Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Нестайко Всеволод
Справді, з тим аквалангом було пов'язане щось явно таємниче. Ну для чого б, скажіть, будь ласка, здався акваланг немолодим сільським дядькам, які навіть зарядки зроду не робили?
Та ще й як вони купляли його! Наче щось заборонене, небезпечне.
— І що ж ото воно за двадцять залізних... про які вони говорили? "Якість бронебійна..." — задумливо мовив Ява. Я знизав плечима.
— Зброя?.. Вибухівка?.. — примружився на мене Ява. — І який же тут зв'язок — акваланг... двадцять залізних?
І раптом — наче блискавка спалахнула в голові.
— Стривай! — кажу, а в самого аж мороз поза шкірою. — Тато колись читав у журналі. Розказував... Десь у Чехії в якомусь озері, Чорному, чи що, шпигуни пірнали в аквалангах. Намагалися підняти з дна, щоб таємно вивезти, двадцять залізних ящиків. То був архів гестапо, який фашисти затопили, відступаючи. Дуже важливі документи... списки воєнних злочинців.
ПРИГОДИИ В КИЄВІ
І в Австрії така ж сама петрушка була, теж в озері, і теж шпигуни з аквалангами.
— Точно! Це воно! Ух ти-и! — загорівся Ява. — Ну так, "двадцять залізних", і "вермахт", і акваланг, і...
Він не договорив, бо в цей час з репродуктора гучно, на всю станцію, залунало:
— Учні з села Васюківки, що приїхали на екскурсію до Києва, Рень і Завгородній, вас чекають на виході із станції "Дніпро"!
Наче хто нас зверху чимось важким тюкнув, аж ноги підкосилися. Так це було несподівано. Нам здалося, ніби всі оті сотні людей, що на станції і внизу на набережній юрмляться, всі одразу на нас подивилися.
І ми враз зробилися маленькі-маленькі і наче голі. Вперше у житті наші прізвища назвали по радіо.
— Не бійсь, — отямився нарешті Ява. — То, напевно, Галина Сидорівна. Розшукує нас. Гайда!
Ми подріботіли до виходу. Зирк-зирк: ні Галини Сидорівни, ні наших — і духу нема. А стоїть величезний вусатий міліціонер. Угледів нас і одразу:
— Стоп! — руку підняв. — 3 Васюківки? Рень і Завгородній? Вас мені й треба. Пішли.
От тобі й "не бійсь!". Попалися! За хуліганську нашу поведінку в "Динамо", за оті вудлища проклятущі!
Прикипіли мої ноги до землі і якісь ватяні зробилися — от-от на підлогу сяду.
— Ну пішли, чого ж ви, — обернувся міліціонер. — На руках мені вас нести, чи що!
Ледве я з місця зрушив.
Вийшли ми з метро, дивимося — стоїть синя машина з жовтою смутою на боці, і на тій смузі написано: "Міліція". І веде нас міліціонер до машини. Одчинив дверцята, сказав: "Сідайте", а сам — біля шофера. Зняв трубку (радіотелефону) і каже:
— Товаришу лейтенант! Доповідає старшина Паляничко. Хлопців знайшов. Везу на оперативній машині куди треба.
Ми так і обімліли. Ну все! "Куди треба". Тобто в тюрму везе. Пропали ми.
Нам би оце зараз плакати, казати: "Ми більше не будемо, одпустіть", а ми — ані слова. Горді ми!
Один до одного попритулялися, їдемо і крізь заґратоване віконце на Київ востаннє дивимось. Закосичився Київ прапорами і святковими транспарантами. Першотравень же післязавтра. Всюди люди веселі, усміхнені, вільні. А ми... у тюрму їдемо. А справжні шпигуни на волі ходять. І так нам прикро стало — хоч плач.
— Ех, ви! — не витримав Ява. — Не тих ви взяли, кого треба!
— Тобто? — обернувся старшина.
— От вам і "тобто"! — закопилив губу Ява. — Може, ми за справжніми шпигунами стежили...
— Ну?! — ліва брова старшини вигнулася у знак запитання.
— От вам і "ну". Може, вони тільки-но акваланг купили... для підводного плавання...
— Ого!
— От вам і "ого"! Може, вони гестапівський архів з дна підніматимуть.
— Ясно! "Акваланги на дні"? Бачив. А хто вони, шпигуни ваші? Звідкіля взялися? З-за океану?
— З нашого села.
— Ага, місцеві тобто. Колгоспники. Як прізвища? Ява розгублено глянув на мене. Він уже шкодував,
що почав цю розмову. Міліціонер говорив глузливо, видно, не вірив жодному слову.
— Як же прізвища шпигунів ваших? Га? — усміхаючись, повторив старшина. — Чи, може, це сам голова колгоспу? Або директор школи? Або колгоспний сторож, що яблука трусити не дозволяє? Га? Чого мовчите?
Раптом машина зупинилася.
— Ну, приїхали. Вилазьте, шерлоки холмси, — сказав старшина Паляничко.
Вилізли ми. Тюрму очима шукаємо. Щось не видно.
Праворуч — церква, а прямо — великий сірий будинок з колонами, на театр схожий. Невже в Києві така тюрма? Тільки встигли ми про це подумати, як міліціонер і каже:
— Оце, хлопці, Історичний музей, де зараз увесь ваш клас разом з учителькою. Ходімо пошукаємо їх. Бо ж вони, певно, хвилюються, думають, що ви зовсім загубилися.
"То он воно що! — радісно попідстрибували наші душі. — То ви, значить, не в тюрму нас, товаришу Паляничко? А в музей, до Галини Сидорівни! Ох, який же ви молодець, який же ви хороший чоловік!"
— І не переживайте, хлопці, — заспокоїв нас хороший чоловік. — Я вашій учительці скажу, що ви стежили за шпигунами. Вона не буде сваритися. Це ж діло серйозне! Державне!
— Не тре...
— Не ка... — одночасно вигукнули ми. А що як... На все село засміють. І нащо Ява сказав!
— Він... по... пожартував, — зиркнувши на Яву, поспішно сказав я.
— Умгу! — похнюпившись, підтвердив Ява.
— Ми просто хотіли... хотіли... — я ніяк не міг придумати, що ж ми хотіли.
— У Дніпрі скупатися, — підхопив Ява. — Тому й чкурнули. Бо Галина Сидорівна не дозволяє. А у нас же Дніпра нема. А Дніпро ж, знаєте...
— Знаю, — усміхнувся старшина. — Ну, гаразд. Бачу, хлопці ви ловкі, вигадливі... Сам колись таким був. Тільки брехати не треба. Пішли.
Піднялися ми по східцях на майдан, що перед музеєм. На землі щось камінням викладено — наче велетенські "класи".
— Оце, — каже старшина, — найдревніше в Києві місце. Тут понад тисячу років тому Десятинна церква стояла. Це її фундамент.
Навшпиньках пройшли ми по тому фундаменту.
А за фундаментом велика трикутна галявина, кущами рівненько обсаджена, і посередині галявини — ми навіть очам не повірили — величезна копиця сіна. У центрі Києва на найдревнішому місці — копиця сіна, як у лузі. Оце клас! І така нам та копиця мила, наче привіт з рідної Васюківки. Дивимось, а за копицею, біля самого входу в музей, гармати стоять, п'ять гармат.
— Що то? — осмілівши, спитав я.
— Це артилерія, що була в нас на озброєнні у сорок третьому, коли ми Київ од фашистів визволяли, — пояснив міліціонер.
— А ви той... ви теж визволяли? — спитав і знітився Ява, що так нескромно спитав.
— Визволяв, хлопці. Що було, те було, — просто відповів старшина. — Навіть поранило мене тут, у Києві. В госпіталі тут лежав. Київ для мене кревне, рідне місто.
Ми якось зовсім по-новому глянули на нього. Он він, бачиш, який — старшина Паляничко. Хотілося ще щось спитати, та старшина вів уже нас до музею.
Треба було шукати своїх. Це було нелегко. Знаєте, скільки там кімнат! Перший поверх (стародавні часи) нам не дуже сподобався. Там не було нічого цілого — все шматки якісь, уламки, череп'я бите. І найпочесніше місце займає зотлілий почорнілий шмат довбанки. Теж іще цінність! Я вам такого у нас на річці скільки хочете знайду.
Але другий поверх... Оце так! У нас аж очі розбіглися. Он віз чумацький справжній. На таких возах наші предки колись у Крим по сіль їздили. А он карета золота, у якій митрополитів київських возили. Нічогенька собі карета. Ой, диви, зброя козацька, справжнісінька! Ого-го шаблюка! Дай таку в руки старшині Паляничку, він тільки — рраз!.. Ми уявляємо собі нашого міліціонера з оселедцем, у козацьких шароварах, з шаблею в руці. Нічого. Підходяще виходить. А он рушниця. Ох же ж і довга! А пістоль який!
Третій поверх. Друга світова війна. Визволення України від фашистських загарбників. Тут від кожного стенда віє подвигами, геройською славою. Оно трофеї — повна скриня гітлерівських орденів, хоч лопатою греби. А он особисті речі славного розвідника, що діяв у тилу ворога і викрав німецького генерала. Ой, не поспішайте, дайте подивитися! Воно ж зараз нам таке потрібне, таке потрібне. Ми ж зараз так усе це розуміємо, як ніхто... Ми ж, може, зараз найсправжнісінькі розвідники (хоч би як ви, товаришу Паляничко, сміялися!). І все це нам отак треба знати! О! О! О! Он же різні секретні документи. Он... назустріч нам поспішає Галина Сидорівна, а за нею всі наші. Обличчя в Галини Сидорівни аж пашить.
— Ви мене до інфаркту доведете! Де ви були? Де?
— Загубилися, — кається Ява.
— Заблудилися... — каюсь я.
— Загубилися-заблудилися! Двадцять дев'ять учнів на екскурсії. І ніхто, крім вас, не загубився, не заблудився... Мучителі! Мене параліч розіб'є через вас!
Ми зітхаємо. Ми не хочемо, щоб Галину Сидорівну розбивав через нас параліч. Хай буде здорова.
— Не лайте їх, дуже прошу. Вони більше не будуть, — каже старшина Паляничко, підкручує вус, і очі в нього затуманюються.
— Ох, пробачте! Я навіть не подякувала вам. Спасибі! Спасибі! — враз почервонівши, каже Галина Сидорівна, робить губи бантиком, і очі в неї теж затуманюються.
— Нема за що. Це наш обов'язок.
— Ну все ж, усе-ж... турбувалися, привозили... Спасибі велике! Не знаю, що б я й робила.
ІЬворячи, старшина Паляничко не зводить якось по-особливому усміхнених очей з Галини Сидорівни.
А Гклина Сидорівна, навпаки, то зиркне на нього, то опустить очі, то зиркне, то опустить очі. І говорить вона з міліціонером якимсь надзвичайно мелодійним м'яким голосом — зовсім не таким, як з нами.
— Ви даремно так переживаєте, нерви собі псуєте. Хлопці вони меткі, нікуди не дінуться, — каже старшина і дивиться на Галину Сидорівну по-орлиному
— Ох, знаєте! З ними так важко, так важко... Я їх люблю, але... — наче горлиця, туркоче Галина Сидорівна і гладить по голові спершу мене, а тоді Яву.
Ява підморгує мені. Я тихенько хмикаю у відповідь (я підморгувати не вмію, у мене обидва ока кліпають, як у діда Варави).
Молодець старшина! Спасибі! Геройська міліція в Києві. Потім ми всі виходимо з музею і йдемо на Володи-мирську гірку. І старшина Паляничко разом з нами.
Потім ми йдемо у Палац піонерів. (Ух, класнючо! Оце Палац! Казка!) І старшина Паляничко разом з нами.
Потім ми сідаємо на машину (Книш і Бурмило вже давно тут і поводяться дуже спокійно — мов звичайнісінькі собі люди) і рушаємо в дорогу.
А старшина Паляничко урочисто прикладає руку до козирка і стоїть так, віддаючи честь, аж поки ми не зникаємо. А Істина Сидорівна довго махає йому хусточкою, навіть тоді, коли його вже не видно.
І знову сама собою завелася пісня:
Ось і вечір, вівці біля броду
З Черемошу п'ють холодну воду.
У садочку вівчаря стрічає
Дівчинонька, що його кохає.
Ми з Явою лукаво перезираємось і тягнемо на все горло:
У садочку старшину стрічає
Дівчинонька, що його кохає.
І так нам весело, що ми аж лягаємо.
