Листя землі - Дрозд Володимир
І, голову схопивши в руки, дивуєшся, чому не йде апостол правди і науки?" Апостол правди і науки уже стояв на порозі нового життя, уже він стукався у двері віку…
Але про криваві видіння Улянині щодо дітей їхніх чоловікові не сказала ані слова. Листопад її кутався у теплого халата, хоч у домі було натоплено і кватирки зачинені, господар боявся протягів. Добувшись пенсійного берега, він помітно старів, підупадав духом, тривожачись про день завтрашній, хоч пенсія та цінні папери в банку забезпечували їм надійний прожиток. Втім, Дарина давно звикла, що родина їхня тримається на ній — на її енергії, її впевненості.
Спати рано лягла, ще шуміла щедрівками вулиця за вікнами. Звечора — заснула, а серед ночі прокинулася, і вже сон обминав її. Дивна з'ява пакульської гості не йшла з голови, і видіння Улянині повставали у пам'яті. Г перебирала вона подумки дітей своїх, як навесні селянка насінини перебирає. Марія, найстарша її, нажита з Петровим у далекому Сибіру, скуштувала і в'язниць, і заслань, але останній лист її — із Женеви. Під чужим паспортом перебрела вона Сибір, у Владивостоці зуміла сісти на японський корабель, з Японії переїхала до Європи, там уже їй ніби ж ніщо не загрожує. Борис — їхній, з Листопадом, первісток, цей удався більше у батька, спокійний, поміркований і зосереджений на собі, служить у столиці, у гвардії, успішно просувається по службі. Андрій — середульший — мав, правда, неприємності в університеті за українофільство, але тепер викладає літературу в київській гімназії, на минулі вакації літував у них, у Мрині, веселий, сповнений надій на відродження Краю і на особисте щастя, недавно одруживсь. Тарас — студент юридичного інституту, у Петербурзі, по вуха — у політиці, але хто із студентів тепер — поза політикою, хіба ми не були такі самі замолоду? Удома, правда, з'являється рідко і рідко пише батькам, але новорічне вітання — бадьоре і лагідне, він з малих літ — лагідний, добрий, мізюнчик її. І — Богдана, Богом дана, бо вже й не чекали дітей, наче ж — дужа і добре вчиться, та й що їй може загрожувати під крилом батьків?
І раптом — защеміло їй серце та так гостро, що мусила шукати у шухляді нічного столика валер'янові краплі. Боже ж мій, шептала до себе, невже це — я, Дарина Журавська, вільна, розкута особистість, яка колись співчутливо опускалася із своїх ідейних вершин до тривог і горювань старого, хворого батька, що його трьох дітей ковтнули в'язниці? Тоді, замолоду, вона була твердо переконана: цей батьків біль, ця його тривога — од нерозуміння ним необхідності революційних перетворень суспільства, од природного консерватизму поміщика, нащадка кріпосників, од обивательської обмеженості, врешті-решт. Вона ж сьогодні— така мисляча, така прогресивна, і раптом — той же біль, та ж тривога за дітей, те ж, гідне, звичайно, суворого осуду, бажання відгородити пташенят своїх од жорстоких реалій світу…
І підвелася вона з диванчика, на якому тепер часто, в самотині, перебувала ночі; обережно ступаючи, щоб не розбудити своїх, вийшла у вітальню, підійшла до вікна. Звичайно, вона сповнена презирства до себе за свої суто людські, суто материнські слабощі. Але що вона може з собою вдіяти? Питання з питань: чи готова вона пожертвувати життям власних дітей в ім'я ідеалу свободи, яким жила усі свідомі роки? Революція, повалення самодержавства — усе це вимагає людських жертв, ще ніде й ніколи такий крутий поворот історії без жертв не обходився. Благословенні імена тих, хто своє життя покладе на олтар свободи, вдячний народ ніколи не забуде своїх мужніх синів і дочок… Скільки разів повторяла вона ці слова! Чиїх — синів і дочок? А якщо — її, Дарини? Якщо ж вона не готова внутрішньо до такої страшної жертви, то всі голосні слова, красиві фрази про необхідність жертв і майбутню вдячність народу, усе це — сотрясіння повітря, брехня і фальш. За вікном лежала пустельна зимова вулиця, наче хто простелив сувій вибіленого полотна. А по той бік вулиці — ще пустельніший Мар'їн гай. Улітку він непроглядне густий і зелений, сьогодні ж — лише сяєво місяця сиротливо бродило по свіжому сніговому насту, між онімілих од морозу дерев. А ще далі, за графічно чітким мереживом з оголеного гілля проглядалися закута у кригу і занесена снігами Невк-ля і безмежжя лугів по той бік ріки. Там, за вікном затишної вітальні, був холодний, чужий світ без видимих меж. В розбурханій уяві Дарини та холодна мертва білизна розпросторювалася на всю планету, на всю Галактику. І привиділося Дарині, що по глибокому сніговому насту, не залишаючи по собі сліду, бредуть од неї в холодну далечінь її діти, її радість, її щастя. Жадібно ковтав їх білий, саванний простір, і таке ж біле, холодне небо над лугами здавалося віком труни, яке ось-ось опуститься. І зойкнула Дарина од лихих передчуттів материнських. Рипнули сходи, прочинилися двері вітальні, на порозі застигла її Богданка. Була вона у білій нічній сорочечці, наче з кошмарного видіння Дарини: "Мамо, що з вами? Ви так кричали у сні?" І кинулася Дарина з плачем безутішним до дочки, притулилася до теплого її тіла (ніби тонула уже і раптом — порятунок, та соломинка, яка не дасть пропасти), обійняла худенькі доччині плечі. І жодна у світі сила уже неспроможна, здавалося, розірвати тих судорожних обіймів.
І настав день, до якого вона уже готувалася змученою тяжкими передчуттями душею. Задзвонили, загрюкали у двері, до вітальні вбігла перелякана челядка: "Пані, там — поліція!" А вже поріг переступали стражники, схожі на воронів, що крякали у верховітті Мар'їного гаю, віщуючи біду. І командував ними знайомий Дарині з останньої її тюремної відсидки полковник Данило Галай, лише чину високого він ще не мав тоді. Був Данило Галай зовні ввічливий і люб'язний, а очі дихали холодом: "Даруйте, Дарино Михайлівно, що змушений потурбувати давню свою знайому і — майже землячку, адже і я маю в Пакулі родичів, далеченьких правда. А все ж, а все ж… Даруйте, але служба є служба. За наказом із Петербурга мушу провести у вашій господі обшук. Проведіть, будь ласка, до кімнати вашого сина Тараса!" — "Що — з сином?!" — зойкнула. А вже незвані гості розсипалися по господі, перевертаючи усе вверх дном. "Що з ним?" — повторила спокійніше, з усіх сил приховуючи раптовий біль і страх. "Про мітинг на Путилівському заводі уже чули? Звичайно, поліція перестаралася, були жертви. Я, знаєте, сам не прибічник насильства, ні з того боку, ні з іншого. Якщо ми не навчимося демократії, ми як держава, безсумнівно, загинемо. Ми не впишемося у новий виток історії, на який ступили західні демократії. Ми опинимося на узбіччі історії — з усіма сумними наслідками…"
Іншим разом, ще кількома роками раніше, вона засміялася б в очі цьому маститому охоронцеві самодержавної структури, що зробив кар'єру на крові пакульських — та хіба тільки пакульських? — селян. Чи йому заперечувати насильство? Але сьогодні одне-єдине боліло їй: "Будьте людиною, скажіть нарешті, що — з сином моїм?!" — "Бачте, ви закликаєте до пробудження гуманних почуттів у серці охоронника престолу, — просторікував далі полковник. — І це — добре. А ваш син — він не закликав до пробудження гуманності. І не гуманні почуття переважали у його юному серці, коли він з такими, як сам, гарячими парубками будував барикади на пітерських вулицях і стріляв у людей, які виконували свій службовий обов'язок. А в цих людей, до речі, хоч вони і вбрані у поліцейські чи військові мундири, теж є матері, сестри, дружини і діти… Одне слово, ваш син у тюрмі, під слідством. І узятий він — із зброєю в руках. І не буду приховувати, хоч розумію ваші почуття, що суворим батьківським попередженням, яким ми часом і обмежуємося, рятуючи долі молодих людей, тут уже не обійдеться, ні, не обійдеться…" — "У мого Тарасика — дуже погано з легенями!" — вихопилося в Дарини, хоч тут же обірвала себе: від кого вона хоче милості і співчуття? "А якщо погано з легенями, слід було думати про сонячний Крим, а не про барикади, бомби і револьвери. І думати значно раніше. І не лише дітям думати, а й батькам їхнім. — Полковник Данило Галай дістав з кишені папірця, поклав на столик біля господині. — Ось, Дарино Михайлівно, копія вашого листа. Листа знайдено у паперах вашого сина, чим, власне, і викликаний наш сьогоднішній візит. Лист, правда, давній, ми уже розібралися, лист — з тих часів, коли ми уперше з вами познайомилися, звольте пригадати…"
Вона глянула мельком, так, це був її лист: "Дякую, ще маю добру пам'ять". Вона писала цього листа в тюремній камері, узимку дев'ятсот шостого, писала як заповіт своїм дітям, бо не знала, чи повернеться до них: лютували військово-польові суди, Край наповнили каральні загони, у тюремному дворі справно працювала шибениця, їй вдалося передати листа Марусиною, яка приносила в тюрму передачі. Досі вона пам'ятала кожне слово своє, лист був короткий: "Любі дітки, можливо, ми уже не побачимося. У кращому разі, мені світить каторга. А в мої літа — це теж смерть. То знайте, що матір ваша — карається, але не кається, як писав наш великий поет. Бо тільки так, в ім'я великої суспільної мети, а не задля куцого власного щастя і мусить жити людина, якщо вона — людина, а не обиватель. Правляча зграя сьогодні — ще при силі, але вона — приречена. Рано чи пізно, а народні маси повалять кривавий режим, і тоді з кожного спитається, як він жив під гнітом деспотизму. У жодної чесної людини сьогодні немає вибору: або вона допомагає державним убивцям одягати зашморг на шию чергової жертви, або зважується, ризикуючи найдорожчим, навіть — життям, на смертний бій із кровопивцями народу. Так є і так буде, допоки зоря свободи і справедливості не зійде над нашою землею. Як мати, я мусила б зичити вам спокійного людського щастя і добробуту. Але є почуття, вищі од материнського інстинкту. І я вам заповідаю: краще загинути молодим на барикаді, у боротьбі, аніж довго і сито існувати — але рабом, на колінах!.." Полковник обережно склав папірця, знову сховав до кишені: "Що ж, Дарино Михайлівно, певну вашу екзальтацію тодішню я списую на час і на умови, за яких писали ви цього листа. Але — погодьтеся: юні розуми не аналізують стану людини в тюремній камері.
