Некровний брат мого батька - Вікторія Вашингтон

— Пробач мені, Норо, — прошепотів він, намагаючись стиснути мою руку. — Я не можу жити без тебе. Я готовий на все, аби повернути тебе.

Я знову відсахнулася від нього.

— Але, Норо, ти мусиш зрозуміти, що все було не так, як ти думаєш. Я діяв лише в наших інтересах, — Ліам намагався донести свою думку. — Не хотів, щоб і тебе мої батьки накинулися, як гієни. Думав, що роблю краще.

— Ти й сам знаєш, що це не виправдання, — відрізала я йому. — Ти забув про нас, про нашу обіцянку один одному. Всі ці причини та пояснення не мають значення.

Моє серце кровоточило, але я намагалася виглядати кам'яною скелею. Не могла припустити, щоб його слова пом'якшили мене. Я знала, що це потрібно зробити, але все ж таки мені було дуже боляче.

— Я не знаю, що саме ти хочеш від мене, Ліаме. Перебуваючи в такій ситуації, я не можу дати тобі того, на що ти чекаєш. Моя довіра до тебе була підірвана, і я не зможу її відновити. Це було надто великим ударом для мене, щоб забути про нього, ніби нічого не було.

— Норо, я розумію, що я зробив помилку. Але я обіцяю, що виправлюся. Ти можеш мені повірити, — благаюче сказав Ліам, дивлячись мені прямо в очі.

— Не думаю. Я не можу прийняти твої вибачення, але зла на тебе не тримаю. Ми обидва заслуговуємо на щастя, — сказала я, відводячи погляд.

Ліам мовчки кивнув, його очі виражали розуміння та повагу. Він уже не намагався мене чіпати чи переконати своїми словами. Я бачила в його очах щирість і бажання виправити те, що сталося, але все це вже було пізно. Ми стояли мовчки, слухаючи шум вулиці у нічній тиші.

Я відчувала змішані емоції – смуток, образу, розчарування. Всі ці роки, всі ці моменти, які ми пройшли разом, тепер здавались мені пустими та безглуздими. Я знала, що не зможу просто забути і спокійно спокійно прийняти прощання.

Ліам повільно відступив, ніби розуміючи мої почуття і вирішивши не порушувати цю мить. Я вирішила, що найкраще завершити цю зустріч і повернутися назад.

У темряві вулиці, я відчула, що це початок нового розділу у моєму житті. Колись я так само вирішувала забути про Кайла, викресливши його зі свого життя. Тепер те саме робила з Ліамом.

Ліам опустив голову, розуміючи, що його слова вже не мають великого значення для мене.

— Я піду, — підібгала губи. — Добраніч.

Вже збиралася розвернутися і піти, як нас різко висвітлило яскравим світлом фар. Водночас поряд пролунав звук шин.

Мені вистачило кілька секунд, щоб примружитись і зрозуміти, що це Кайл на своєму автомобілі.

А він вміє вчасно повернутися додому.