Аурельська Академія. Таємниця Чорного Гримуару - Мілена Фокс

Айрелла

Після смачного сніданку в їдальні я вирушила до бібліотеки. Спочатку ми з Аядою планували сходити разом, але вона затрималася, щоб поговорити з батьками і я сама попрямувала на пошуки бібліотеки. Список підручників був доволі довгим, бо ми ж перший курс, і нам належить вивчити багато загальних дисциплін. На дворі було похмуро, тихий дощ стукав у вікна академії, створюючи атмосферу ідеальну для читання.

Магічний навігатор довів мене до старовинних дерев'яних дверей, які прикрашали гарні різьблені візерунки. Штовхнула двері і як тільки увійшла до бібліотеки, мене одразу охопило відчуття затишку. Сотні книжкових полиць тягнулися до стелі, заповнені магічними томами, старовинними фоліантами та різноманітними манускриптами. Я підійшла до стійки бібліотекаря, де стояла добра жінка, з темним волоссям, якого ледь торкнулася сивина, з розумними очима та привітною усмішкою. «Ліра Ельміра» — було вказано на табличці, що стояла на стійці.

— Доброго дня, ліра Ельміро, — привіталася і протягнула список. — Мені потрібні ці підручники для занять.

— Доброго дня, адептко. Дайте мені свою руку з міткою.

Простягла руку, вона поводила таким же кристалом, як і лір Вайсор, коли заселяв нас у гуртожиток. Кристал блимнув зеленим, ліра Ельміра щось записала в журналі.

Зараз подивимося, що тут у нас. — відповіла вона, беручи в мене аркуш. — Сьогодні в нас спокійно, тож це займе лише хвилинку.

Вона швидко переглянула список, кивнула й пішла в глибини бібліотеки, рухаючись між полицями з надзвичайною спритністю для свого віку. Я вирішила почекати біля стійки, спостерігаючи за магічними світильниками, що миготіли уздовж стін.

За декілька хвилин ліра Ельміра повернулася з великим стосом підручників у руках.

— Ось, тримай. Усі потрібні тобі книги.

— Дякую, ліра Ельміро, — я усміхнулася їй і підхопила книги заклинанням левітації, це було ледь не перше заклинання, яке я вивчила ще в дитинстві.

Вийшла з бібліотеки, обережно левітуючи підручники й пішла до гуртожитків. Дощ, поки що припинив падати, тож я швидко (наскільки це можливо) попрямувала в затишні стіни гуртожитку. Відчинила двері до кімнати, пройшла всередину і з полегшенням обережно поклала книги на стіл.

— Ти вже прийшла? — заглянула Аяда до моєї кімнати.

— Ага. Он скільки принесла. — махнула рукою на стос підручників, що височів на столі.

— Ого! І все це треба буде вивчати. — скрушно зітхнула перевертниця.

Я тільки кивнула на знак згоди.

Почала роздивлятися книжки, що лежали зверху стосика: «Історія Феранії», «Географія та політичний устрій Феранії», «Основи бойової стихійної магії», «Історія магічних артефактів»…

— Айрі! — гукнула мене Аяда.

— Що? — запхнула книги в стіл і вийшла з кімнати.

— М-м-м, тут до тебе прийшли. — загадково усміхнулася вовчиця.

— Хто? — здивувалася я і попрямувала до дверей.

На порозі стояв Рейгар у білосніжній сорочці, чорних штанах та в начищених черевиках із невеликим букетом лунарій.

— Е-е-е… Привіт — трохи розгублено промовила я і відчула, як на щоки наповзає румʼянець. Серце сполоханою пташкою забилося в грудях. Я була рада його бачити і відчувала, що встигла скучити за той короткий проміжок часу, що ми не бачилися з ним.

— Привіт! Це тобі, моя істара! — звабливо усміхнувся дракон і простягнув букет.

— Дякую! — узяла квіти і вдихнула надзвичайний аромат.

— Я запрошую тебе на прогулянку.

— Зараз?

— Так! — усміхнувся дракон — чекаю тебе на виході з гуртожитку.

— Добре, я швидко! — кинулася в кімнату, щоби поставити квіти у вазу та переодягнутися.

Мені хотілося виглядати для нього гарно, бути особливою в його очах. Кинула погляд у вікно: хмари розійшлися і виглядало сонечко, наче й не було дощу.

Відчинила дверцята шафи й намагалася придумати, щоби його вдягнути. Відкопала у своїх речах блакитний сарафан, з легкої тканини, спідницею до колін і напівпрозорими рукавами. Розчесала волосся, мазнула по губах блиском і вилетіла в коридор.

— Я пішла! — крикнула Аяді й побігла до виходу з гуртожитку.

Перед дверима пригальмувала, зробила кілька глибоких вдихів і видихів. «Заспокойся Айрі, це просто прогулянка. Усе буде добре» — подумки я наставляла себе і штовхнула стулки, виходячи на ґанок.

Рейгар

Я стояв перед гуртожитком «Аркануму», очікуючи на Айреллу. Мої думки весь час поверталися до неї, як хвилі до берега. Вона була не просто дівчиною, яка полонила моє серце. Вона була моєю істарою, частинкою мого життя, без якої я вже не міг уявити свого майбутнього, хоч ми тільки й зустрілися.

Двері гуртожитку відчинилися і я побачив Айреллу. Вона була така гарна у своєму блакитному сарафанчику й розпущеними рожевими косами, що я замилувався нею.

— Айрелло, — звернувся я до неї, відчуваючи, як моє серце б’ється швидше, — не хочеш прогулятися зі мною містом?

Вона кивнула й усміхнулася, відповідаючи:

— Звичайно, Рейгаре. І… можеш називати мене Айрі.

Її слова змусили мене відчути незвичайне тепло. Айрі. Їй личить. Вона схожа на квітку айріс*, така ж ніжна й тендітна, та і її волосся нагадує забарвлення квітки. Цей простий жест довіри означав більше, ніж я міг висловити словами.

Ми відійшли трохи далі від гуртожитку, і я відкрив портал прямо до міста. Істара спостерігала за магією, зачарована процесом. Я ж милувався її личком, на якому було захоплення. Ми ступили через портал і опинилися в парку, де високі дерева й затишні алеї огортали нас зеленню і легкий свіжий вітерець плутався у волоссі.

Я взяв її за руку, і цей дотик відразу ж наповнив мене дивним спокоєм і теплом. У середині заворушився Рей і схвально заворкотів. Її пальчики були ніжними й такими маленькими в моїх великих долонях. Мені подобалося погладжувати та пестити їх, бажаючи зберегти цей момент назавжди.