Я обираю бути твоєю - Ольга Островська

– А поруч із вами можуть? – питаю тихо.

Може, це у мене така захисна реакція? Думати про проблеми особистих стосунків цих жахливих у своїй могутності чоловіків, а не про випробування на міцність, яке мене скоро чекає. А може Рок мене спеціально відволік цією темою? Тільки навіщо йому?

– Моя проблема не настільки виражена. Куарда з низькою сприйнятливістю та слабким потенціалом цілком може терпіти мою силу при контакті. Але й дати такі майже нічого не можуть, – пояснює він, дивуючи мене своєю відвертістю ще більше.

Тобто Емарі була такою? Слабкою та несприйнятливою? А гонору скільки. Ще Жозелін пустою обзивала. А сама... Зрозуміло, чому вона психувала через мою появу.

З'являється виразне почуття, що мене підводять до якихось важливих висновків. Саме зараз.

Знати б ще до яких конкретно, і чим це мені загрожує. Треба вже дивитися правді у вічі... 

Рок повертає в черговий коридор, веде мене до дверей в самому його кінці. І незабаром ми опиняємось у просторій вітальні у синіх та коричневих тонах. Він відпускає мою руку, дозволяючи пройти в кімнату, а сам зачиняє двері на ключ, та ще й проводить по ній рукою в дивному жесті.

– Рок… я чимось зацікавила його величність? − наважуюсь я поставити одне з найбільш бентежних для мене питань, відповідь на яке знати страшнувато, але вкрай потрібно. – Ну, як та, хто може перебувати з ним поруч і… не знаю, що ще.

− Все ти знаєш, Міє, − губи адаміра саркастично сіпаються. Він підходить до мене, нависаючи, трохи пригнічуючи своєю аурою. − Не буду тобі брехати, він би із задоволенням спробував отримати тебе собі, якби обставини склалися інакше.

− А зараз мене собі отримали ви? – намагаюся говорити рівним тоном. Я не страждаю завищеною зарозумілістю, але щоб не зрозуміти, до чого всі ці його натяки, владні жести й обіцянки вже треба бути зовсім дурною.

− Ще ні. Не повністю, − після секундної паузи, визнає чоловік. Гладить мене по щоці. − Але збираюся, Міє.

– Чому? Навіщо я вам? Тільки через мої особливості? – усміхаюся з гіркотою.

– Я все поясню. Коли прийде час. А зараз треба, щоб ти відпочила і набралася сил. Увечері тебе чекає досить складне випробування, дівчинко. Навіть із моїм захистом та підтримкою.

– Він... цей Лаяре, там буде? – я цього не хочу, але мій голос тремтить. 

– Так. 

− До мене повернуться всі спогади? – мимоволі переходжу майже на шепіт. Хриплий. Переляканий.

− Майже зі стовідсотковою ймовірністю, − знову ріже правдою адамір.

– Я боюся, – виривається у мене схлип. – Я боюся це бачити та знати. Але… я повинна. Так. Я хочу знати правду. І домогтися справедливості.

У чорних очах чоловіка спалахує схвалення і... щире співчуття. А наступної миті він притягує мене до себе, обіймаючи, ховаючи від всіх тривог у своїх обіймах.

− Я буду поряд, дівчинко. Ти впораєшся.

А що ще мені залишається? Вибору немає.