Я обираю бути твоєю - Ольга Островська

Його прохання проханням зовсім не виглядає. Ситуація теж не найприємніша. Але це не є приводом відмовлятися від допомоги. По-перше, має бути елементарна ввічливість, а по-друге... Є у мене невелика фобія стосовно сходів, після того, як у дитинстві я з одних упала.

– Дякую, адаміре, – видавлюю з себе вдячну усмішку під пильним поглядом його… коханки, якщо я правильно розумію. І спираюсь на запропоновану руку.

Блондинка нікуди не йде, терпляче чекаючи, поки ми спустимося.

– Соломіє, дозволь познайомити тебе зі сьєрою Емарі, моєю аманте. Емарі, це сьєра Соломія, гостя мого дому, – знайомить нас господар замку, через якого й виникла ця ревнива напруга в повітрі.

І якщо я хоч щось розумію в етикетах, то мене щойно поставили вище. Чого б це?

− Рада знайомству, сьєро, − попри незручність ситуації, провини я за собою не відчуваю, тому дивлюся на неї абсолютно спокійно, транслюючи думку, що на увагу цього чоловіка не претендую і бути їй суперницею не збираюся.

– Взаємно, сьєро, – киває та. – Сподіваюся, у нас з'явиться можливість поспілкуватись та познайомиться ближче.

А я от якось на протилежне сподіваюся.

– Прошу вибачити, мені час іти. – Вона схиляє голову перед адаміром і велично пливе геть.

А ми залишаємось наодинці. Я ще чую кроки дівчини, що поступово віддаляються, а всім єством відчуваю, що увага Рока тепер повністю зосереджена на мені. І якось дуже гостро усвідомлюю, що він, як і раніше, стискає мої пальці. І дивиться. Пильно, вивчаючи. Примушуючи губитися ... і нервувати.

Надто тяжка аура витає навколо цього чоловіка. Владна. Жорстка. Така що лякає до мурашок. І лише спогад про те, що він учора врятував мене й мою дитину, допомагає трохи заспокоїтися. І, підійнявши голову, більш-менш впевнено зустріти його погляд.

Високий цей адамір, просто жах, кремезний, хижий. У чорній сорочці з закоченими рукавами, що відкривають жилясті передпліччя, вкриті темним візерунком тату, в строгому приталеному жилеті, який тільки підкреслює розвинену мускулатуру і широкі міцні плечі. Темноволосий, з різкими рисами мужнього обличчя та акуратною бородою. Привабливий, якщо бути з собою чесною. Чисто з естетичного погляду. З іншого дивитися не збираюся.

− Я радий, що твоє самопочуття настільки покращилося, − нарешті порушує мовчанку господар будинку, задоволено блиснувши чорними очима. − Ходімо, обід уже накритий.

Чоловіча долоня якось надто по-свійськи, навіть владно опускається мені на талію, направляючи в той коридор, з якого Рок сам недавно з'явився. Але майже все, що відбувається навколо, залишається поза моєю увагою. Занадто турбує інше питання. Чомусь репліка адаміра наштовхує на думку, що про моє самопочуття він судить не просто з мого вигляду. І ймовірно, завдяки всім цим куардівським штучкам, може знати навіть те, як почувається мій малюк. 

Я вже відкриваю рота, щоб запитати його, але вчасно помічаю незнайомця, що завмер біля великих подвійних дверей. Високий, худорлявий, сивий і незворушний, він відразу ж відчиняє перед нами ці самі двері. 

Доводиться відкласти свої запитання. 

– Дякую, Дварте. Можеш бути вільний, я сам попіклуюся про сьєру. І прослідкуй, щоб нас ніхто не турбував, – розпоряджається мій супутник.

– Як накажете, адаміре, – чемно схиляє голову той. Судячи з усього це хтось на кшталт дворецького.

Рок заводить мене до просторої кімнати, де вже справді накритий стіл для двох персон. Двері за нами одразу ж зачиняються.

− Ти щось хочеш спитати? − з усмішкою цікавиться він, як тільки допомагає мені сісти й займає місце навпроти.

− Я дуже багато чого хочу запитати, − зітхаю я. – Тільки не впевнена, чи на всі запитання ви мені дасте відповідь.

– Тоді почни, а ми подивимося, – хмикає чоловік.

– Найголовніше для мене зараз здоров'я мого малюка. З ним все гаразд?

− Поки ще не зовсім, але скоро буде, − чую відповідь, яка змушує моє серце знову злякано тріпнутись у грудях. − Він дуже багато недоотримав і лише дивом вижив. Завдяки тобі та коштом твоїх сил. Повністю відновити його резерв, лише один раз піджививши, просто неможливо без наслідків для вашого здоров'я.

Поки я переварюю почуте, адамір знімає круглі блискучі кришки зі страв на столі, і навколо нас починають витати неймовірно звабливі аромати вишуканих страв. Мій шлунок тут же подає голос, змусивши зніяковіти.

− Я наказав не будити тебе до сніданку, тому що сон тобі був потрібніший за їжу, але зараз ти, напевно, дуже голодна, − зауважує Рок. − Не соромся. Усі питання можна обговорити потім.

Вдячно кивнувши, бажаю йому приємного апетиту і справді беруся до їжі. Мені навіть не заважає той факт, що Рок продовжує спостерігати за мною. Великої кількості різних ложок і виделок на столі не спостерігається, так що можна просто насолоджуватися частуванням. Адже головне я почула, а решта дійсно зачекає – деякі моменти, які необхідно обговорити, можуть і апетит зіпсувати.

Обідаємо ми майже мовчки, лише іноді обмінюючись малозмістовними репліками з приводу страв на столі. А от коли з трапезою закінчено, Рок пропонує мені пройти з ним до сусідньої вітальні для подальшої змістовної розмови в більш комфортному для цього місці.

І ось я сиджу в глибокому кріслі біля справжнісінького масивного каміна, мурованого із каменю, навпроти мене влаштувався справжнісінький місцевий правитель. І очікується, що мені зараз будуть пояснювати, як вижити у справжньому іншому світі. Роблю глибокий вдих...

− У тебе в рідному світі залишився хтось, крім сестри, Соломіє? − випереджає мене Рок, одним махом вибиваючи дух із легень. Про Ваську я йому нічого не говорила, отже, він побачив сам. Це знову трохи лякає, але я пам'ятаю, що сама дозволила.

– Кого ви маєте на увазі? – цікавлюся обережно.

– Чоловіка, – криво посміхнувшись, уточнює адамір. – Коханця. Близького друга.

– Ні. Але яке це має значення?

– Просто цікавлюся для кращого розуміння ситуації. Якщо вже беру на себе відповідальність за твою дитину, то хочу знати, хто міг на неї впливати, – чую досить дивне пояснення.