Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна

 – Можеш подивитися на ніж номер шість – я його якраз для таких випадків і використовую. 

Ножем номер шість був звичайний срібний ножик для намазування масла. Він брав його з собою на випадок непередбачуваних ситуацій, коли потрібен дуже і дуже тупий предмет. Відтяти ним комусь пальця було просто неможливо. 

Втім, Аніт про це не знала. 

 – Ви все одно не встигнете! – верескнула вона. Яр відклав ножа на мить і прислухався. – Можете бігти хоч зараз, а все одно вона вже мертва!

Серце Вітана пропустило удар, а потім, здавалося, взагалі зупинилося на кілька митей. Після цього воно почало битися так швидко і гучно, що йому було важко розчути слова герцогині за цим звуком. 

 – А можливо, вона догоряє прямо зараз. Можете сходити і подивитися на її рештки.

Аніт знову засміялася. Яр, не вагаючись, знову вдарив її по лицю відкритою долонею. Навіть не сильно – тільки так, щоб Аніт нарешті замовкла. 

 – Де? – проревів він, схиляючись над нею. 

 – Підвал під тронною залою. І краще би вам бігти… 

Вона говорила ще щось, але ані Вітан, ані Яр вже не слухали. Вони вибігли за двері один за одним, і Вітан тільки кинув побіжний погляд на аспірантів-артефакторів. Він знав, що вони за усім простежать. 

Коли він спускався подекуди запилюченими коридорами і вузькими сходами, у його голові на повторі билася тільки одна думка. 

Це неправда. 

Він молився на неї так, як ніколи не робив цього у храмах. Йовіла не могла загинути. Просто не могла. У них ще було стільки всього, що вони не встигли зробити. Їхня історія лише починалася – не могла вона закінчитися ось так, залишивши йому тільки тіло коханої людини. 

Він ж навіть не сказав їй як слід, що відчуває. І він не… Не, не, не. Багато “не”. Він нічого не встиг зробити. Яр біг прямо за ним. Вітан і уявити не міг, про що той думав. Погляд чаклуна застигнув, як мутне скло, і він, здається, навіть не кліпав – а тільки йшов до своєї цілі, як незворотний таран.

Вони почули запах диму ще за кілька коридорів до тих дверей, які їм були потрібні. Помилки бути не могло. Щось у підвалах і справді горіло. Яр за його спиною вилаявся і пришвидшив біг, тож Вітанові довелося поспішати за ним. 

Двері чаклун виламав, навіть не зупиняючись. Ось тільки зайти у підземну залу відразу йому не вдалося. Як тільки двері відчинилися навстіж, з них повалив такий густий дим, що його неможливо було вдихати. Вітан відступив на крок. Зрадницька думка про те, що вижити у такому густому диму просто неможливо, прошила його мозок, але він намагався відігнати її якнайдалі. Поки він не побачить тіла Йовіли, він у це не повірить. І навіть після того… Вітан не знав, як він мав у це повірити. 

Вони вступили у залу майже синхронно, як тільки дим перетворився із непрозорої чорної завіси на темний туман, у якому можна було хоч щось бачити. 

Зала на перший погляд була пустою. У ній не було взагалі нічого – окрім сажі і величезних куп попелу, які залишилися від усього, що там колись стояло. Найбільша купа лежала прямо посеред кімнати. 

 – Де вона? – тихо запитав Яр. 

Вітан не знав, що відповісти. 

 – Треба подивитися у закутках, – нарешті відізвався він, заглядаючи за найближчу колону. Він не знав, що саме шукав. І боявся того, що міг побачити. Але зала була пустою. У ній не було нічого, що вказувало би на присутність Йовіли. Можливо, Аніт їх обманула? Можливо, Йовіли тут і не було ніколи, і вона тримала її зачиненою у якійсь іншій кімнаті? 

Він заглядав за кожну колону, іноді навіть торкався каміння – наче очікував, що там відкриється якийсь таємний прохід чи спрацює якась магія, і Йовіла з’явиться прямо перед ним. Звісно ж, нічого такого не відбувалося. Яр дивився на стіни з іншого боку. Всі вони були однаковісінькі, і у якусь мить кожному із них здалося, що все це не має жодного сенсу. 

Яр відірвався від стіни і пішов до Вітана. Треба було провести ритуал – а це було більше по артефакторській частині, сам він не надто добре із ними вправлявся. Якби вони могли відстежити, де була Йовіла, це значно спростило би справу. Звісно, він займав силу-силенну часу і ще більшу прірву магії, але, здається, в них вже не лишалося іншого виходу. 

Дорогою він об щось перечепився. Це було майже неможливо – у залі не залишалося нічого, окрім купок попелу і якихось обгорілих до невпізнаваності вуглинок. Він навіть не відразу опустив погляд; зробив це тільки тоді, коли почув дивний дзвін, як наче щось металеве проїхалося по кам’яних плитах підлоги. 

Яр подивився вниз. З купи попелу у нього злякано вдивлялося його власне обличчя. 

Здогадка заповзла у його голову швидше, ніж він хотів. І ця здогадка йому не подобалася настільки, що він повільно осів на підлогу, не наважуючись чіпати предмет у попелі. 

Тільки тоді він помітив, що навколо нього вигоріла пляма набагато менша – як наче щось захищало простір навколо, але зрештою таки не впоралося і все ж впало під навалою вогню. 

Яр простягнув руку і взяв з підлоги дзеркало. 

Воно вже й зовсім не виглядало як дзеркало, насправді. Оправа повністю обгоріла, і від мідних завитків залишилися одні спогади. А ось саме скло вціліло – як постійне і невтомне нагадування про те, якою жахливою людиною він був.