Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія

Модуляції в голосі артиста і форшлаги в народному характері та ще чіткість і виразність у вимові кожного слова робили ту пісню прекрасною, чарівною:

Ой чого ти, дубе,

На яр похилився?

Ой чого, козаче,

Не спиш, зажурився?

Гей, мене чарують

Зорі серед ночі,

Не дають спокою

Серцю карі очі.

Ой лети, мій ксню, Степами, ярами, Розвій мою тугу В бою з ворогами...

У п'єсі "Про що тирса шелестіла" доводилось і мені брати участь. Я виконувала роль дружини Сірка, Софії Сірчихи. Сказати по правді, ця роль дуже не подобалась мені. Кожного разу в мене був поганий настрій перед спектаклем. Автор наділив Сірчиху такою скнарістю й брутальністю, які були огидні мені. Це було живе втілення отих неприємних якостей людського характеру, які частенько в більшій або меншій мірі проявляються у багатьох хазяйок, занадто вже ощадних для того, щоб годувати своїх наймитів та наймичок, як того вимагає справедливість і людяність. В образі мого персонажа ота скупість переходила межі пристойності. Адже ж Софія Сірчиха була дружиною видатного й уславленого кошового отамана, і їй би пристало мати крім зазначених вище якостей ще й трошки уміння поводитися з людьми. А вона називає гостей свого чоловіка, запорожців-січовиків, які прибули до їхнього дому разом з Сірком, оберігаючи його під час дороги з Січі додому, ледацюгами й п'яницями. Коли вже вона була такої поганої думки про товаришів свого чоловіка, то нехай би, принаймні, говорила про це не в їхній присутності.

Чи подобалась мені ця роль, чи ні, а мені було її доручено і доводилось поставитись сумлінно до автора і грати так, як він її написав. Не завжди актор виконує ті ролі, що йому подобаються. Доводиться учитися втілюватись в образи різних персонажів, хоч вони дуже далекі до характеру й принципів актора. Коли б грати тільки ті ролі, що до смаку, то, напевно б, на ролі лиходіїв не знайшлося виконавців.

Не в кожному образі Садовський відчував якусь спорідненість зі своєю власною вдачею, а проте всі ролі виконував майстерно, як справжній високий митець-актор. Він завжди умів створити правдивий рельєфний образ. Прихильник творчого натхнення, він ніколи не працював так, як його брати Іван та Панас Тобілевичі. На противагу Саксаганському, він зовсім не витрачав часу на технічну підготовку ролі, якою б складною вона не була. Для нього було досить, якщо образ був добре зрозумілий йому і ясний. На репетиціях або частіше вже на спектаклях він

знаходив потрібні для нього фарби й засоби найкращого відображення. У цьому його по справедливості можна було назвати "вільним художником", який творив експромтом, не завчаючи заздалегідь характерні риси персонажа і засоби найрельєфнішого їх змалювання. Іноді, допомагаючи акторам на репетиціях знаходити потрібний тон і жест, він неначе зовсім забував про власну роль і проказував її похапцем, аби подати потрібну репліку для своїх партнерів Тільки під час спектаклю Садовський робився справжнім хазяїном своєї ролі, художником, який володів високим талантом малювати незабутні образи. Коли приходив для нього той час, що хоч-не-хоч, а грай, твори, то він і творив, остаточно перевтілюючись в потрібний персонаж. Можна було тільки дивуватись, звідки брались у нього тоді всі оті характерні для кожного персонажа риси й деталі, які створювали повну ілюзію, що на сцені діяв не актор, а справжній персонаж. Кожна виконана Садовським роль завжди сприймалася публікою, як вивершений найкращим майстром художником малюнок. Перевтілення у нього було таким глибоким, що коли він виходив на сцену, то переставав бути Садовським і втрачав властиві йому в приватному житті рухи та інші прикмети. Він ставав безроздільно тією людиною, яку відображав. Наприклад, граючи командора в п'єсі "Камінний господар" і з'являючись на сцені у вигляді статуї командора, Садовський так глибоко переймався своєю роллю, що робився сам неначе мармуровим, висіченим з твердого, міцного й холодного каменю. Дивлячись на його неначе застиглу постать, помимо своєї волі вірив, що перед очима у тебе важко ступав дійсно надгробник командора, а не живий актор Садовський. Враження від монолітної й надзвичайно імпозантної постаті Миколи Карповича було таке велике, що в залі для глядачів починав неначе віяти могильний холод і ставало якось моторошно.

Не раз глядачі бачили у Садовського справжні сльози в найтяжчі для його персонажів хвилини. Виконуючи роль гетьмана Дорошенка, він не міг вдержати сліз, коли йому доводилось навіки прощатися з бойовими стягами. А коли він повертався, щоб іти зі сцени неначебто в полон до гетьмана Самойловича, то в усій його постаті позначались невимовно тяжкі переживання. Всім своїм корпусом, а особливо поворотом шиї він нагадував тоді нещасливого вола, якого силоміць тягнуть до різниці.

Була ще одна характерна риса у виконанні ролей Садовським. Може тому, що він малював своїх персонажів інтуїтивно, так би мовити, експромтом, кожного разу, коли він виступав, помічалось завжди щось нове або трохи інше, не таке, як на попередніх спектаклях. Але те нове або інше було так само досконалим, переконуючим. Садовський, за допомогою нових деталей, робив свій персонаж більш досконалим. Його прекрасна пам'ять, кмітливість та спостережливість були для нього вірними й дійовими помічниками. Так само вірно служила йому вся його зовнішність і уміння володіти собою і голосовими даними. Своїм великим талантом Садовський придбав собі багато поклонників і друзів серед різних верств суспільства. Знали його і любили люди інтелігентного кола, захоплювалися ним робітники й селяни, молоді і старі, чоловіки, жінки і діти. Друзів його таланту було так багато, що Садовський навіть і не знав, скільки їх. Мені пощастило зустрічатися з деякими його поклонниками, які ще й досі не можуть без хвилювання говорити про Садовського, як про видатного артиста, якого вони називають геніальним.

Мені було б дуже важко написати окремо про всі ті ролі, які грав Микола Карпович на протязі довгого періоду своєї сценічної діяльності. їх занадто багато: і героїчних, і просто молодих коханців, і різних характерних персонажів. Згадаю на оцих сторінках лише ті, які я вважаю найбільш характерними, показовими для вияву його сценічної майстерності.

Найкраще грав Садовський ролі драматичних героїв. У них він був неперевершений. В таких ролях я не бачила подібних артистів. Його щирі й повні глибокої правди інтонації приємного голосу, що мав надзвичайно широкий діапазон, його, як я вже зазначала, винятково гарна зовнішність, сила, рішучість та енергія, які відчувались в усіх рухах та жестах, його надзвичайна темпераментність, мужність — робили всіх героїв особливими, цікавими людьми. Дивлячись на них, не можна було залишатись байдужим. Вони захоплювали, чарували й ставали дорогими для кожного, хто їх бачив.

Ось велична постать народного героя Богдана Хмельницького, котрий зумів об'єднати навколо себе весь український народ і повів за собою всіх лицарів зброї, запорожців-січовиків, для яких не страшний був ані турок, ані інший ворог нашої батьківщини і навіть сам чорт, в якого тоді ще вірив простий люд. А заслужити шану й довір'я отаких мужніх, відчайдушних людей було не легкою справою. Коли Садовський виходив на сцену в ролі Богдана, то враження від його появи перед публікою було надзвичайно сильне. Микола Карпович виглядав, як справжній народний месник, вождь усього українського народу. В мене збереглося фото Садовського в цій ролі, і хоч воно не передає справжнього образу людини, а проте яскраво свідчить, яка імпозантна і красива була мужня постать Садовського — Богдана, славетного гетьмана України. І коли з образом вождя народу зв'язане уявлення про могутню постать владної людини, то саме таким був Садовський у цій ролі. Зайве казати про те, які інтонації звучали в його голосі, коли він розмовляв з військом або з усіма діловими людьми. А яка ніжна пристрасть чулася в тому самому рішучому й мужньому голосі під час його розмов з коханою Геленою!

Таким же щирим і благородним лицарем здавався Садовський і в образі січовика Тараса, нареченого Тетяни Бондарівни. Скільки мужності і сили відчувалось тоді в усьому його поводженні! Особливо темпераментним і вольовим показував Садовський Тараса у сцені з корчмарем, який, живучи поруч із хатою старого Бондаря, допоміг злим прислужникам вельможного старости викрасти Тетяну. Тарас відчував, що в такому ганебному ділі не могло обійтися без продажного корчмаря. Першим його рухом було кинутись на корчмаря і порубати його на шматки. Але розум вчасно підказував небезпеку такої блискавичної помсти. Адже вбивши корчмаря, він втратить усі сліди коханої Тетяни. Треба було за всяку ціну дізнатися, куди повезли бідолашну дівчину, де її заховали. Отже розум і воля беруть верх над почуттями гніву і скаженої люті. Тарас силує себе говорити з корчмарем спокійно, щоб не перелякати його остаточно. Ота боротьба Тараса зі своїми власними почуттями була надзвичайно цікавою і зворушливою. Весь він тремтів від хвилювання й справедливого гніву. Видно було, що ще один рух, ще слово і козацька шабля, вірна помічниця січовика, враз зітне корчмарську голову. І раптом артист неначе завмирав, і публіка по всьому його зовнішньому вигляду добре розуміла, як тяжко було Тарасові володіти собою, як багато сили він прикладав, щоб панувати над собою, над своїм гнівом. Весь він то раптовими рухами, то такою ж несподіваною стриманістю нагадував лева, готового кинутись на свого ворога, який раніш ніж зробити остаточний, нищівний стрибок, на мить зупиняється, щоб вірніше і краще нанести свій удар.

У першій зустрічі з Тетяною Тарас — Садовський показував цілу гаму різних відтінків своїх почуттів То він бравий, мужній воїн, зі своїми розповідями про криваві події, в яких йому доводилось брати участь, захищаючи батьківщину, то — благородний герой-коханець, який відразу віддає своє серце дівчині. У розмові з батьком Тетяни в голосі Тараса чулися вже зовсім інші ноти. То вже був не голуб, що збирається звити кубелечко з коханою голубкою, а справжній муж, який уміє говорити й думати як справжній козак, січовик, для котрого справи свого народу дорожчі за все.

Цілком зрозуміло, що такий воїн не міг не зачарувати не тільки Тетяну і її близьких, а й усіх тих, хто дивився і слухав Садовського в цій ролі.