Я обираю бути твоєю - Ольга Островська

А цей гад високородний ще й обертається до мене, посміхаючись поблажливо, ніби милість виявляє.

− Я розумію, що така юна і чарівна особа, яка нічого не знає про нашу расу, могла злякатися, заплутатися і не зрозуміти, що ж трапилося насправді, але запевняю, що злого наміру щодо неї в мого сина не було і немає. Тому опіка адаміра Шаєра в цьому випадку зайва та недоречна. Дівчина, по суті, вже наша, якщо змогла зачати мого онука, − все це він говорить таким тоном, наче йдеться про малу нерозумну дитину, а не про дорослу людину. Чи тут саме в тому й річ, що про «людину» мова?

Фігу тобі, а не «наша». Теж мені губу розкотив.

Рок ніяк не реагує на випад свого сусіда. Спокійний, як удав. Мені б його спокій. Хоча йому-то що, насправді? З чого хвилюватись? Максимум що може втратити, це ласу та поживну батарейку. Правда він цій батарейці захист пообіцяв, а свої обіцянки явно звик виконувати. Довіра наша все, так?

Кидаю обережний погляд на імператора. Той теж не виявляє жодних емоцій і здивування, наче сказане було цілком очікуваним і очевидним. Значить, цей пихатий куард не бреше й у них справді є такі закони?

− Я почув вас, адаміре Лаяре, − рівним тоном промовляє його величність. – І якщо вже зайшла мова про можливе нерозуміння ситуації з боку юної сьєри, то пропоную пояснити їй і присутнім, чим було продиктовано рішення вашого сина вплинути на її пам'ять та свідомість, а також розповісти, що ж насправді між ними сталося.

Раельд відкриває рота, щоб відповісти, але імператор карбує:

– Відповісти на ці питання має ваш син, адаміре. Навіщо ж слухати переказ, якщо можна дізнатися про все з перших вуст? – І голосно вимагає: – Запросіть у зал сьєра Ескаєра Лаяре.

І от моє серце пропускає удар. Зовсім не в хорошому значенні слова. Від хвилювання мене навіть нудити починає, і так тисне в грудях, що дихати боляче.

От як це все пережити? Як спокійно подивитися в обличчя своєму ґвалтівнику і своїм власним спогадам?

Чую звук відкритих дверей. Кроки. Впевнені, як мені здається. Наближаються.

А ще відчуваю погляд, від якого тілом біжать колючі мурашки ознобу.

Дивно, як я ще шкіру на долонях нігтями не прорвала. Перед очима пливуть темні плями, і я ще сильніше заплющуюсь, намагаючись впоратися з собою. Роблю глибокий вдих, насилу проштовхуючи повітря в легені. Ще один. А легше не стає.

Він зупиняється навпроти. Відчуваю, що дивиться. І це відчуття таке… знайоме.

− Вітаю, Солю. Нарешті я знайшов тебе, − вривається в мою свідомість голос, який я вже точно чула. Там. В іншому житті.

В голові спалахами починають миготіти сумбурні картинки. І відчуття. Мотаю головою.

Ні. Ні. Мені стає по-справжньому погано.

− Сьєре Ескаєр, відійдіть від моєї підопічної, якщо не бажаєте отримати виклик на поєдинок від мене. Сьєрі погано від вашої присутності, − розлючено гарчить Рок, і тут моя рука опиняється в його долоні. Здається, він схиляється до мене, затуляючи від інших. − Міє, подивися на мене. Давай, маленька. Відкрий очі.

Душу в собі тихий схлип. Переді мною Рок. Я йому вірю. На нього можна покластись. Я можу на нього подивитись.

Варто мені послухатись, як мій погляд потрапляє в полон його пітьми. Тоне в ній, знаходячи заспокоєння. Захист.

− Не чини опір цьому. Я знаю, що тебе лякають ці спогади. Але це вже в минулому, Міє. Позаду. Я не дозволю тебе образити. Ти в безпеці, − з повною непохитною впевненістю вмовляє він, погладжуючи мої пальці. − Дозволь собі згадати.

От як тут чинити опір? Ні, не спогадам. Цьому чоловікові. Він каже, і я не можу не слухатись. Може це безглуздо. Може наївно. Тільки чомусь відчувається, що правильно. Без примусу.

– Заспокоїлася? − м'яко запитує в мене, і я невпевнено киваю. І так добре стає від схвалення в його очах.

Рок відпускає мій погляд і вирівнюється, відсунувшись. Повертається у своє крісло, але при цьому продовжує тримати мене за руку, даруючи свою силу та впевненість. І я нарешті підіймаю очі на застиглого посеред зали молодого чоловіка.

Краєм свідомості зауважую, що він дивиться на мене з вкрай занепокоєним виглядом. Відчуваю, що решта куардів на мене зараз теж відверто витріщаються. Деякі навіть зі співчуттям. Але сил аналізувати все це нема. Тому що ці очі, кольору гіркого шоколаду, навпроти змушують мене знову випасти з реальності, згадуючи мить за миттю кожну деталь майже стертого з моєї пам'яті вечора.

…Ось я танцюю з Маринкою. Вона сміється, перекрикуючи музику та розповідаючи якийсь дурний жарт про чоловіків. Я сміюся разом із нею. Гіркота від зради Олега майже забута. Та пішов він разом зі своєю Наткою. І роботу я краще знайду. Ця все одно не подобалася. Чіпляюсь поглядом за високого привабливого хлопця, який чомусь не зводить з мене очей. Приємно, що комусь настільки подобаюсь. Але от мені не подобається, як він дивиться. Занадто пильно, хижо якось.

Мотнувши головою, відвертаюсь. Ну, їх усіх. Я тут, щоб розслабитись, а не пригоди на п'яту точку шукати...

… Марина ховає телефон у сумочку. Посмішка від вуха до вуха. Шморгає носом. П'яна як чіп.

− Соля-а-а, уявляєш, він вибачився. Каже, що не може без мене. Миритися хоче, зараз приїде, щоб забрати мене додому.

− А ти що? Пробачиш? − помішуючи трубочкою свій безалкогольний коктейль, цікавлюся я.

– А я без нього теж не можу, – зізнається розчулено. – Люблю його, Солько. Знаєш, як сильно?

Рада за неї. Чесно. Хоч і заздрісно трохи. Любить же. І він її, мабуть. А я от навіть не знаю, чи любила насправді колись. От так по-справжньому, щоби сказати: «Не можу без нього». А з іншого боку, воно мені треба? Ось так? Ні-і-і, навіщо мені така залежність? Якщо зрадить той, без кого не можу, як пережити? Щось я, здається, теж п'яна. Парів надихалася, чи що?

Мені здається, що на мене знову дивляться. Мимоволі обводжу очима балкон навпроти. Там затінені затишні віпкабінки, і за столиком однієї з них я помічаю того самого хлопця, що вже витріщався на мене раніше. Не знаю, звідки я розумію, що це він. Освітлення не дозволяє розглянути багато деталей. Тільки обриси фігури. Його та двох дівчат по боках. Тільки дивиться він чомусь на мене. Знову. Дивним чином не дозволяючи відвести погляд.