Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Читаємо онлайн Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Зупинився коло дверей, пропускаючи ще двох.

Усі вони були у військовому, та ще й при зброї. Старі вони були чи молоді, Ганні трудно було роздивитися: втома вкривала виснажені обличчя однаковою сірою плівкою, одіж на них було мокра як хлющ, та ще і в твані, наче вони повилазили щойно з болота. Спотикаючись через високий поріг, мов не мали вже й сил піднести ноги вище, вони внесли до хати довгі ноші та так і застигли.

— Опускайте, чого ж ви,— сказав їм перший. Був, мабуть, старший над ними, бо вони його одразу ж послухались і поставили ноші додолу.

І лише тепер побачила Ганна четвертого.

Цей, четвертий, лежав непорушно. Довге тіло його не вміщалось на ношах. З-під забрьоханої шинелі звисали ноги: одна — в чоботі, друга — обмотана ганчір’ям. Шинеля ж так плескато лежала на ньому, мов під нею нічого й не було,— тільки ноги по той бік та худа шия по цей бік і голова з насунутою на самі брови пілоткою. З-під пілотки блищали запалені очі, вони так і вп’ялися в Ганну, так і прикипіли до неї, і худюще, заросле смоляною щетиною обличчя враз ожило, ворухнуло сірими губами, пересмикнулось од блідого усміху:

— Не пізнаєте, пані Ганю?

Ганна охнула, вхопилась за груди. Так називала її єдина на все містечко людина...

І до війни, і вже у війну, аж поки й німці прийшли, Ганна працювала прибиральницею в поліклініці і була запанібрата майже з усіма лікарями, а з сестрами то й поготів. Чи то вдача, незлостива й весела, чи метка й ладна постать її, од якої так здоров’ям і бризкало, чи молоде, напрочуд свіжо обличчя, на якому палахкотіли рум’янці, були тому причиною, тільки навіть у головного лікаря, людини похмурої й завжди заклопотаної, танули очі, коли він стрічав Ганну. І Гайна єдина на всю поліклініку дозволяла собі весело кричати на нього:

— Ану, забирайтеся скоріш, бо мені треба мити підлогу!

І безцеремонно випроваджувала головного з його ж таки кабінету.

Отож немає нічого дивного, що й з новим лікарем вона повелася з такою ж безцеремонністю. Одчинила, не стукаючи, двері, бо він таки засидівся в кабінеті (всі лікарі давно порозходились), та й укотилася з відром в одній руці, з щіткою — в другій.

— Ото як ви засиділись! Усі вже порозбігались, а ви ще тут!

Лікар, який ще Ганну не знав, так і застиг за столом. Ганна ж вихопила з відра ганчірку, квацьиула її на підлогу.

— Ви наш новий лікар, ге?

Лікар усе ще мовчав, приходячи, мабуть, до тями.

— Тож-то ви такий молоденький! Мабуть, що іще й не жонатий? — Ганчірка тим часом енергійно шарувала підлогу: Ганна не любила стояти без діла.

— Кажуть, що ви аж із Польщі?

— Так, прошем папі,— наважився врешті озватись лікар. Ще й зробив такий жест, наче підняв над головою невидимого капелюха.— Я, прошем пані, з Любліна.

— Ой, яка ж я пані! — мало не впала зо сміху Ганна.— Ну й смішний же ви!

Дивилась на нього так приязно, що й він не втримався од усміху.

— Чим же я вам, пані, смішний?

— Що так мене обзиваєте,— пояснила весело Ганна.— В нас були пани, та всі пощезали. Ще в революцію.

Незважаючи на коротеньку оцю політбесіду, він продовжував називать її панею.

— З Польщі, а розмовляєте по-нашому,— продовжувала дивуватись Ганна.

— То я, прошем пані, жив серед українців,— пояснив лікар. І, повагавшись, спитав: — Прошу пані, як мені пройти до ресторації?

Вже стояв на порозі в капелюсі, в плащі закордонному, в білосніжній сорочці й чорній краватці.

— Ресторану?.. Так у нас ресторану немає! — пояснила Ганна охоче.— То тільки в Києві... А в нас забігайлівки: проковтнув та й біжи додому, поки живий. (В лікаря очі стали — як блюдця). Еге ж, там як наварять, то й собака як ухопить — завиє. То ви, мабуть, і не обідали досі?

— Та в мене був бутерброд...— відповів знічено лікар.

— Тож-то ви такий захарчований!—забідкалась Ганна.— Як у поганого хазяїна порося, вибачайте на слові... Зразу видно, як по отих закордонах годують!..— Ганна вже домила підлогу, лишилося тільки ганчірку викрутити.— А знаєте що?.. Ось зачекайте трохи, я зараз впораюсь, та й підемо до мене! Разом і пообідаєм...

— Що ви, пані, що ви! — позадкував налякано лікар.— Я маю гроші...

— То й майте собі на здоров’я! А такого борщу, як у мене, ви і в своїй Польщі не пробували... І чоловік буде радий...

І як лікар не відмовлявся, Ганна таки не відступилась од нього.

Вже по дорозі допитувалась.

— А де ж ваша родина?.. У вас хоч мати-батько є? — Бо здавалось Ганні, що в такої захарчованої людини і батьків бути не може. Йде — кістками торохкотить!

— Були, прошеїМ пані,— відповів сумно лікар.

— Померли?

— Шваби побили... Одному мені і вдалось врятуватись... Аби не Совіти, і я мав би кулю межи очі...

Ганна хотіла спитати, хто такі "шваби", та одразу здогадалась, що то таки німці.

— За що ж вони їх постріляли?

— Бо вони, прошем пані, євреї... І я, прошем пані, єврей.

Ото! А на еврея мовби й не схожий. Та й яке їй, власне, діло до того! їй, Ганні, аби порядною людиною був. А цей — видно одразу ж, що хороша людина. Делікатний такий: іде і все дорогою поступається. І молодий-моло-дий... У Ганнинім серці вже й жаль до нього закублився.

— То скільки ж вам рочків? — спитала, як дитину малу.

— Тридцять їден, прошем пані.

— Ото!.. А я вам і двадцяти п’яти не дала б!.. І досі ото нежонаті?

— В нас, пані, так рано не женяться... Спершу треба мати капітал, а тоді вже шукати кобєту. З добрими статками. Тридцять літ — то якраз кавалер, прошем пані...

— А моєму кавалерові всього двадцять сім! — розсміялася Ганна.— А женився — не було й двадцяти. І я в сімнадцять заміж вискочила. Двійко діток у нас,— розповідала охоче.— Синок і дочка. Старшому — сім, а меншенькій — п’ять... Та ви самі ось побачите... То як же вас хоч звуть?.. А то йдемо, а як вас звати, й досі не знаю.

Лікар усміхнувся зніяковіло, наче його бозна про що й запитали.

— Янкель...

— Це по-нашому Яків?.. А тата як звали?

— Давид, прошем пані.

— Яків Давидович... Оце хоч знатиму, як вас величають. А то йдемо і не знаю... А мене зовіть Ганною... А чоловік мій — Іван... А осьо й дітки мої! — сказала, захо-дячи в двір.— Колько, ходи сюди, познайомся з дядьком!.. А ти ж чого, Марусю, засоромилась? — Підхопила на руки обох, з підсвідомим кокетством оглянулась на лікаря: та подивіться Я{, які вони в мене!..

Так і до хати зайшли: Ганна з дітьми на руках, лікар — з портфелем.

— Іване! — закричала Ганна з порога.— А подивись, кого я привела!

І не встиг бідолашний Яків Давидович отямитись, як уже сидів за столом. По один бік — Іван, Ганна — по другий, а діти — навпроти. Перед ним поставили таку миску борщу, що можна було в ній і втопитися, хліб накраяно величезними скибами, і гранчасті скляночки стограмові по вінця наповнені: гість же, не можна без цього!

— Ну, будьмо!.. Щоб ложка рота не дерла!.. Щоб вам у нас добре жилося та знайшли собі пару!..— Ганна примовляє, як сипле горохом.— Іване, та припрошуй же гостя! — Бо Іван, відтоді як одружився, не розтуляв уже й рота.— Будьмо!

Будьмо, то й будьмо. Іван перехилив — шкалика ледь не ковтнув, Ганна не відстала од нього, ще й перевернула вверх денцем: отак у нас п’ють! — Яків Давидович же як ухопив, то ледь одкашлявся: смердюча, пекуча, ще й гірка, як отрута! Більше вже й не давав наливати.

— Ні, ні, прошем пана! — прикривав налякано шкалика долонею.

А їв мовби й нічого. І борщ увесь витьопав — не втопився, і від вареників з сиром не відмовлявся. Тільки під кінець аж стогнав, бідолага.

— Ви мене, щоб ви були такі здорові, обгодували на смерть! — Коли Ганна бідкалась, що як слід і вгостити було нічим.— Я, скільки й живу, так не їв!

З-за столу як повставали, уже було темно. Ото як збіг час!

Поки Ганна прибирала, Іван запалив лампу. Сиділи потім, розпитували, як воно жилося в Польщі. Яків Давидович, спасибі йому, виявився чоловіком не гордим, тільки частенько доводилось його перепитувати: вживав не наші слова. Та ще пе "щокав", а "цокав". Смішно так розмовляв і незвично.

І як виходив, схилився перед Ганною:

— До відзення! Цілую пані ручку!

І — цмок її в руку! Ганна ледве не впала, їй-богу! Питала потім чоловіка, що провів лікаря (надворі ж темно, недовго й заблудитись):

— Він і тобі руку цілував?

— Ще б чого! — здивувався Іван.— Що я — піп?

— А мені поцілував... Ось сюди...— І поціловане місце понюхала: мовби й не пахло нічим особливим.

Ото як люди живуть: одне одному руки цілують!

Пізніше переконалася Ганна: Яків Давидович цілує руки тільки жінкам. Та й то не всім — лише знайомим. Та воно й зрозуміло: всім підряд цілувати — губів не настачишся!

Новий лікар усе більше подобався Ганні. Скромний такий та поштивий, а що вже делікатний — ніколи поперед тебе не полізе в двері!

— Прошу! — Уклониться ще й двері притримає.

Буде ж комусь чоловік — пошукати такого!

— Ви б, Якове Давидовичу, женилися! — казала Ганна не раз, коли вони лишалися вдвох: Ганна — прибирати, а він все щось у паперах своїх копався.— Знайшли б собі дівчину гарну...

— Де ж я її, пані Ганю, знайду?

— Овва, та у нас дівчат — хоч у копи складай. Цього добра й сіяти не треба — саме сходить...

— Коб таку паненку, як ви, пані Ганю,— жартував він не раз.— Може, в пані є молодша сестра?..

І ще кілька разів обідав у Ганни: силоміць майже приводила. Не могла спокійно дивитись, який він худий та захарчований. Од тих бутербродів і до могили не довго... І часто-густо приносила з дому то пиріжки, то вареники — підхарчовувати. Намагалася занести тоді, коли він лишався один:

— Оце вам од зайця!

І сердилась, коли вій відмовлятися пробував:

— Беріть, бо за пазуху вкину! В пас як дають, то бери, а як б’ють, то тікай!..

Яків Давидович і брав, спасибі йому. А одержав першу зарплату — з’їздив до Києва. Привіз Ганниним дітям гостинці. Марійці — ляльку з дитину завбільшки, кладеш — очі блакитні заплющує, зводиш — розплющує, ще й пищить: "Ма-ма!" — дочка з тією лялькою й спала, а Колькові двоствольного пугача і пробок цілісіньку пачку. Показував малому, як стріляти, і невідомо було, хто більше тішився тією стріляниною. Як усмалили з двох стволів, то Ганна їх замалим не віником з хати: "Ану, забирайтесь надвір, бо ви тут мені й шибки повисаджуєте!" І діти відтоді, як тільки він появиться в хаті: "Дядя Яша... Дядя Яша..." — з колін у нього не злазять.

— Вам своїх треба завести,— казала не раз.

— З мене й чужих вистачає,— відповідав, усміхаючись, Яків Давидович.

Що вистачало, це точно: з ранку до вечора приводили та приносили до нього в кабінет.

Відгуки про книгу Містечкові історії - Дімаров Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: