Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Нестайко Всеволод

якщо буде, що сіяти... Ой лишенько, нащо ми полізли, нащо ми чіпали той термос?"

Зараз Фарадейович одкрутить кришку і... І буде страшний "пшик", як каже дід Салимон. Бардадим перший захихикає — я його знаю.

І кого... кого ми підводимо! Людину, перед якою ми ("гангстери!") німіємо від захоплення і стаємо смирними, як овечки; людину що, як спитати: "Кого ти найдужче любиш?" — стоїть у нас на третьому призовому місці (після мами й тата), а то й частенько виходить на друге й навіть на перше (коли тато: "Ану скидай штани, лобуряко!", а мама: "От пожди-пожди, я тобі вуха пообриваю!"). Правда, та любов була прихована, платонічна, здалеку; Фарадейович про неї, може, й не здогадувався, бо справи мав більше з отими бардадимськими старшокласниками, які нас ("А киш, малявки!") на гарматний постріл до нього не підпускали. Але тим більше...

Фарадейович одгвинчує кришку і урочисто промовляє:

— Увага, шанове-товариство, ви-ли... Ми з Явою блискавично перезирнулися.

— Гой!

— Вой!

Спершу з кущів вилетів наш двоголосий зойк, за ним одразу — ми.

— Стійте! Не лийте!

Ви пам'ятаєте, у спектаклі "Ревізор" Гоголя є наприкінці німа сцена, коли всі завмирають у різних позах із роззявленими ротами? Так-от, точнісінько така сцена відбулася й тепер. На якусь мить, звичайно. Першим отямився Фарадейович.

— Що? — здивовано спитав він.

— Ми... — сказав Ява і глянув на мене.

— Ми... — сказав я і глянув на Бардадима.

— Ми... — повторив Ява і теж глянув на Бардадима. — Ми... тільки вам можемо... по секрету...

Фарадейович усміхнувся.

— По секрету, то й по секрету. Я люблю секрети.

Він одійшов з нами вбік і схилився, наставляючи вухо. І ми, перебиваючи один одного, пошепки виклали у це вухо геть чисто все. Під кінець Ява сказав:

— А тепер скажіть усім... Хай нам надають... по западному полушарію... Ми згодні.

Фарадейович якось дивно скривився і протягнув:

— Он воно що... Гкразд...

Потім рішуче рушив до гурту юннатів. Ми, заклавши руки за спини, як арештанти, попленталися за ним.

— Отож бо, панове-товариство, — сказав Фарадейович. — Ці молоді люди (ми опустили голови) пропонують спершу добре зміцнити греблю, очистити плесо, а вже тоді...

Ми стрепенулися, не вірячи своїм вухам. Фарадейович схилився до нас і шепнув:

— Гадаю, того, що лишилося, вистачить. Потім випростався і вголос промовив:

— Думаю, добре пропонують вони, га?

— Добре! Правильно!

— Очистити! Звичайно! — почулися голоси.

— Секрет! — через губу процідив Г)эишко Бардадим і ляснув по потилиці своїми граблями спершу мене, а тоді Яву.

Та ми навіть і не відчули. Ми глянули один на одного і засміялися.

А коли юннати полізли укріплювати греблю і розчищати озерце від ряски, ми з таким азартом взялися допомагати, що вода навколо нас аж зануртувала, закипіла.

Раз у раз ми кидали на Фарадейовича палкі, захоплені погляди. От же ж людина! От людина! Якби він сказав нам зараз: "Пийте, хлопці, озеро!" — їй-богу, вихлебтали б до дна! Незабаром озеро було чисте — ані рясочки. Всі вилазять на берег.

Фарадейович нахиляє термос, і тоненькою цівочкою ллється в озеро прозора рідина (що, як виявилося потім, було "поживним середовищем", у якому був глобулус). Ллється і дзюркоче. Ллється і дзюркоче. Той дзюркіт здається нам чарівною музикою.

— Скажіть, будь ласка, — несміливо питає Ява, — а який він буде? Коли прийметься?

— Який? Бачите оце плесо? Воно буде переливчасто-смарагдове, як... як шовк. Уявляєте?

Ми закивали головами, хоч я, чесно кажучи, не дуже собі це уявляв.

— А який же хоч він на смак? — почувся позад нас голос Бурмила (ми ще раніше побачили його скуйовджену голову, що визирала з "президенції", але нам було не до нього).

— Як вам сказати, — обернувся до Бурмила Фарадейович. — Сам я не куштував. Але думаю, що схоже на салат.

— На салат? Скажіть! Виходить, під "Столичну" саме враз. Люблю салатики... Дасте хоч покуштувати з першого врожаю? — І він хрипло зареготав.

— А чому ж, будь ласка, — так щиросердно відповів Фарадейович, що Бурмило зразу знітився:

— Та ні, я жартую. То я так, посміявся... для сміху. Мені навіть здалося, що він почервонів. Я глянув на нього і подумав: "Невже оце-го шпигун? Живий шпигун? Тю! Якийсь абсолютно не схожий. У жодному фільмі не було подібних шпигунів, щоб червоніли. У жодній книжці детективній..."

Але Яві я нічого не сказав, не наважився.

.. .Того дня у селі тільки й балачок було, що про глобулус.

Куди не поткнешся:

— Чули? Фарадейович з учнями водорість на Високому острові вирощує. Особливу якусь.

— Кажуть, корисна — страх! Вітамінів багато. Самі вітаміни.

— А що ти думаєш — космонавтів тобі макухою годуватимуть?

— Авжеж, для них що є найкращенького придумають.

— Вітамін на вітаміні сидить і вітаміном поганяє.

— А по-моєму, найбільше вітамінів — у горілці.

— Кажуть, сам Попович прийде подивитися на той "глобус".

— ...а як на ніч обличчя ним намастити — на двадцять років помолодшаєш.

— Усміхатися частіше треба — тоді помолодшаєш. А ти лаєшся від зорі до зорі.

— І взагалі, кажуть, дуже поживна. Усі сто процентів засвоюються організмом. Одходів нема ні на копійку.

Сказав своє слово про глобулус, звичайно, і мій тато. Я й не сумнівався, що він скаже. Мій тато — страшенний "любитель преси", як він сам каже. Без газети або журналу я його, здається, ніколи й не бачив, їсть — читає, іде кудись— читає, телевізор дивиться— теж читає.

З газетою в руках так і засинає.

І щодня за вечерею він проводить для нас із мамою таку собі політінформацію — розказує, що цікавого вичитав за день. Отож я від нього й про гітлерівські архіви на дні озер у Австрії та Чехії дізнався, і про шпигунів з аквалангами, і про все інше. Стільки всього цікавого, як мій тато, ніхто в світі, по-моєму, не знає (хіба що Степан Карафолька). І той глобулус (вид хлорели) був для нього як насіння.

— Та хлорела ж, понімаєте, чудо природи! Це ж унікальна штука! Така, понімаєте, манюпусінька, і не побачиш, а великі діла робить. Це ж не тільки їжа для майбутніх космонавтів-астронавтів, це ж, понімаєте, і повітря, і вода... От минулого року "Вісті" писали про унікальний експеримент наших учених, коли цілий, понімаєте, місяць лаборантка Галя М. провела у гермокабіні, повітря в якій постійно оновлювала "оранжерея" хлорели — вбирала, понімаєте, вуглекислий газ і в процесі фотосинтезу перетворювала його на кисень. Такий же, понімаєте, кругообіг через культиватор хлорели, правда, з деякою хімічною доочисткою, робила й вода.

Тут я татову розповідь мушу перервати, бо далі, незважаючи на його "понімаєте", нічого не втямив: навіть мама тільки очима кліпала й гмикала.

Зрозумів я лише одне: що хлорела — це річ! І що без неї до інших планет нічого й рипаться.

А коли хлорела — річ, то глобулус і поготів, бо він — "вид хлорели, може, ще й кращий".

Отже, справа, яку робить Фарадейович з юннатами —старшокласниками, — всесвітнього значення.

І ще я зрозумів, що нічого в усьому цьому не петраю. Нічогісінько. Як корова. Зрозумів, що на одному завзятті, на отому: "Ми все-таки хлопці хоч куди! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці!" — далеко в космос не залетиш. А щоб щось петрати, треба вчитися, вчитися і вчитися. І тут я згадав, що за кілька днів — екзамен. Перший у моєму житті екзамен, про який я через усі оті шпигунські справи зовсім забув.

Ех, учителі-вчителі, завпеди і директори! Хіба вони розуміють що-небудь у шпигунах, у героях! Хіба вони розуміють, як же ж ото хочеться затримати справжнього шпигуна і стати героєм?! Щоб про тебе писали в газеті, передавали по радіо, а то й по телевізору. Хіба вони розуміють!

І не відмінять вони заради шпигуна екзамен, ні, не відмінять! Хоч давай їм сто шпигунів — не відмінять нізащо! Ех, учителі-вчителі!

І так мені стало тоскно, що, якби я був вовком, то сів би посеред хати і завив. Але я не був вовком, я був п'ятикласником. А п'ятикласникам вити не можна. "Непедагогічно", як каже Галина Сидорівна.

І я лише тяжко-тяжко зітхаю.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ. Екзамен. Де Ява? Що з ним?.. Переекзаменовка...

Хвилюватись я почав ще, мабуть, уві сні. Бо коли прокинувся, то, ще не розплющивши очей, уже відчув, як холодно в мене під серцем, як воно то шалено б'ється-б'ється, то завмирає, неживе, а в цей час від потилиці через спину аж до п'ят біжать-біжать крижані бульбашки, — наче хто обливає мене холодною газованою водою, — і по всьому тілу гусяча шкіра.

О, як би я хотів не прокидатися сьогодні! Скільки б я дав, щоб уже було завтра! Але ні... Я відчував неминучість і невблаганність долі. Таке саме я відчував, коли сидів якось, чекаючи черги, під дверима зубного лікаря і слухав, як противнючо дзижчить отам, у кабінеті, бормашина, а мати міцно тримала мене за руку щоб я не дременув.

Я почав панікувати вже кілька днів тому.

— Яво! — сказав я. — Яво, голубе, треба щось робити — повторювати, вчити, писати шпаргалки абощо. Пропадемо ж. Екзамен же. Перший у житті. А екзаменів усі бояться. Навіть герої. Онде-о й тато мій казав, що боявся. А тато мій — ти ж знаєш!

Але Ява на паніку мою не піддався ані-ні. Лише сміявся й тюкав. Наче не екзамен нас ждав, а новорічне свято.

— Тю! Не дрейф, Павлушо! Держи хвоста бубликом! Ми ж не якісь там двієчники-поганюки. Ми здібні хлопці. Сама Галина Сидорівна казала. І четвірки, і п'ятірки одержували. А якщо двійки — то більше ж за гульню та вибрики всякі. Не дрейф!

— Ага, не дрейф! — казав я. — Це ти просто не задумуєшся, що таке екзамен. Легковажний ти просто. І все!

Тоді Ява примружував одне око, схилявся до мого вуха і, прикривши рота долонею, казав:

— Не забувай, що моя мама — депутат! Це теж дещо значить!

І він багатозначно моргав. А потім додавав:

— І, думаєш, так легко поставити двійку? Хе! Не думай! У них же свій план по п'ятірках і навіть по трійках. Від них же, знаєш, як вимагають оці самі... як його... інстанції. Я чув, Галина Сидорівна моїй мамі скаржилась. Так що...

"Що ж, йому, може, й справді нічого боятись, — думав я. — Авжеж, його мама — депутат. Авжеж. Та й батько — передовик, раціоналізатор, якусь штуковину до соломорізки придумав. І на скрипці грає. А зараз у закордонне відрядження поїхали вони, до Чехії. Все село проводжало. Авжеж. А мої батьки — звичайні собі селяни. Не депутати, не раціоналізатори, на скрипці не грають, по закордонах не їздять..."

І мені ставало ще сумніше й страшніше.