Я обираю бути твоєю - Ольга Островська

Так і роблю. І невдовзі вже справді допомагаю Жозелін перевернутися на інший бік, щоб вона лежала обличчям до мене, а потім і сама лягаю в ліжко. Як тільки зручно вмощуюся, куарда несміливо простягає руку і торкається мого живота. Її пальці так сильно тремтять, що я це буквально шкірою відчуваю. А ще відчуваю, що моє маля, здається, реагує на її дотик, відповідаючи хвилею лоскотної енергії. Знає, мабуть, що ця тітонька його неодноразово захищала. Жозелін зажмурюється і навіть у напівтемряві кімнати я помічаю, як по її щоках котяться сльози.

– Дякую, – шепоче вона.

− Нема за що, − відповідаю тихо, щосили бажаючи, щоб і їй ще довелося відчути енергію свого власного малюка.

Я дійсно дуже-дуже сильно цього хочу. Колись читала, що сильне бажання це теж енергія. Енергія наших думок, нашого прагнення, наших емоцій. Запит у Всесвіт. А енергії в мені зараз через край. Рок говорив, що я можу її трансформувати та перетворювати. От я і бажаю Жозелін всім серцем, з усією щирістю, на яку тільки здатна, отримати своє маленьке особисте диво.

Вона ще деякий час лежить, прислухаючись до пульсації життєвих сил мого сина, а потім її дихання вирівнюється і долоня безвільно зісковзує. Спить.

Попри всі страхи й хвилювання, попри почуття розпирання і перенасичення енергією, що лине в мене звідусіль з простору навколо нас, я все ж таки поступово поринаю в сон, заколисана мірним диханням моєї тимчасової сусідки по ліжку. Організм не сталевий все-таки, а нервова система і поготів.

Мені сниться, що я знову біжу тим проклятим лісом. Але цього разу я шукаю Рока. Відчуваю, що потрібна йому, що маю допомогти, маю дати йому сили, поділитися всім, що в мені є, і біжу щосили, намагаючись встигнути, знайти… Ноги в’язнуть у м'якій землі, вкритій мохом, над головою шумить хвоя, серце вистрибує з грудей, але я вперто біжу далі, раз у раз вигукуючи ім'я Рока в надії зрозуміти, де ж його шукати в цій гущавині. Поки не втрапляю ногою в яму, починаючи падати… і прокидаюся.

Ух, ненавиджу прокидатися від почуття падіння. Гірше лише від переляку. З гуркотом серця у вухах лежу, витріщаючись у стелю і намагаючись відновити в пам'яті свій сон. Поруч тихо зітхає Жозелін, і я здивовано повертаю до неї голову, не відразу зрозумівши, що вона тут робить. А потім згадую все, що сталося увечері.

І тут мене накриває відчуттям... тим самим зі сну. Жагуча, голодна і виснажлива порожнеча всередині. Не моя. Рока. Йому погано. Дуже погано. Голодно. Йому потрібна моя енергія. Я потрібна.

Підриваюся з ліжка, натягую кинутий на спинку халат і кидаюся у вітальню, дивом не спотикаючись об отоманку, що трапляється на шляху. У сусідній кімнаті в одному з крісел, як і обіцяв, знаходиться Фалькар. Куард здивовано підіймає голову, почувши мої кроки, обводить настороженим поглядом, встає назустріч.

– Що трапилося, сьєро?

– Де адамір? Ви знаєте? − крокую я до нього, стискаючи долоні в кулаки, щоб не заламувати, як якась істеричка.

– Знаю. Він все ще зайнятий. Наслідки диверсії виявилися дещо серйознішими, ніж ми спочатку думали. А справжнім господарем палацу, як ви розумієте, є його величність. Адамір не має настільки глибокого доступу, робота ускладнюється і тому він затримався.

І тільки тепер я розумію, що, виявляється, вже майже світанок.

А відчуття, що Року стає все гірше, накриває мене з новою силою.

− Відведіть мене до нього! − вимагаю я рішуче.

– Сьєро… – з досадою хитає головою Фалькар, мабуть, вирішивши будь-що відмовити пов'язану свого адаміра від нерозважливої забаганки.

− Ні-ні, послухайте. Я відчуваю, що потрібна йому, – притискаю стислі долоні до серця. − Потрібна! Він дуже багато сил витратив. Він втомився. Я просто хочу допомогти йому. Я можу. Будь ласка. Ви ж знаєте. Маєте розуміти.

І дивлюся настільки благально, наскільки тільки здатна. Ну, будь ласка! Не будь ти байдужим чурбаком.

− Відчуваєте? – недовірливо перепитує Фалькар.

− Так, я вмію вловлювати енергію емоцій. Мені так мої почуття адамір пояснив. І зараз я вловлюю, що йому погано. Будь ласка. Допоможіть мені йому допомогти.

– Там небезпечно. І надто багато енергії розлито у просторі…

− От і добре. Буде чим адаміра підживити, – заявляю з гарячим ентузіазмом, хоча насправді далеко не така впевнена, що це взагалі можливо. Хто знає, що там за енергія.

− Адамір наказав мені вас охороняти, − суворо вимовляє Фалькар, але я відчуваю, що вже похитнула його впевненість.

– То охоронятимете. Дорогою до нього.

Нова хвиля чужого голоду скручує всі мої нерви в тугу пружину, змушуючи гарячково, нетерпляче пританцьовувати на місці, в нестримному бажанні негайно бігти до Рока і шукати його самій.

− Сьєре Фалькар, мені погано через те, що йому погано. І мені просто по заріз потрібно віддати чоловікові накопичену енергію, інакше я просто вибухну. Ви ж не змусите мене страждати тут, якщо поруч з адаміром мені одразу стане краще? Воно вам потрібне? Ведіть мене до чоловіка і нехай він сам зі мною розбирається, − розумію, що несу вже повну нісенітницю, але це, здається, нарешті спрацьовує.

– Ох вже ці землянки, – хитає головою суворий куард. Але в його очах я помічаю іронічні іскорки. – Добре, сьєро. Ходімо. Тільки спочатку хоча б взуйтеся.

Коридорами палацу, в яких попри ранній, або для когось ще пізній час, виявляється досить людно… тобто куардно, я буквально біжу, змушуючи й Фалькара, що мене супроводжує, прискорювати крок. Чоловіки, що трапляються нам на шляху, всі суворі й у формі, спочатку витріщаються на мене здивовано, але тут же відводять очі, варто їм тільки зрозуміти, чию дружину вони бачать. Так, пов'язаний у мене просто страшенно ревнивий і грізний. Так що нічого витріщатися.

На мій подив Фалькар веде мене повз особисте імператорське крило, пропускає перехід в адміністративну частину палацу. Ми повертаємо в незнайомий мені пустий коридор, минаємо анфіладу невеликих, але світлих залів з високими стелями, потім опиняємося біля масивних дверей, в безвиході чергового коридору. Я навіть починаю побоюватись, що мене ведуть кудись не туди. Куард прикладає долоню до панелі замка, і той далеко не відразу, але глухо клацає, відкриваючись.