Слово за тобою, Сталіне! - Винниченко Володимир
— Але не в цьому всьому суть справи. Головне в тому, що він у тому листі зробив на мене й на братів донос. Він знав, що його лист дійде до уряду, і хотів помститись нам перед смертю. Він написав, що ми давали й даємо поміч їм, ворогам соціялізму.
Сергій і Євген, обидва разом, як підкинені якоюсь' силою, випростались.
— Як? ! Ми помагали? ! — тоненьким від обурення голосом закричав Сергій. А дядько Євген машинально, як при страшному громі, захрестився і забурмотів:
— Свят, свят, свят!
Степан Петрович заспокійливо простягнув до них руки.
— Тихо, тихо, не хвилюйтесь. Нічого страшного. Ніхто йому, розуміється, не повірив і не повірить. Урядові ясно, що це акт психічно-хворої людини, або злобної дурної помсти. Я не буду вам читати його листа, це ;— довго і непотрібно. Я тільки коротко згадаю головні пункти з нього, щоб ви знали, про що саме йде в тому доносі. Найголовніше, повторюю, в тому, що ніби ми помагаємо тим ворогам, підривникам комунізму. Він їх сам називає термітами, комахами, які все згризають на своєму шляху. Вони, мовляв, гризуть радянську владу і готують загибель соціялізму. Потім ще лякає нас. І навіть тим лякає, що з того світу буде нас і дітей наших мучити й душити своєю ненавистю...
— Свят, свят, свят! — знову зашепотів отець Євген.
— Розуміється, це — маячіння божевільного. І я вам про це все кажу не для того, щоб вас лякати (ви самі смієтесь з цієї злобної нісенітниці), а щоб попередити вас. Ви знаєте, що сили старого світу у нас ще не всі знищені, вони ще потай діють у нашій державі, і партія мусить гостро пильнувати та контролювати кожного з учасників великої боротьби. Тому не диво, що вона на все, що є хоч трохи підозріле, звертає увагу. Іноді вона мусить навіть донос не відкидати, не перевіривши. Коли він не має під собою ніяких підстав, його викидають на смітник і тим справа кінчається. У великій мірі такий кінець залежить від тих, на кого той донос зроблений. Вони своїми вчинками, всім життям своїм повинні заперечити брехню доносу і вбити йоге.
— Але ж ми. .. Але ж наше життя, здається, цілком заперечує цю гидоту! — аж закричав фальцетом Сергій Петрович.
— Я знаю, я знаю. І я це кажу для того, щоб. ..
— Але я не розумію, тату, — теж аж почервоніла всім лицем Маруся, — що ж ми повинні доказувати? Ти старий член партії, ти член ЦеКа, ти член Верховної Ради СРСР, ти орденоносець, що тобі ще доказувати? Хіба це все не знищить якогось божевільного доносу? Хіба цього не досить, щоб викинути його на смітник?
Степан Петрович з задоволеним усміхом слухав і нарешті перебив Марусю:
— Це все правда, Марусинко. І те, що ти і твої дядьки та всі ми тут обурюємось на цей наклеп і плюємо на нього — теж доказ нашої чистоти і сили. Це — правда. І я знов таки не для того, щоб доказувати нашу невинність, розповів вам про цей сумний випадок, а щоб надати нам усім ще більше енергії й завзяття у виконанні наших обов'язків, щоб подвоїти, потроїти ту користь, яку ми можемо принести нашій спільній справі. І коли, дійсно, ці нещасні терміти існують і слідкують за нами, то щсб вони бачили, яку користь дають їхні доноси та інші підгризання соціялізму. Потроїти нашу діяльність! ! — стукнув по столику Степан Петрович.— Трощити немилосердно всіх термітів, які ще лишились на землі збудованого соціялізму! Показати нашому незрівняному Сталіну, що ми — гідні його довір'я, його ласки!
Тут цілком несподівано, зовсім у іншому, ніж попереду, тоні втрутився дядько Сергій. Він скочив на ноги і, комічно-врочисто випроставшись, підняв руку догори.
— Пррравильно! ! — закричав він тоненько. — Розтрощімо їх, проклятих! Покажімо нашому єдиному найгеніяльнішому з усіх геніїв на світі, що ми вірні слуги й співробітники його. Покажімо!
І знову сів на своє місце, від хвилювання і захвату закинувши голову назад і заплющивши малесенькі мишачі очі.
Степан Петрович сховав листа Марка в кишеню і, щоб показати, що з цим питанням скінчено, підвівся й весело засміявся до всіх.
— Ну, а тепер, шановні присутні, дозвольте закрити наше засідання. Я мушу пакуватися, — завтра я виїжджаю у фінансову місію. Лишайтесь здорові, спокійні, працюйте, пильнуйте, і ніякий терміт під вас не підгризеться.
Але шановних присутніх не так то легко було розпустити після такого напруженого засідання. Отець Євген, наприклад, почував себе цілком переверненим. Він зараз же підійшов до Степана і, ухопивши його за руку вище ліктя, зашепотів йому в саме лице:
— Але ж я не розумію, Стьопо, як же я можу потроїти? Що я можу зробити?
— Чекай, чекай, Євгене, не тут. Ходімо до мене в кабінет, я хочу сказати тобі кілька слів.
І вони перейшли до спокійного, поважного кабінету, де над столом висів величезний портрет Сталіна, а по стінах стояли високі шафи з товстелезними томами, яких ніколи ніхто не читав. Степан узяв за руку Євгена, посадив в один фотель, сам сів у другий так, що його коліна торкались колін брата, злегка перехилився до нього й тихо проговорив:
— А тепер слухай, Євгене, що я тобі скажу. Сергій наш найстарший брат, але своїм становищем і досвідом я — старший за вас усіх і тому несу за всіх відповідальність. Через те мушу вас попереджати й давати поради. Так от моя порада і відповідь на твоє запитання, як потроїти твою діяльність і відданість радвладі, така:
Нас узято "на мушку". Там, на зібранні, я не міг говорити одверто, а тут тобі скажу: досить тепер кому-небудь із нас схибнути, зробити якийсь підозрілий крок, щось не так сказати, не так зрозуміти розпорядження влади, як його і всіх нас буде арештовано і... ти сам знаєш, що з нами буде. І не поможуть нам ні мої ордени, ні десятки років партійної й державної діяльности...
— Боже мій, Боже мій! — з жахом зашепотів Євген. — Та за що ж, Господи милосердний? ! Чим же ми винні? Та я ж, наприклад, при кожній службі вголос молюся за "Богом посланого нам вождя, Йосипа Віссаріоновича", як колись молились за нашого "Богом посланого государя імператора Миколу Олександровича". Та я ж раз-у-раз проголошую "многі літа" Сталіну, Політбюрові, партії, урядові. Кажу щоразу проповіді, в яких...
— Я знаю, Євгене, я знаю...
Але Євген ухопив за руку Степана і, дихаючи на нього гарячим диханням, шепотів не слухаючи:
... — в яких закликаю всіх молитись за свою владу, слухатись її, любити, поклонятись, як Богові. Чого ж іще? Що ж я можу більше зробити, ради Бога ? !
— Можна, Євгене, зробити більше, можна. І можна, і треба.
— Та що ж, що? ?
— Я тобі зараз скажу. Слухай. Завтра з'явись у Міністерство Державної Безпеки до начальника секретного відділу Миколи Сидоровича Бєлуґіна (якого ти, може, вже знаєш) і скажи йому ... слухай уважно: скажи йому, що ти хочеш бути постійним секретним співробітником, і що ти хочеш ужити всю свою владу священика для служби радвладі, що ти хочеш переказувати їй усі секрети й тайни прихожан, про які ти довідаєшся на сповідях.
Отець Євген з обуренням і жахом одхитнувся на спинку фотелю.
— Зрадити тайну сповіді? ! Що ти кажеш, Степане? ! Оцей найстрашніший гріх священицького стану? !...
— Нічого страшного нема, Євгене. Адже ти і всі ви, сам патріярх і все священство визнаєте радянську владу за самим Богом послану, так будьте ж послідовні: бережіть, захищайте її. Я тобі не кажу переказувати все, про що ти на сповідях довідаєшся. Ні. Тільки те, що стосується до влади. От тобі сповідається якийсь терміт, що хоче вбити Сталіна або когось із його співробітників, убити того вождя, якого ти кажеш слухатись, любити, який самим Богом посланий нам. Що ж ти будеш мовчати, не попередиш владу?
— Ні, я буду злочинця відмовляти. Я буду ...
— А як він не послухається? І звідки ти знатимеш, послухався він, чи не послухався? Ні, ти повинен негайно попередити владу, щоб схопити злочинця, щоб...
Отець Євген підніс обидві руки врівень із своїм лицем і в жаху зашепотів:
— І віддати людину на страшні муки, на страшну смерть? ! Вона мені довірилась, вона прийшла як до посередника з Богом, а я її, як Юда, віддам на ... Та що ти кажеш, Степане? ! Як же ти можеш мені радити таке страшне злочинство чинити? ?
Степан вийняв портсигар, узяв із нього цигарку й запропонував Євгенові. Але той тільки головою покрутив. Степан закурив і, пускаючи дим просто на брата й придушуючи його лице важким поглядом, глухо сказав:
— А ти робиш іще гірше злочинство.
— Яке, ради Господа Милосердного? !
— А таке, що ти не чужих людей, не злочинців, а, своїх близьких, своїх родичів віддаєш на муки й смерть.
— Яким способом? ?
— А таким. Слухай пильно: щоб тебе перевірити, до тебе напевно буде підіслано аґента таємної поліції. Він прийде до тебе немов би сповідатись і на сповіді відкриється тобі, що має якийсь злочинний намір супроти влади. Ти будеш його відмовляти, соромити, не прощати йому цього гріха. Добре. Він собі піде. В поліції будуть ждати, що ти зробиш. Ти нічого не робиш, ти не переказуєш владі таємниці, ти не хочеш робити гріха. Добре. А що робить влада? Що вона повинна зробити? Вона негайно арештує тебе і почне допитувати. А ти на собі знаєш, як радвлада вміє допитувати. Тобі завдадуть таких мук, що ти признаєшся у всьому, чого ти ніколи й не думав. Ти зробиш донос на всіх нас, на свою жінку, на своїх дітей, на самого себе. І всіх нас буде катовано і вбито в страшних муках. Нас, невинних, вірних слуг влади. То це не буде більше твоє злочинство, ніж видати в руки правосуддя справжніх злочинців? Ні?
Отець Євген, помалу спустивши руки на коліна, похилив голову й мовчав. На червоному від хвилювання чолі йому виступив піт, як на холодному склі від дихання. Важкий понурий ніс немов уп'явся в рудуваті вуса. Нижня губа ще дужче одвисла.
— А супроти радвлади це не буде зрада? Вона дає тобі, як і всьому православному священству, їжу, приміщення, одежу, гроші — за що? Щоб ви покривали ворогів її? І ти думаєш, що інші священики не переказують секретів сповіді? Ти думаєш, що сам патріярх цього не робить? Ти думаєш, що їм життя не миле і вони воліють посилати на муки й смерть своїх невинних близьких і самих себе, замість злочинців? Повторяю, Євгене, не виключено, що тобі для перевірки тебе самого і всіх нас буде підіслано на сповідь аґента таємної поліції. Особливо тепер, після доносу на нас Марка.
