Інша сторона - Ліана Меко
Чисте обличчя без звичного вугільно-чорного смокі-айс, акуратно зачесане назад відросле волосся... Не було більше неохайної хлоп'ячої стрижки, тепер її голову прикрашало модне каре.
Але ж то була їхня фішка! У нього - довгі кошлаті майже дівчачі паклі, у Лізки - хлоп'ячий їжачок. Такий собі плювок в обличчя стереотипам, правилам, дебільним суспільним нормам.
- Що це таке? - Влад не впізнав власного голосу, він пролунав якось невиразно, наче механічна програма - подряпав горло неприємним скреготінням. - Що з тобою? - Не витримав, обхопив Лізкині плечі руками, струснув, змушуючи подивитися на себе.
Від несподівано сильного натискання, Ліза скривилася, зашипіла і припинила свій нестримний істеричний регіт. Підняла голову і ковзнула поглядом по його обличчю, побіжно оглянула фігуру.
- Ти так виріс. - Видала чомусь із придихом, ніби його вигляд привів її у захват. - Коли тільки встиг, ми ж не бачилися тільки... а скільки? - Знову окинула його плечі дивно-зачарованим поглядом і підняла очі до обличчя.
- Мабуть, досить довго. - Прошипів Влад, відчуваючи, як зуби стискаються, як від злості у скронях починає хаотично дробити пульс, як прискорюється серце. Як руки сильніше обхоплюють плечі дівчини, пальці впиваються в шкіру, продавлюючи мало не до кістки.
Його криє, його невблаганно криє від злості, а Ліза лише морщиться від болю. І погляд її не виглядає винним. Він радше каже "я не розумію, що ти маєш на увазі". І від цього злість стискає глотку ще сильніше - так, що навіть повітря пробивається з хрипом.
- Якого біса ти так виглядаєш?! - гарчить Влад в обличчя дівчини, притягуючи до себе. Вона кліпає очима, робить вигляд, що не розуміє, але не намагається вибратися з лещат його рук. - Що на тобі вдягнуто? Що з твоїм волоссям? Що з обличчям?! - Слова пропалюють стиснуте горло, дивно, як тільки вогонь із рота не виривається - усередині все так і горить, лють кипить у грудях палючою лавою, проситься назовні.
Нумо. Скажи. Пояснись. Придумай виправдання.
Збреши.
Тільки не кажи, що ти теж... як Антон. Тільки будь ласка, благаю тебе, не кажи...
А Ліза мовчить. Довго так.
Насправді лише кілька хвилин - до наступної зупинки, але її болісне мовчання розтягує час ледь не на вічність.
- Ходімо, вийдемо тут. - Ліза бере Влада під руку, і проштовхуючись між людьми, тягне його до виходу. - Зістрибнувши зі сходинки, без зупинки крокує далі. - Загубимося на ринку, мало що цьому придурку на думку спаде, - може, поженеться за нами, простежить... Перцю він мені точно не пробачить... - Додає, прискорюючи крок.
Влад не пручається, дозволяє себе тягнути, але лише до повороту. Коли вони заходять за провулок, так, що з дороги їх не засікти, він різко обсмикує руку.
- Поясни мені, що з тобою за хрінь! - Розвернувши дівчину до себе, він впивається вимогливим поглядом у її обличчя. - Що ти з собою зробила? Навіщо?!
Тільки зараз на обличчі Лізи з'являється винуватий вираз. Вона підтискає губи й опускає очі.
- Я працюю... у кав'ярні. А там дрес-код. - Тихо відповіла дівчина.
- Працюєш?! - Влад ледь не вибухнув від обурення. - З чого це раптом?
- Тітка влаштувала. - Зітхнула Ліза.
- І якого біса ти не відмовилася? - Знову схопивши дівчину за плечі, зашипів Влад.
- Вона наполягла. - Мабуть, Влад здавив її плече занадто сильно, тому що цього разу Ліза не витримала - висмикнувши руки із захоплення, штовхнула його долоньками в груди. - І не треба на мене так дивитися! - Заявила раптом твердо, задерши голову. - І кричати на мене не смій. У мене, на відміну від тебе, немає батьків, і грошей кишенькових мені ніхто не дає. - Видала на високій ноті. - Я собі навіть трусів купити не можу. Як дура, у драних колготах усю весну проходила...
Ліза злобно блиснула очима і відвернулася. Розправивши плечі, покрокувала провулком. Влад відкрив рота, схопив повітря, витріщивши очі, подивився в спину дівчині. Як дура? Як дура?! А потім, зірвавшись із місця, кинувся за нею.
- З яких пір тебе хвилює, як ти виглядаєш, Лізо?! - Наздогнав, схопив за руку, хотів знову розвернути до себе, але дівчина вирвалася. - Невже ти забула про правила? Забила на них?! - Дівчина продовжувала швидко крокувати, а він зупинився. - Ліза! - крикнув їй у спину.
Вона прокрокувала ще кілька метрів і нарешті зупинилася. Видихнула, так важко, протяжно, опустила плечі. Розвернулася і розвела руками.
- Та до біса ці правила, Владе. - Промовила неголосно з виразом якогось тупого болю на обличчі. - До біса їх, - додала, похитавши головою. - Пора вже подорослішати нарешті.
А потім просто розвернулася і пішла далі.
А у Влада в цей момент ніби світ розверзся під ногами. Останні слова вдарили так, що дивно, як його від потужності цього удару не знесло кудись на проїжджу частину. Здавалося, він оглух, осліп і летить у прірву. У чорну холодну безодню.
Це кінець - раптом прийшла лякаюча ясність. І від жаху, що наповнив грудну клітку, хотілося вити в голос, рвати на собі волосся і відчайдушно волати.
Кинутися за нею, впасти, повзати біля її ніг. Благати.
Будь ласка. Не роби цього. Не руйнуй те, що залишилося. Ми ж не витримаємо поодинці. Ми помремо. Трапиться жахливе. Уже траплялося...
