Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна

Це було розумно, Вітан не міг цього не визнати. Але це також означало, що вони взяли хвіст, а решта рибини могла спокійно собі плисти далі. В них майже не було зачіпок, щоб вийти на заколотників. Робота могла тривати роками і десятиліттями. 

Від цього розуміння і в нього, і в Яра наче опустилися руки. Все це, виходить, було дарма. І смерть Йовіли, виходить… 

Він не став закінчувати цю думку. 

Взагалі всі думки, де крутилася Йовіла, Вітан намагався заховати у якусь уявну скриню на краєчку свої голови. Звісно, виходило кепсько: думок цих було надто багато, і вони виникали і зникали, і він не міг ні втримати їх, ні позбутися. Це були тортури, які, здається, ніколи не припинилися би. 

 – Ходімо, – раптом сказав Яр. Вони залишилися у кімнатах ельфійки самі – Аніт і Божену вже забрали до темниці, а всіх аспірантів вони нарешті відпустили спати. За великим вікном почали з’являтися перші помаранчеві іскри – підступав світанок. 

Вітан не став сперечатися. Мовчки він побрів за Яром кам’яними коридорами, де йому тепер постійно ввижалися чорні сліди від вогню, і потім разом із ним вийшов через одні з непримітних дверей. Вони опинилися біля озера. Пройшлися берегом, і Вітан вже навіть не намагався відігнати спогади про те, як вони гуляли тут із Йовілою зовсім нещодавно. Нарешті з початком дня він згадав її обличчя так точно, наче бачив його перед собою – це було дуже, дуже слабкою, але все ж втіхою. 

Кущі перед ними заворушилися, і з них помалу вийшла куріпка. Вона була якась взагалі ненастрашена, тому спокійно йшла перед ними, зовсім не звертаючи уваги. 

Яр раптом засміявся – гірко і довго. Від цього звуку пташка нарешті розправила крила і нетвердо злетіла. Важке черевце хилило її до низу, тож вона пролетіла зовсім трохи і сховалася у сусідніх кущах. 

 – Що таке? – запитав Вітан із зовсім маленькою іскоркою цікавості. 

– Це все куріпка, – Яр дивився кудись вперед – на півколо сонця, що повільно вилазило з-за дерев і туману. – Колись це було наше з Йовілою кодове слово. Такий маленький секрет від батьків. 

Вітан звернув на Яра вже по-справжньому зацікавлений погляд. Він не знав про дитинство Йовіли майже нічого. 

 – Я думаю, вона вже забула про нього. Якось я їй його згадав, а вона нічого не зрозуміла. Тоді наш батько ходив в ліси на полювання, і ми теж гуляли. Ховалися від гувернанток і матері, розумієш… І ось коли куріпки починали вилітати з кущів і кудись летіти, це значило, що нам теж треба було тікати. Ось ми і говорили – куріпки, і це означало, що треба тікати і ховатися. Це означало, що тут стає небезпечно. 

Яр знову засміявся гірко і зовсім невесело. 

 – Але Йовіла не зрозуміла. І я, дурень, не сказав нормально. 

Вітан несміливо поплескав Яра по плечу. Він не знав, чим може зарадити у такій ситуації. 

 – Ми тут гуляли з Йовілою, – раптом сказав він. – Після того побачення із принцом. Вона тоді… Мені здається, я саме тоді зрозумів, що вона мені не просто подобається – що я її люблю. По-справжньому. Ось тільки сказати не встиг, – він обірвав сам себе. Думати про це далі було нестерпно. 

 Яр теж повільно опустив руку на його плече.

 – Розумію. Ми… Я ще не знаю, як з цим бути. І як змиритися. 

Урну з попелом вони залишили під наглядом у одній кімнат з палацом. Що з нею робити далі, обидва вони не знали. 

Зрештою вони мовчки пройшли повз озеро, в якому почали відбиватися світанкові промені, і зупинилися біля спеціально поваленої і відшліфованої колоди з видом на ліс. Десь там, в його глибині, ховалося святилище Літа. А ще трохи далі – і храм Морени. Там вони з Йовілою теж ходили. 

Вони сіли на колоду мовчки. Кожен думав про своє. 

А день наставав такий яскравий і погожий, наче не розумів, що сьогодні до цього немає жодних причин. І птахи співали так голосно – Вітан і не пам’ятав, коли востаннє таке чув. Хотілося, щоб вся ця природа нарешті замовкла і прийняла хоч частку його скорботи – хоча би хмарами і дощем. 

Але ні. 

Сонце світило йому прямо в очі. Певно, через цей блиск він і не помітив відразу фігуру, яка повільно шкандибала до палацу прямо із лісу. 

***

Йовіла знову прокинулася. За останній день вона робила це принаймні вдвічі більше разів, ніж зазвичай. Кожна кісточка в її тілі віддавала застарілим болем і ниттям, а від першого ж її руху хребет і ноги пронизало таким болем, що вона не змогла втриматися від стогону. 

В очі сліпило. 

Вона все ще лежала на кам’яних плитах храму Морени, але ніч вже нарешті відступила. Сонце заледве пробивалося крізь високі сосни до землі і збиралося на ній тонкими пучками сяйва. Йовілине лице опинилося якраз у одному із них. 

Вона знову ворухнулася, але цього разу значно обережніше. Кістки все ще боліли, а під собою вона помітила кілька темних плямок – очевидно, від крові. Ось тільки сама вона не могла пригадати, коли ж подряпалася. Усі події попереднього вечора і ночі змішалися для неї в один безперервний калейдоскоп страху. 

І переглядати його Йовіла поки що не поспішала. 

Вона подумала, чи затримав Вітан Аніт, чи зрозумів, що саме вона вбивця? Чи вдалося Божені втекти? Можливо, вона досі спокійно розгулювала коридорами палацу, тримаючи тесак під фартушком покоївки.