Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія

Фігура Садовського, його уміння триматись на сцені, ніколи не зраджуючи характерним типовим лініям образу, була дуже характерною для змалювання тогочасного чиновника-кар'єриста, що посідав уже цілком забезпечене, високе, надійне місце серед таких самих, як і він, бездушних чиновників, не людей, а швидше "футлярів" на службовців.

Жадов — Мар'яненко грав свою роль непогано, видно було, що людина ця дійсно відрізняється і своїми поглядами і своїм сприйманням навколишнього життя від усього чиновничого й міщанського оточення. З якою глибокою ніжністю вмів Мар'яненко навертати на свої переконання щиросерду, хоч і невеликого розуму молоду Поліньку, свою кохану дружину! Адже ж йому доводилось переборювати вплив страшних для живої людини міщанських традицій і звичок її матері, яка навчала дочку перше "впіймати" жениха, а потім "тягнути" гроші з чоловіка, використовуючи для цього можливі, неможливі і просто огидні засоби. З отим віковічним впливом батьків на дітей мусив боротись ідеаліст Жадов, боротися, знесилюючись у борні, а проте переборювати. Полінька — Петляш справляла велике враження на публіку своєю зовнішністю, чарівною вдачею й тією сердечною чистотою, яку вона вміла показати навіть під час докорів коханому чоловікові. Видно було, що. оті докори йдуть у неї не від ураженого серця, а швидше від постійної звички коритись матері і слухатись її. Було ясно, що сама вона радо б жила так скромно, як дозволяли дуже маленькі заробітки Жадова, і коли б не матір, що весь час баламутила її, то ніжність і кохання дружини могли б тільки допомогти чоловікові в його борні проти неправди та бюрократизму.

П'єса "Тепленьке місце" Островського допомогла Садовському зміцнити ідейні позиції свого театру. Недурно Іван Карпович у часи своєї молодості так любив цю п'єсу і сам виконував у ній роль Жадова. Мені здається, що постановка її на сцені, у виконанні найкращих сил трупи і в прекрасному художньому оформленні набагато піднесла авторитет театру Садовського не тільки в Києві, а й далеко поза його межами. Разом з авторитетом театру зростав серед громадянства й авторитет Садовського, як організатора і керманича. Цей театр набув великої слави і вважався вже найкращим серед інших українських труп.

Як діяч Садовський намагався тримати високо стяг українського театрального мистецтва, відгукуючись своїми постановками на всі події, що не могли не обурювати чесних людей.

Віддав Садовський данину і течії "психологізму", що запанувала тоді в літературі й на сцені російських труп.

Чорна реакція так сильно придушила вільну думку народу, що письменники, не маючи ніякої змоги трактувати будь-які теми, які б наближались до проблем соціального порядку, вдались до питань суто родинного життя і почали копатися в психології, у відчуваннях окремих членів, родини. Вони примушували їх ставати на прю з власними почуттями й прагненнями, які не могли підкоритися обов'язкам родинного життя. Так було не тільки в російській літературі, а й у літературі інших народів.

Крім опер та п'єс, що я тут вже зазначила, Садовський ставив багато інших драматургічних творів різних авторів. У нього йшли навіть інсценіровки, такі, наприклад, як "Гоголь слухає українські пісні", "Ой у полі криниченька", "Троянці вирушають з Енеєм з Трої". Оця остання й спричинилася, власне, до створення опери "Енеїда". З інших постановок пам'ятаю "Ганнеле" Гауптмана та "На перші гулі" С. Васильченка. Обидві вони були так не схожі одна на одну, що це одне свідчить про строкатість репертуару Садовського.

Шукаючи все нових та нових п'єс для свого репертуару, Микола Карпович дуже часто зітхав і не раз скаржився мені на те, що він не може знайти серед творів нових письменників нічого подібного до п'єс Островського та Гоголя:

— Немає у нас, — казав він, — такого видатного письменника українця, який би допоміг нашому театрові мати своє творче обличчя.

Кажучи так, Садовський не помилявся. Творчого, свого власного обличчя театр Садовського дійсно не мав, хоч його організатор і прикладав колосальні зусилля, щоб зробити його дійсно передовим і хорошим. Про театр Миколи Карповича багато було написано схвальних статей. Заслуги Садовського визнавались і пресою і всім освіченим громадянством.

Але незважаючи на це, Садовський прагнув більших творчих досягнень. Йому хотілось працювати над якимсь дуже значним драматичним твором, який би, за його словами, можна було назвати "монументальним". Українському театру бракувало свого власного Чехова, який би так самовіддано працював з його творчим колективом, як свого часу Антон Павлович з артистами Художнього Московського театру.

Садовський пробував ставити твори С. Черкасенка, який написав п'єси "Земля" і "Жарт життя". П'єса "Земля" трактувала дуже цікаве питання про силу тяжіння селянина до святої матінки-землі. То була п'єса з життя шахтарів, до яких на шахту, шукаючи заробітку, потрапив молодий, здоровий селянин Сила. Цей велетень, справжній син землі, хоч йому дуже добре повелося на шахтах, усе-таки з початком весни починає тужити за працею в полі. Кінчається п'єса тим, що до нього приїздить із села його дружина й він радо кидає шахту, свою коханку, шахтарську чарівницю Ольгу, і сідає з дружиною до вагона, щоб повернутись додому, на село.

У п'єсі "Жарт життя", яку Садовський почав готувати незадовго до смерті М. В. Лисенка, виставлялось сумне, покалічене життя двох молодих сестер, панночок, які мусили проживати у батька, старого й жорстокого тирана. Життя їхнє точилось одноманітно, без усяких цікавих подій, без найменшої молодої радості та втіхи. Одна із сестер піддається не так чарам, як брехливим словам колишнього артиста-пройдисвіта, котрий зводить дівчину, сподіваючись прибрати до своїх рук батькові гроші. Він намовляв її втекти з рідного дому, але, дізнавшись, що в неї не було грошей, бездушно покинув її. Обдурена дівчина під тиском свого батька вступила до монастиря. Такий кінець був на ті часи звичайний для молодих дівчат, які не вміли знайти іншого виходу зі свого тяжкого, безпорадного становища. Адже інакше панночки не могли б порятуватись у нещасті, бо не вміли заробити собі на шматок хліба. У цій п'єсі було багато життєвої правди. Вона викривала безглуздість виховання дівчат-панночок, яких навчали бути лише дружиною свого чоловіка та матір'ю своїх дітей.

А коли такого чоловіка не знаходилось, то вони залишались у безпорадному становищі, не маючи ніяких знань та професії.

Хоч тема й сюжет п'єси були на той час цікаві й мали викривальне значення, проте художні якості її невисокі. Вона мала забагато довгих балачок, які робили дію млявою й нецікавою. На мій погляд, у п'єсі було замало руху, динаміки, занадто розтягнена дія. Та й поставлена вона була не дуже цікаво. Шкода, що Садовський не попрацював над нею з олівцем, як це він робив з іншими п'єсами. Маючи справу з новим автором та ще з таким, якого почали хвалити і в пресі, і в колі знавців літератури, Садовський не насмілився похазяйнувати на сторінках п'єси Черкасенка.

Значно кращою й цікавішою вийшла трагедія того ж таки самого автора під назвою "Про що тирса шелестіла". Але під час виготовлення цієї п'єси між автором та акторами також не було справжнього співробітництва. Вся участь Спиридона Черкасенка в підготовці своєї п'єси до показу на сцені обмежилась лише тим листом, який він, на замовлення Миколи Карповича, написав до молодого ще тоді композитора Стеценка, прохаючи створити музику до п'єси.

Стеценко написав дуже гарний музичний супровід до всіх співочих номерів п'єси. Музика, в суто народному українському характері, надзвичайно прикрасила твір Черкасенка і допомогла театрові мати великий успіх у публіки. Чимало до того успіху спричинився, звичайно, талант Садовського, виконавця головної ролі Івана Сірка, кошового отамана, безстрашного воїна й оборонця народу та батьківщини від зовнішніх ворогів. Садовському, власне, й була присвячена ця п'єса самим автором. В образі Сірка було багато рис від мужньої вдачі Миколи Карповича.

П'єса "Про що тирса шелестіла" не мала великого історичного значення. Вона була лише малюнком цікавих, дужих людей, в образі яких автор намагався показати живе втілення окремих людських пристрастей та ідей.

Цікава була постать Івана Сірка, котрий завзято й без найменшого вагання бився з ворогами, коли бачив, що вони зі зброєю в руках нападають на рідну землю, плюндруючи її і беручи в ясир людей. А проте душа цього безстрашного лицаря завжди прагнула миру й братерства з тими самими ворогами, яких йому доводилось навчати не словом, а силою зброї. І от, розбивши татар-напасників наголову й розвіявши їхні полчища, він вирішує, що, нарешті, прийшла та слушна година, коли можна закликати розбитого вщент ворога до згоди, до миру.

Отож після блискучої перемоги він починає намовляти своїх курінних отаманів та козаків простягнути ворогові руку й запропонувати їм мир.

"Вони вже побачили, — каже їм Сірко, —

Що силою не вдіють нам нічого,

Що краще згодою здобути спокій

І добробут своїй вітчизні й людям".

Те, що пропонував Сірко своїм товаришам по зброї, було його щирим переконанням.

Я помічала, що Микола Карпович любив роль Сірка і дуже охоче виконував її. Він був завжди у хорошому настрої, коли на сцені йшла п'єса "Про що тирса шелестіла". Це, певно, тому, що в цій ролі він ще почував себе сильним, мужнім і в повній своїй силі. В особі Сірка він міг легко впізнати себе самого. Ті бурі, що проносилися в душі його героя, певно, не раз мали місце і в його серці.

У цій романтичній ролі Садовський був просто неперевершений. Таким він був, до речі, і в усіх інших романтичних ролях. Особливо цікавим він був у першій дії, коли після першої зустрічі з красунею Оксаною Сірко, хоч має дружину й двох дорослих синів, блискавично закохується в неї. Залишившись на самоті, Садовський брав бандуру і, приграваючи на ній, починав співати, тужливо і разом з тим мрійно, як може співати той, до чийого серця вкрався солодкий неспокій. У його трохи глухуватому, але повному сердечного тепла голосі бриніли всі відчуття ще палкою і молодого серця відважного в боях воїна. Публіка бурею оплесків примушувала артиста повторювати цей номер, а ми, актори, товпилися за лаштунками, щоб і собі краще почути.