Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Листя землі - Дрозд Володимир

Листя землі - Дрозд Володимир

Читаємо онлайн Листя землі - Дрозд Володимир

Ховайтеся, каже, дєвки, бій буде. Пересиділи ми під повіттю, аж вщухло. А хто з ким бився — я і досі не знаю. І потьопали ми у Мрин. Там у знайомих жидів переночували, назавтра спродалися, солі набрали. А тади сіль на хунти була, дак я двадцять три хунти взяла і булочок купила. Як виходили з Мрина, мчать напереріз нам двоє, на кулеметі: "Дєвки, гроші є?!" — "А де у нас гроші?" Ну, ці відстали.

А як проминули вже Козачий хутір, виїхав з лісу гурт верхівців, оточив нас: "Що в клунках, дєвки?!" — "Сіль", — одказуємо. "А, то нам сіль і треба!" Та за клунки наші — і тільки ми їх і бачили, з реготом, свистом. Доплелися ми вже до Пакуля, на хутір, до моєї хрещеної, Уляни Несторки, заходимо. Плачемо та розказуєм. А вона каже: "Сє — не Вовчар, той пакульських дєвок не зачепить, се — Ярий із своїми бандюгами, у них там, у лісі, землянки. Ще дякуйте Богові, що й вас не затягли. А в Козачому у Ярого — полюбовниця, Галька Галака, я її знаю. Вони у неї ночами п'янствують. Як темніти почне, підемо на хутір, мо', вашу сіль одмолимо".

Дак тії дівки побоялися, додому подались. А ми з хрещеною— пішли на хутір Козачий, як стало темніти. Прийшли, а в тої Гальки Галаги — двір широкий, і повен двір коней під сідлами, і вартові коло воріт. Але нас пропустили, думали, що й ми — на гульки. Переступили ми поріг, а там — гульня на всю силу. Мужики — за столом з наїдками й напитками сидять, а Галька перед ними, гладенна така, красивенна, крутиться з бубном у руках, крутиться і наспівує: "Я й на бочці сєжу, з бочки вино капає, ніхто заміж не бере, тольки лапає!.." Як од танцювала та одспівала вона, хрещена моя, Уляна Несторка, і каже: "Галько, хлопці твої сьогодні у моєї ось хрещениці сіль одібрали. А в неї — уже кров з десен, і вдома менші дожидаються". А Галька як торохне бубном об долівку, як зарегоче: "Бач, тепер і Галька Галака усім треба стала! А як старцювала малою попідтинню, псів на мене спускали! Ех, підставляй фартуха! Добра я сьогодні, добра!" Хрещена фартуха свого за краї підняла, а на столі, у солянці дерев'яній, сіль біліла. Дак Галька пучкою щіпку солі взяла і в Улянин фартух сипнула. І знов регочеться. А бандюги, п'яні, за столом, їй підрегочують. Дак у мене одразу і сльози з очей покотилися, а хрещена тольки глянула пильно на Гальку і мовить спокійно, тихо: "Спасибі, Галько, за твою доброту велику… Як не я, то Бог вам скоро оддячить". Галака ж п'яно либиться: "Хай хоч чорт дячить! Ти ж, Уляно, з ним болєй знаєшся, як із Богом!" — "Мо', і чорт. Хтось та наші діла земні бачить", — одказала хрещена моя, та з хати, і я слідком.

А як ми трохи от хутора Козачого одійшли, хрещена моя повернулася лицем до двору Гальчиного. А її хата — крайня, од Пакуля. І сіль Уляна Несторка у той бік з фартуха свого витрусила. І як труснула вона фартухом своїм, вітер раптом зчинився, од Русалчиного озера вітер, ми ледве брели понад болотом, такий вітрюган. А вона ж усю жисть свою шептала людям. Шептуха — се не відьма, але пошті та ж відьма. І тольки ми болото проминули, аж загула земля од копит кінських. А ще снігу не було, голощок, мерзле груддя. Хрещена за руку мене — і в очерет сухий. А повз нас — мо', ціла армія промчала. "Се Крабець крутьківський, такий же бандюга, а з Ярим вони ворогують", — каже Уляна Несторка. Тольки сказала, а вже загриміло на хуторі, і вогнем у небо спахнуло…

Прибрели ми на хутір Несторів, я в хрещеної і ночувать зосталася. Аж уранні їдуть люди з Козачого, розказують: "Уночі банду Ярового до пня винищили, і Гальку Галаку убито, і хата Гальчина згоріла". Дак ми з дєвками бігали на хутір Козачий дивитися. Ще попелище трохи диміло, а їх, чубатих, семеро, і Галька — восьма, у дворі широкому покотом лежали. Галька Галака і в смерті — така ж красивенна та гладка, у платті з сундуків панських, пограбованих, а лице її — біле-біле, і сніг уже політував, падав на обличчя Гальчине і не танув, а білів на щоках, наче сіль. І подумала я тади і про сеє тепер вписую: "Учора ще, з бубном у руках, була вона мертва уже, бо у злі душею купалася, а зло і смерть — се одне і те ж". Потім хрещену свою згадала, і мороз мені по шкірі, як тади, коли вона вітер накликала, сіллю сипнувши, а з вітром — і смерть та пожежу: "А яка ж вона, хрещена моя, Уляна Несторка — зла чи добра?"

І сеє вписую до пам'ятної Книги. Бо історія — ні, се не тольки клубок долей людських. Історія — се й клубок добра та зла, і заплутаний він дуже. Де кінець нитки з того клубка, де початок — ніхто тепер не добере, і сам Бог того не відає…

Оповідку цю до пам'ятної Книги вписую, аби люди, які Книгу колись одкриють, про теє думали, як у жисті треба і не треба робить. Працював ще до війни миколаївської машиністом на цегельні чоловік прийшлий, Юзефом звався, з поляків сам. А тади на цегельні три машини було. Сестра моя старша стояла коло машини, яка цеглу формувала, я се пам'ятаю, бігала до неї малою. А проживав Юзеф у доми-ку, під горою Жомирівкою, од контори домик. Розібрали його познєй, у розруху, коли кожен тяг, що міг. І посватався той Юзеф до дєвки пакульської, Сонькою її звали. У березі вона проживала, як і ми, ще двір їхній, як і наш, навесні прибутною водою підтоплювало, коли вода висока. Бідного вона, Сонька, роду, а в барині потрапила, бо лицем була вельми гарна, і вподобав її Юзеф. А я найнялася до них у прислуги. Дєток їхніх я гляділа. Розкричиться дитя вночі — несеш до барині годувать. А яка вона, Сонька, бариня, коли моя матка з її маткою і ткали разом, і мичку тіпали. А мусила я перед нею стелитися, бо ще мала була вагонетки з глиною на цегельні тягать, а жить якось треба, скольки тої землі у нас. Посилала вона мене по кутку, по курочки та яйця, попоїсти любила. А ще — чоботи мить заставляла, як Юзеф із цегельні вертався. Були ті чоботи завжди у глині в'язкій, покуль вимиєш — сльозами вмиєшся. А мусила годити.

Двоє дєток у них росло. А далєй — війна миколаївська почалася, і забрали Юзефа на фронт. А з війни йон вернувся — на голову тронутий, усе марширував по березі і кручам честь оддавав. Сонька ж розцвітала, як квітка, бо роками набагато молодша од свого чоловіка була. І як стояли у нас денікінці, приглянулася вона офіцерові, і гуляла з ним, очей людських не соромлячись. А коли погнали більшовики денікінців, і Сонька за офіцером своїм повіялася, малих своїх дєток напризволяще покинувши. Се уже я пішла од них, возила льон у Мохнатий на льонозавод. Один раз кінь як поніс із гори, ноги вище себе підкидає. Я слідом біжу, плачу: поб'є ноги кінь. Дак солдати внизу коня зупинили, нащо, запитують, таку малу з норовистим конем посилать? А я плачу: "Нема болєй кого послать, татко мій од тифу помер, а жити якось треба".

Ну, а хтось написав матері Юзефа аж у город Львів, дак вона приїхала і сина з онуками забрала до себе, болєй ніхто про них нічого не чув. А Сонька — та за своїм офіцером до самих Одес бігла, юбку задерши. А там йон її покинув, стидно хвору. А прибилася вона знову у Пакуль. Аж тут уже ні дєток, ні Юзефа, ні домика під горою Жомирівкою. І матку її, як по селу стріляли, осколком убито, а батько другу собі привів. Дак вона постукалася було до батька, а батько Соньку і на поріг не пустив: "Своє кубло розорила, нема тобі мого прощення і не буде, живи, як знаєш, хоч здохни під тином". Дак валялася вона, хвора й голодна, попідтинню, а я — мимо ішла. Ішла я мимо і кажу: "Бариня… Бариня…" І не ворухнулася жалість у серці моєму. І я себе не осуджую: залила вона мені сала за шкуру, покуль я в них служила, ой залила. Нема гірш, як із селюка — та пан. Правду мій батько покійний про таких казав: "Пани ви мої дрібненькі, а воші — як біб…" І ніколи я не вірила, що при новій власті нам лучченько жить буде, бо знала: тольки простій людяці над іншою людякою власть дай, вона гірш учорашнього пана зробиться і кровицю хіба так питиме. Хто оком правдивим по жисті нашій пройдеться, той погодиться з думою моєю печальною, а треба тольки так робить, щоб людина од людини менше залежала в жисті, сама собі раду могла дать.

А Сонька — що Сонька, так і пропала б вона під тином, якби не Христя, у добрі душею скупана, так про неї кажуть.

Вона підібрала Соньку під тином, у двір свій привела, обмила, нагодувала і одігріла. І се я вписую, хоч досі Христі тої не пойму. Мо', їй, Христі, на тім світі і зарахується добрість її, і буде вона у раю панувать, а я — у пеклі горювать, тольки я б так зробить не могла, хай хоч що. Мо', і є людяки такі, що народжуються на світ добро для інших робить, а я — не з них. Не з них я, бо я — обиду довго помню, і пече мене тая обида печією гарячою…

Приписую до оповідки сеї і свою оповідь, бо свідок я єстяка і буду, докуль жива. А мо', і на тім світі свідчитиму, якщо є він, той світ. У рай, навіть на небі, давно уже не вірю я, а пекла— і на землі вистачає. Ніяка сила, чиста чи нечиста, не вигадає пекла страшнішого, аніж його люди придумали. Дак свідчу, як велика добрість Христі до Соньки великим злом для людей повернулася. А в кого голова на плечах єстяка, хай той думає, як воно так у світі ведеться. Бо у мене самої, коли про сеє сильно думать починаю, мозок закипає і душа перевертається.

Дак се я вже, у тридцять третім годі, додихала. І одвезли мене грабарі, Громницьким найняті за хлібець, у глинище та й кинули до спільної ями. А я вже де противилася і жить не хотіла, вся опухла, сукровиця з мене пирськала, як пальцем торкнеш, і очі мої вже світу не бачили, "куряча сліпота" їх виїдала. А було в тій ямі люду мертвого — як околоту, і страшно мені зробилося, як грабарі од'їхали, і стогнала я. А дибала мимо Уляна Несторка, вона трави по ярах збирала, коріння різне, бо зналася на тім, і ще жива ним була. Учула вона стогін мій, підійшла до краю ями і витягла мене з могили. І привела вона мене до себе на хутір, і настоями з трав різних три дні мене відпоювала, як рідну, хоч і близько не рідня ми. А ще стала вона мені по ложці супчику з лопушиного коріння давать, і одійшла я. Тади везли повз хату її коня дохлого, на скотомогильник, а слідком люди пленталися, хто ще міг ногами перебирать. Поплелася і я на скотомогильник, де на двох, а де й на чотирьох. А на скотомогильнику під Страхоліссям здерли шкуру з коня дохлого, бо шкуру треба було державі здать, строгість велика тади була, а падло коняче голодні люди на шматки руками роздерли.

Відгуки про книгу Листя землі - Дрозд Володимир (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: