знаходиться надто далеко і не рухається.

Але права на помилку немає. Якщо піде не тим шляхом, якщо чуття обдурить – на хлопчика очікує покарання. Удар батогом за кожну помилку. Болісний, що роздирає шкіру до м’яса без будь-якої жалості…

– Гей, що з тобою? – мене хтось безцеремонно затрусив, повертаючи до реальності.

Свідомість різко накрили яскраві фарби, звуки та запахи, що на мить дезорієнтувало. Я побачила стривожене обличчя Діора поряд з моїм. Швидко заморгала, перелаштовуючись з повної темряви до денного світла.

– Все гаразд, – задумливо сказала, розуміючи, що тільки-но бачила його спогад.

Один з моментів того, як Воїни Світлого бога вчать новачків необхідним для виживання вмінням. Діору було тоді вісім років, але він уже здавався досить досвідченим. У скільки ж років його почали навчати? Навряд чи він про це скаже, якщо спитаю. Та і взагалі чим менше я про нього знаю, тим краще. Не можна до нього надто прив’язуватися. Моє тіло і так на нього дивно реагує. А якщо ще дозволю собі відчувати симпатію, то страшно уявити, чим це може скінчитися.

Ми рушили далі. І тепер я прикладала максимум зусиль, щоб не звертати увагу на Діора, не думати про нього. Вже те, що відчуваю потребу це робити, турбувало і бентежило. Адже ми знайомі з ним лише другий день. Що ж буде далі?