(не) перша наша дитина - Анна Бачинська

Минуло декілька днів з тієї незабутньої зустрічі в кав'ярні, але Каміла постійно поверталась думками до того вечора. Вона відчула щось особливе в Даніелі, щось, що змушувало її серце битися швидше. Кожна зустріч з ним була як ковток свіжого повітря, і кожного разу вона знаходила в ньому нові риси, які зачаровували її.

Одного прохолодного осіннього вечора Каміла, втомлена після важкого дня на роботі, вирішила прогулятися містом. Вона обрала для цього затишний парк неподалік від свого дому. Парк був її улюбленим місцем для роздумів і відпочинку. Шелест листя під ногами, аромати осені, і тихий дзюркіт фонтану завжди допомагали їй знайти внутрішній спокій.

Каміла йшла алеями парку, вдихаючи свіже повітря і насолоджуючись самотою. Вона зупинилась біля невеликого озера, спостерігаючи за качками, які плавали у воді. Її думки нестримно поверталися до Даніеля, і вона усвідомила, наскільки сильно він їй подобається.

Раптом вона почула знайомий голос позаду себе:

— Каміло?

Вона обернулася і побачила Даніеля, який стояв там з приємною усмішкою на обличчі. Вона була здивована і зраділа одночасно.

— Даніелю! — вигукнула вона. — Що ти тут робиш?

— Я теж вирішив прогулятися після важкого дня, — відповів він, підходячи ближче. — Ніколи б не подумав, що зустріну тут тебе. Це приємний сюрприз.

— Дуже приємний, — погодилася Каміла, відчуваючи, як її серце б'ється швидше. — Хочеш прогулятися разом?

— З радістю, — сказав він, і вони почали йти поруч, розмовляючи.

— Як пройшов твій день? — запитала Каміла, сподіваючись дізнатися більше про його життя.

— Досить напружено, — відповів Даніель, усміхаючись. — Але тепер все добре. А як у тебе?

— Теж непростий день, — зізналася вона. — Але зараз, коли я тут з тобою, все здається набагато кращим.

Вони йшли по алеях парку, розмовляючи про роботу, мрії і плани на майбутнє. Каміла відчула, як легко і невимушено їй з Даніелем, як природно вони розуміють один одного.

— Слухай, ти любиш подорожі? — раптом запитав Даніель, дивлячись на небо, що вже забарвилося у відтінки заходу сонця.

— Так, дуже, — відповіла Каміла з захопленням. — Подорожі відкривають для мене нові горизонти і дають змогу пізнати світ.

— Це чудово, — сказав Даніель, посміхаючись. — Я теж дуже люблю подорожувати. Одного разу я був у Португалії, і це була неймовірна пригода.

— Португалія? Це має бути прекрасно. Розкажи мені більше, — зацікавлено попросила Каміла.

— Ми з друзями подорожували вздовж узбережжя. Відвідали Лісабон, Порту, і декілька маленьких містечок. Пам’ятаю, як ми вийшли на скелю в Сінтрі і побачили Атлантичний океан у всій його красі. Це було магічно.

— Це звучить як казка, — промовила Каміла, її очі сяяли. — Я завжди мріяла про подорожі по Європі, але поки що це лише мрії.

— Чому б не зробити їх реальністю? — запитав Даніель. — Життя коротке, і ми маємо використовувати кожну можливість, щоб побачити світ.

— Можливо, ти маєш рацію, — погодилася Каміла. — А які місця у світі тобі найбільше сподобалися?

— Крім Португалії, мені дуже сподобалися Ісландія і Японія, — відповів Даніель. — В Ісландії я відчував себе на іншій планеті. Це незаймана природа, водоспади, гейзери. А Японія зачаровує своєю культурою і традиціями.

— Ти дійсно багато подорожував, — з захопленням сказала Каміла. — А що ти думаєш про подорожі самостійно?

— Це дуже корисний досвід, — відповів Даніель. — Коли подорожуєш сам, ти відкриваєш себе з нового боку, вчишся бути незалежним і впевненим у своїх силах. Але подорожі з кимось також мають свою чарівність.

— Так, є щось особливе в тому, щоб ділитися враженнями з кимось близьким, — погодилася Каміла. — Можливо, одного дня я зважусь на подорож.

— Я впевнений, що ти зможеш зробити це, — сказав Даніель з усмішкою. — Важливо просто зробити перший крок.

Вони продовжували йти, їхні розмови були легкими і природними. Каміла відчувала, як з кожною хвилиною стає ближчою до Даніеля. Вони сміялися, обговорювали книги і фільми, ділилися своїми мріями і сподіваннями.

— А ти читаєш багато? — раптом запитав Даніель, коли вони сіли на лавку біля озера.

— Так, читання — це одна з моїх улюблених справ, — відповіла Каміла. — Я люблю занурюватися в інші світи і жити життям героїв книг.

— Я теж люблю читати, — сказав Даніель. — Є щось особливе в книгах, вони розширюють наші горизонти і допомагають зрозуміти себе.

— Абсолютно, — погодилася Каміла. — А які книги тобі подобаються?

— Я люблю різні жанри, — відповів Даніель. — Від класики до сучасної літератури. Але особливо мене зачаровують історичні романи і наукова фантастика.

— Це цікаво, — сказала Каміла. — Я також люблю історичні романи. Вони дозволяють перенестися в інший час і відчути атмосферу минулого.

— Тоді нам точно є про що поговорити, — з усмішкою сказав Даніель. — А що ти думаєш про наукову фантастику?

— Я тільки почала відкривати для себе цей жанр, — зізналася Каміла. — Але вже знайшла декілька книг, які мене захопили.

Вони продовжували розмовляти, їхні голоси звучали на тлі вечірніх звуків парку. Час непомітно минав, і вони обоє відчували, що між ними виникає особливий зв'язок.

— Знаєш, я радий, що ми зустрілися, — тихо промовив Даніель, коли вони зупинилися під світлом вуличного ліхтаря.

— Я також, — відповіла Каміла, відчуваючи тепло в його словах.

— Можливо, доля вирішила подарувати нам цей вечір, — сказав він, легко доторкнувшись до її руки.

— Можливо, — погодилася вона, усміхаючись.

Коли вони прощалися, Каміла відчула, що цей вечір залишиться в її пам'яті назавжди. Вона бачила в очах Даніеля щось більше, ніж просто цікавість — вона бачила теплоту, щирість і щось, що робило його особливим.

— До завтра, — тихо промовив він.

— До завтра, — відповіла Каміла, відчуваючи немовби легенький подих вітру, що несе за собою обіцянку нових зустрічей і незабутніх моментів.