Інша сторона - Ліана Меко
- Що не так, Владе? - Голос тихий, майже шепіт - торкнувся його щоки. І від цього хвилювання нахлинуло з новою силою. До горла підібрався клубок і перекрив кисень.
Чорт. Лайно. Зараза. Що це за хрінь? Візьми себе в руки, дурню. Отямся. Дихай.
- А ти не розумієш? - Ні, самонавіювання не допомагали. Голос хрипів так, ніби він кричав на все горло дві доби поспіль. - Ти... Ти змінилася. - І слова, начебто так багато їх було, так багато хотілося сказати, так багато пред'явити, але зараз текст наче вивалився з голови. - Це все... Це твоє... волосся...
Браво, дурню. Чудове зауваження. Та тобі в пору з трибун виступати...
- Волосся? - Ліза підняла брову, яка, до речі, теж тепер мала іншу форму, пригладила рукою зачіску. - А що з ним?
Влад зковтнув. Від безсилля, від того, що власне тіло, власні думки відмовлялися підкорятися, хотілося заплющити очі і провалитися крізь землю. Але він лише на секунду прикрив очі.
- Ліза. - Насилу проштовхнув по горлу. Очі відкрив, але дивитися на дівчину не зміг, відвернувся. - Ти знаєш, про що я. Ти змінюєшся, ти стаєш як "оті". Ти починаєш думати, як вони... Ти йдеш... йдеш на іншу сторону...
- Ну досить, Владе. - Перервала його дівчина. - Досить, - додала тихо, але твердо, - це просто волосся, просто інша зачіска. - Обхопила його підборіддя пальцями і змусила подивитися на себе. - Я та сама. Я твій друг. Я нікуди не йду. - Промовила, заглядаючи в очі.
Дивилася з такою впевненістю в очах, і виглядала такою... своєю. Такою знайомою. Рідною. Тією самою Лізою, з якою він пройшов через вогонь і воду. І йому так хотілося вірити.
Він би майже повірив, якби вона раптом не додала:
- Думаю, тобі теж не завадило б щось зробити із зачіскою. - Ліза промовила це весело і навіть усміхнулася. Простягнула руку, щоб звично розтріпати його волосся, але Влад відсахнувся, так ніби вона стукнула його по голові.
Відступив. Випучив очі. А потім насупився.
- Клас. Так, Лізо... те, що треба... Ось, значить, до чого ми прийшли. - Влад похитав головою, скривився в огиді. І, боляче ковтнувши, розвернувшись, покрокував геть.
Звідки не візьмись під ноги підскочило дрібне дівчисько з повітряною кулькою в руці, Влад її ледь не збив, ледве встиг підхопити за руки, але заплутався в довгій стрічці.
- Ой, мамо, дивись, яке в дядька довге волосся, прямо як у моєї Барбі. - Захоплено запищала дрібна, і Влад, раптом не на жарт розсердившись, луснув по кульці, через що та сіпнулася убік і, вирвавшись із маленької долоні, полетіла вгору.
Дрібна несамовито заволала, її матуся, що вискочила звідки не візьмись, почала кричати щось йому в слід. А за спиною чувся тупіт, ніби хтось біг. Але Влад не зупинявся. Піти звідси. Якнайшвидше. Подалі від усього цього. Подалі від неї...
- Владе, почекай. - Не вийшло. Її голос наздогнав і розпеченою голкою встромився в спину. - Та зачекай же ти. - Влад швидко йшов, а вона бігла, і тому змогла не тільки наздогнати, а й обігнати. Перегородила шлях, і вперлася долонями в груди, не даючи пройти. - Ну навіщо ти так, вона ж просто дитина. - із докором протягнула Ліза.
- Та що ти? - Отруйно виплюнув Влад. - Тепер тебе й діточки хвилюють? Може і своїх уже захотілося, а? - Не витримав, перейшов на крик. І слова, яких буквально кілька хвилин тому так не вистачало, тепер полилися нестримним потоком. - Може вже й татуся для них пригледіла в кав'ярні своїй клятій?!
- Не треба, Владе. - Ліза замотала головою, продовжуючи впиратися долоньками в його груди. Але він не чув.
- Може, ти вже зустрічаєшся з кимось? З одним із тих, хто тобі на голову помиї виливав? Ой, а може із самим Харіним, а? Може він тобі вже й прису...
Дзвінкий ляпас змусив замовкнути. Від несподіванки Влад сіпнувся і втупився на дівчину. У тієї обличчя спотворилося як від болю, немов не вона його, а він її вдарив. А в очах стояли сльози.
- Ну навіщо ти так? - Прошепотіла якось болісно, майже відчайдушно. - Я нічого поганого не зробила.
Влад зковтнув. Усередині все боліло, наче кістки хтось виламував, суглоби викручував. Це кінець. Ось прямо тут і зараз. Не буде більше сумнівів. Не буде внутрішніх терзань. Все ясно. Ясніше вже просто нікуди.
- Ти зрадила мене. Зрадила нашу дружбу. - Виплюнув він, скривившись. Його нудило, по-справжньому нудило, тому створити на обличчі вираз відрази було не складно. Вийшло добре. Вийшло якісно. З очей Лізи покотилися сльози.
- Дружбу? - Схлипнула дівчина, невідривно дивлячись у його обличчя. Вона чомусь виглядала такою маленькою і нещасною, що Владу робилося ще болючіше. - А що, як мені ніколи не потрібна була ця дружба? - Дівчина зковтнула, зморгнула сльози, судорожно зітхнула. - Що, якщо я... Ніколи не хотіла дружити з тобою.
Що. Якщо я. Ніколи. Не хотіла. Дружити. З тобою.
Слова можуть бути болючішими за удари. Набагато болючішими...
Серце в його грудях обливається кров'ю. Йде тріщинами. Перетворюється на одну суцільну рану. Ще один вдих - і нічого від нього не залишиться.
Вона ніколи не хотіла дружити з тобою.
Ти ніколи не був потрібен.
Вона говорила, що вона твій друг.
