Некровний брат мого батька - Вікторія Вашингтон

— А тебе згадувати, коли дивлюся на неї? — спитала я, кинувши на нього збентежено грайливий погляд.

— Здається, про мене ти й так часто думаєш, — посміхнувся він.

— А ти?

— Що?

— Ти думаєш про мене? — я ще жодного разу не пробувала алкоголь, але, здавалося, лише від цього питання відчула максимальне сп'яніння.

— Трохи частіше, ніж це припустимо, Норо, — неохоче вимовив він і раптом підніс мою руку до своїх губ, залишивши легкий поцілунок. — Мені пора йти. Гарного тобі вечора, принцеса.

Після цього дня все змінилося. Знову. Хоча, знаючи Кайла настав час було звикнути.

Вже наступного ранку я дізналася, що батько збанкрутував. Те, якими словами він кричав на Кайла по телефону, звинувачуючи в цьому саме його, буквально розпеченою голкою випалили в моїй пам'яті.

Батько тоді заявив, що брата, як і бабусі з дідусем, у нашому житті більше не буде.

Саме тоді я відчула, що серце розбите.

Кайл ігнорував мої дзвінки та повідомлення. Коли я написала:

«Дай відповідь. Це правда, ти все зробив? Мені дуже важливо знати»

Це було єдине повідомлення з десятка відправлених, на яке він відповів:

«Ти маленька, щоб хоч щось розуміти і пхати в це свій ніс. Вір батькові і живи спокійним життям. Не смій більше писати, ти дратуєш своєю наївністю та настирливістю»

Тоді було боляче, але навіть через два роки я все ще зберігала цей портрет як символ того дня, коли Кайл відкрив мені світ мистецтва і подарував віру в саму себе. Але разом з цим також зберігає біль від того, що він відкинув моє існування у своєму житті.

Я була по-справжньому розбита. Відчувала, що втратила того, кого вважала за свою близьку людину. Але також зрозуміла, що життя не завжди легке, і що люди можуть змінюватись, навіть ті, кому я повністю довіряла.

Хто міг тільки подумати, що через два роки ми опинимося під одним дахом, пов'язаним з міткою істинності, яка може занапастити мене в будь-яку секунду?