Диво новорічної ночі - Лія Тан

На кухні розмовляли довго. Ян запропонував Владі присісти, та попросив коротко розповісти, як вона опинилася в Україні. Почутим був приголомшений, виявляється Влада має свою IT компанію у Німеччині, а в Україні вирішила відкрити філію. Приїхала сюди рік тому, одразу після офіційного розлучення. Прожила вона з чоловіком рік, а процес розлучення тривав цілих чотири.

Ян сидячи поруч пригорнув Владу до себе. Почувався так наче скинув гору з плеча. Тепер знав, що нізащо не відпустить цю кохану красуню, від себе. Вірив, що вона любитиме його доньку, тільки тепер бідкався, як подати все малій. Розумів, що потрібно йти до неї, і якось все пояснити, бо ж відпускати Владу наміру не мав.

У розсувні двері кухні постукали, і Влада миттю звільнилася з обіймів чоловіка, відступивши від нього на солідну відстань.

Ян дозволив увійти, і в середину увійшла донька.

— Я перепрошую, ви, що про мене забули? Уже двадцята, пора стіл накривати, а ви тут шепочетеся... — Не сміло, але з претензіями заявила Даринка, нервово обіймаючи свого білого ведмедя.

— Вибач, Даринко, це я затримала твого тата, але я вже піду. — Одразу схопилася Влада.

Ян весь напружився, адже не хотів нікуди відпускати жінку, про яку стільки мріяв, та яку шалено кохав досі. Не встиг нічого сказати, бо його випередила дитина.

— Тату, я не хочу аби Влада йшла... — Капризний тон Дарини здивував чоловіка. Донька рідко дозволяла собі вередувати. Доки батько оговтувався, дівчинка продовжила. — Там на вулиці холодно, і ще й таксі не їздить... — Вона підійшла надто близько до батька, і заглянувши йому в очі, попросила. — Таточку, ну, будь ласка, нехай Влада залишиться з нами.

Ян кілька секунд дивився на доньку, був вдячний їй за таке прохання. Повільно перевів погляд, на жінку у костюмі снігової королеви, попросивши її.

— Владо, залишайся з нами. Тобі все одно не виїхати звідси. Зустрінеш новий рік з нами, і нам веселіше буде.

— Але ж...

Розгублено щось хотіла заперечити білявка, та до неї підійшла Даринка. Зловивши за руки, перебила її, заглядаючи в очі жінки.

— Владо, ну, будь ласочка!!! Я... — Голос дитини затремтів. — Не йди від нас... — В очах дитини заблищали сльози. — Я дуже хочу, щоб ти залишилася з нами. — Сльози скотилися по щоках дівчинки.

Влада присівши пригорнула дитину до себе, й збентежено заговорила.

— Даринко, я залишуся, тільки ти не плач. — Жінка витирала сльози дитини, та пригортала її до себе. А коли несподівано поцілувала у скроню, дитина міцно пригорнула її, та зірваним голосом заявила. — Владо, я хочу, щоб ти залишилася з нами назавжди.

Ян набрав повні легені повітря, й видихнувши його пильно глянув на Владу, яка розгублено дивилася на нього. В її очах бачив паніку, та для себе твердо вирішив, якщо доля йому подарувала ще один шанс, бути з цією жінкою, він не упустить його, нізащо.

— Донечко, а Влада залишиться з нами назавжди. — Запевнив доньку.

Після цієї фрази, дитина та жінка, одразу великими очима глянули на нього.

— Справді? — З недовірою перепитала донька.

— Яне... — Лиш розгублено прошепотіла Влада, закликаючи його отямитися.

— Справді, доню. — Наче не чувши жінки запевнив Ян. — Няня Віка ж тобі казала, що потрібно вірити у дива. А ми ж вірили, то ж диво у нас з тобою трапилося.

Дитина на радощах обняла Владу, і заглянувши в її очі, витираючи залишки сліз, щасливим тоном пробурмотіла.

— Владо, ти не уявляєш, як я довго чекала на тебе.

Чоловік бачив, як часто кліпає повіками Влада, пригортаючи Даринку до себе. Мабуть, слова малої розчулили її, тому, що вона збентежено прошепотіла.

— Даринко, а я вже не вірила, що у мене буде, така красунечка, як ти. — Жінка міцно зажмурила очі, притиснувши дитину до себе.

Ян тамував у собі надмірні емоції. Здається сам був готовий розплакатися, адже ці п’ять років без Юлі, для них з донькою були шалено важкими. Дивився на двох найрідніших у світі людей, і при своєму скептицизмі розумів, що диво таки трапилося і з ним. Підійшовши до доньки та коханої жінки, взяв малу на руки, й пригорнув до себе Владу.

— Тепер все стало на свої місця, мої любі та кохані. Ми всі вистраждали, наше право на диво та щастя.

Влада дивилася на чоловіка, закусивши нижню губу, в очах бриніли сльози, а Даринка обіймала їх, прошепотівши.

— Тепер ми будемо як справжня сім’я. Правда, тату?!!

— Правда, моя мила красуне. — Запевнив батько, адже знав, що Влада, любитиме його доньку, мов рідну.