Я обираю бути твоєю - Ольга Островська

Незабаром розумію, що ми знову залишилися наодинці, і в кімнаті тепер панує тиша. Рок підходить безшумно, але я все одно відчуваю його наближення на якихось глибинних рівнях чуття. На плечах опиняються чоловічі руки, розвертаючи мене обличчям до кімнати.

− Ходімо вечеряти, Міє. І зможеш поставити всі свої запитання, – веде він мене до круглого столика, красиво сервірованого та прикрашеного дивною білою квітучою гілочкою у вазі, засіяній золотистими вогниками.

Ми сідаємо, і кімната відразу ж занурюється в романтичну напівтемряву ледь осяяну м'яким мерехтінням цих самих вогників. Треба ж, як гарно. Я навіть не очікувала такої романтики, якщо чесно. Після такого несподіваного для мене одруження думала, що далі на мене чекає… щось більш приземлене. Хоча, Рок уже показував, що вміє робити гарні романтичні жести. Швидше за все, коли йому це потрібно. Ось і зараз, мабуть, чомусь так треба.

− Що змінилося, Міє? − чую я раптово його голос. Він звучить трохи різкувато, і я розумію, що занадто поринула у власні роздуми. Підіймаю на чоловіка здивований погляд. Він задумливо хмуриться: − Ти здогадувалася, що я хочу тебе забрати собі. Відчувала моє бажання. Дозволяла торкатися тебе. Допускала думку, що мені потрібно від тебе більше, ніж те, що спочатку попросив. І приймала мій захист та опіку добровільно. Там у залі ти свідомо зробила вибір та дала свою згоду. Що змінилося зараз? Навіщо це відчуження? Вже шкодуєш?

Мені чомусь стає ніяково. І знову очі на мокрому місці. Дурні гормони.

− Вибач, якщо зачепила своїми непослідовними думками й сумнівами. Я їх не контролюю. Можу закрити, щоб… – починаю я імпульсивно, із соромом визнаючи, що голос звучить нещасним лепетом. Нерозумно, Солько. Як же нерозумно…

− Припини! Хіба я сказав, що твої думки мене зачепили? Думаєш моя самооцінка настільки низька, що твої цілком очікувані сумніви мені дошкулять? – Рок знову говорить спокійно та терпляче, як з дитиною.

І це чомусь зачіпає вже мене. І так хочеться зірватись. Навіть розуміння абсурдності такої реакції слабко зупиняє. Знаю, що особисто він ні в чому переді мною не винний. І нічим мені не зобов’язаний, крім того, що сам захотів обіцяти.

Просто... мене затоплює зсередини образою на все і на всіх. На те, що моє життя тепер уже ніколи не стане колишнім, на те, що я сама собі вже не належу, що повернутися до рідного світу мені не дозволять, що заміж мене видали майже насильно, як у середньовіччі якомусь, що чоловік вибирав мене усвідомлено і прагматично, а не з любові... І ще стільки всього, включаючи гіркоту і сором спогадів, що повернулися, і глибоку, жалючу тугу за улюбленою сестрою, з якою мені можливо більше не судилося побачитися.

Мені так боляче і прикро, що доводиться заплющити очі, щоб сховати зрадливі сльози.

Ну привіт, підступний нервовий зрив.

А наступної миті я раптово опиняюся на руках у Рока, міцно притиснута до його широких грудей. І знову в мене немає сил відмовитись від тієї сили, що мені дарують ці обійми. Від почуття, що все, що відбувається правильно, всупереч всім моїм внутрішнім смиканням.

− Навіщо я тобі? – набравшись рішучості, озвучую своє найголовніше питання. − Ні, я пам'ятаю, що ти говорив про мої особливості. Про мою цінність для сильних куардів. Тільки мені це складно зрозуміти. Повірити, що найсильніші представники раси не можуть знайти собі жінку своєї ж раси. Як таке може бути? І що тепер буде зі мною? Чого ти від мене хочеш?

Він мовчить деякий час. Лише задумливо гладить мене по спині, дозволяючи ховати обличчя на грудях. А потім починає говорити. Про те, що сила куардів не є сталою величиною, що найзнатніші сім'ї свідомо нарощували її споконвіку, коригуючи генофонд, контролюючи, щоб нащадкам передавались добірні якості, більше здібностей до управління енергією, більше сили. Особливо спадкоємцям, хлопчикам. Але дівчатка теж почали народжуватись інші. Більш обдаровані й менш сприйнятливі та гнучкі, як має бути жінкам. Менш здатні підлаштовуватися під чоловічу енергію своїх пов'язаних. Все складнішим стало знайти відповідну пару. А зараз це стало справжньою проблемою.

− Спадкоємця адаміра може виносити тільки сильна куарда, − голос Рока звучить відсторонено, глухо. – Але разом з тим сильна куарда не може повноцінно прийняти енергію свого пов'язаного.

– Чому? − Ох, відчуваю, що відповідь мені не дуже сподобається.

– Щоб міняти навколишній світ, його енергію, щоб керувати нею, самі ми повинні бути якомога стабільнішими. Підлаштовувати світ під себе. А не навпаки. І чоловіча енергія перебудовує жінку під себе. Чим сильніший куард, тим агресивніше це відбувається. Чим сильніший куарда, тим запекліше її власна енергія пручається. Стати пов'язаною адаміра, по суті, означає погодитися на випалені канали й лише одну обдаровану дитину. Спадкоємця. Інші діти, якщо вони з'являться, швидше за все, не отримають і десяту частку енергетичної спадщини своїх батьків.

Виходить, їх усіх, таких крутих і могутніх адамірів, буквально вивели, як елітних представників... раси. Згадую слова лікаря про те, що особисто я можу народити ще багато спадкоємців комусь. Як він там сказав? "Сильних спадкоємців для сильного батька"

− Я так розумію, що це не стосується мене? Мій син спадкоємець роду Лаяре. Але ти чекаєш від мене, що я народжу спадкоємця і тобі? – питаю тихо, намагаючись говорити якомога спокійніше.

Ось і спливають подробиці моєї особливої ​​цінності.

− Спадкоємців, Міє. Ти зможеш народити мені не одного сильного сина. Дочок я теж хотів би. Бажано таких, як ти, – озвучує свій прагматичний розрахунок адамір Рокадо Шаєра.

Я ніколи не була чайлдфрі. Дітей я люблю, і про своїх замислювалася. Але чути, що твоя найбільша цінність полягає у здатності їх народжувати – це прикро й навіть принизливо. Особливо чути це від чоловіка, який тобі дуже подобається і притягує фізично.

– А моя думка щодо цього враховуватиметься? – цікавлюсь хрипко. − Чи мені доведеться бути вічно вагітною? Що буде, якщо я не захочу?