Я обираю бути твоєю - Ольга Островська

І дивиться так вичікувально, оцінюючи. Істерики чекає, чи що? Я б може і поістерила, якби могла, але зараз навіть шок усвідомлення відчувається якось мляво. Мені чомусь спати хочеться нещадно. Емоції, схлинувши, все більше тьмяніють, затягуючи мене в стан напівсну.

Але ж спати не можна. Потрібно розібратися.

– У мене виникли такі підозри, – зізнаюся, обережно киваючи. – Отже, це правда?

− Так, − знизує широкими плечима мій брутальний співрозмовник, дивлячись тепер вперед.

 Навколо починають згущуватися сутінки. І радість, що я не одна зараз у цьому темному страшному лісі, мішається з побоюванням, а чи не зустріла я вже найнебезпечнішого місцевого хижака.

 − Як ви дізналися, що я з іншого світу? Таких як я багато?

Відповіді чекаю, затамувавши подих. Якщо переходи між світами можливі, то я точно зможу повернутися. Потрібно тільки розібратися як.

– Таких, як ти, одиниці. І дізнатися, звідки ти родом, не було проблемою після того, чим ми займалися, − криво усміхнувшись, вимовляє він, лише на мить глянувши на мене. Від такої двозначності я мимоволі знову спалахую. І чую нове запитання у відповідь: − Як тебе звати?

– Соломія, – називаю ім'я, так і не розібравшись, чи варто мені боятися цієї людини.

З одного боку, він допоміг. Справді, допоміг, це неможливо не відчути. А з іншого… Його дотик я й досі пам'ятаю. Ще й додому до себе везе. Насторожує це все.

− Може, не треба мені до вас додому? Я б хотіла зустрітися з кимось, хто представляє місцеву владу, щоб він пояснив мені, як повернутися в рідний світ. Моя поява тут хоча б не порушує ваші закони?

− Ще як порушує, − заявляє мені цей тип, змушуючи серце злякано стиснутись.

− Мене вважатимуть злочинницею? − видихаю, обмираючи, і сама не помічаю, як знову хапаюсь за його руки. На мені знову зосереджується погляд чорних очей.

− Ні, але рекомендую тобі все ж таки прийняти моє запрошення. На моїй землі я і є… представник влади, – і знову замовкає.

Ні, ну скільки можна? Чому не сказати більше?

– А ви можете не дозувати інформацію чайними ложками? − не витримую я. Невже так важко мені пояснити ситуацію, не змушуючи витягувати інформацію по крихтах? Я ж не питаю якихось місцевих державних таємниць, а лише те, що стосується мене безпосередньо. – Пробачте за різкість. Я дуже вдячна вам за допомогу та запрошення, але мені потрібно дізнатися шлях додому.

– Для тебе його немає, поки що, – вкотре приголомшує мене мій «багатослівний» співрозмовник.

− Тобто, як?! Чому?! Поки що, це скільки? Будь ласка, поясніть! – з благанням заглядаю в примружені очі. Він з хвилину на мене дивиться, зважуючи свою відповідь. А я прошу з тихим відчаєм: – Будь ласка.

– Щоб ходити через грань між нашими світами, потрібно мати певний рівень сили. Люди зазвичай цього не можуть, – нарешті промовляє чоловік, але кожне його слово наче цвях у труну моїх надій. − Ти змогла завдяки дитині. І ви двоє мало не померли. Поки ти вагітна, дорога закрита, бо це смертельно небезпечно для твого сина. Він належить світові Ільмондар і має залишитися тут. Так велить закон. Ніхто не допоможе тобі у намірі порушити його. Коли ти народиш, перші роки будеш потрібна дитині, щоб її енергетичні канали повноцінно сформувалися та розкрилися. Потім зможеш піти.

Коли до мене доходить зміст його слів, страх підіймається всередині нищівною хвилею, змушуючи хапати ротом повітря. Тобто, як зможу піти? Одна?

− У мене відберуть дитину? − зривається з губ, і я інстинктивно обхоплюю себе руками, намагаючись хоч якось захиститися від такої правди.

– Ні. Якщо не робитимеш дурниць. Діти нашої раси є величезною цінністю цього світу. Вкрай рідко вони народжуються від людських жінок. Але ставши матір'ю куарда, ти цілком зможеш прижитися тут.

– Куарда? – приголомшено перепитую, намагаючись усвідомити, що теоретично я вагітна не людиною.

Замість відповіді чоловік підіймає руку, і на його долоні починає закручуватися щось схоже на вир із темряви, обплутаної маленькими блискавками.

– Наша суть – енергія та управління нею.

Ох, матінко. Навіть не торкаючись цієї моторошної штуковини, я відчуваю, як ворушаться на тілі волоски, наче електризуючись. Оце я втрапила.

– І моя дитина… вона така сама? Але як?

− Це я в тебе хотів запитати, правда, спочатку думав дати тобі відпочити після перебудови енергетичних каналів. Але якщо ти так наполегливо добиваєшся розмови, то розкажи мені, хто батько твоєї дитини? – тоном, що не терпить заперечень, наказує незнайомець.

− Я не знаю, − втупившись очима кудись прямо перед собою і стиснувши кулаки, визнаю непривабливу правду.

Розумію, що брехати все одно не варіант. Якщо той невідомий куард, або як їх там, який зробив мені дитину, так якісно виніс мій мозок, що я два місяці не сповна розуму ходила, то цілком можливо, що всі вони так можуть. І свідомо налаштовувати проти себе брехнею того, хто мені поки що тільки допомагав, щонайменше необачно.

Жорсткі пальці хапають мене за підборіддя і змушують знову подивитися у чорні очі.

− Покажи мені! – наказує чоловік.

− Що? – із цими… куардами заїкою стати недовго.

− Як це сталося?

− Я не пам'ятаю…

− Неважливо. Впусти мене у свій розум… добровільно.

Що? Це як? Дозволити йому нишпорити у моїй голові? Бр-р-р… А з іншого боку… Адже він просить – ну гаразд, вимагає – а міг би й насильно вломитися, як… той. Який не просто взяв моє тіло, але і, виходить, кинув мене помирати разом з його дитиною. Ні, МОЄЮ дитиною. Той виродок прирік нас на смерть. Я мушу знати, хто він. І заради цього знання навіть дозволю незнайомцеві зазирнути у мою голову. Ну, поки що незнайомцеві.

− Як вас звати? – питаю у похмурого чоловіка.

− Хм, можеш звати мене Рок, дівчинко, − вимовляє він, схиляючись ближче. – Не бійся, боляче більше не буде.

Мимоволі ковтнувши сухим горлом, я обережно киваю. І тієї ж миті просто випадаю із реальності.

Ні, це не боляче. Але все одно моторошно. Загубитися у часі та просторі. А потім прийти раптом до тями й усвідомити, що уявлення не маєш, що з тобою відбувалося останні... не знаю скільки часу. Сутінки стали значно густішими. Навколо вже майже темно.