Переклади - Черемшина Марко

Деякий час Фільчюк гадав, що воно діправди люди віддають йому гроші, які позичили не у нього самого, але у його дєді, що також звався Іваном. Лиш дивувався, звідки його дєдя стільки мав грошей? Та й як став добре думати, то й догадався і від того разу став завертати назад до комісара всі грошові листи. Що собі така лєнка гадає,- він годен Івана Фільчюка перекупити? А йди ж ти, погане! Ану, міркуйте, що лєнка може? Агій!..

Та й гроші перестали надходити, а навмість грошей від Теклюсі стали надходити недобрі вісті.

Дуже погано занемогла красна Теклюся.

І як наперед слабості дуже любила пишні покої, та дорогі убори, та делікатні страви, так тепер те все не злюбила. Лиш водно дєді свого жадає.

Так дуже забагла вона дєдю свого видіти, що сам комісар прийшов старого до доньки просити.

- А тепер,- каже,- хоч-не-хоч, підеш, старий, до своєї доньки!

- Нема в мене жадної доньки!

- Тихо, старий, підеш зо мною!

- Ні, не піду, хоч мене ріжте!

- Але я кажу, що підеш!

- Таки не піду!

- То ти відрікаєшся своєї дитини?

- Відрікаюся!

- То ти, старий, є худобина!

- Най і так буде, але я не піду!

Тоді став комісар підмилюватися та старому красні і великі багатства обіцяти, але старий був як камінь.

І погроза не помогла.

- Хоч зв’яжи мене ланцами, хоч засади у кримінар, а я раз не піду!

І такий вельможний комісар мусив вертати домів без Фільчюка старого!

Але нащо ж він тримає при собі гайдука Михайла Сучку?

Щось і сей розуміє.

- Прошу пана комісаря,- каже гайдук,- медьдую покорне, що Фільчюк буде за нами, гей песюк, бігти, коли...

- Кажи до кінця!

- Коли ми його бунду велимо забрати. Бо він такий, що за тою бундою гине.

- То йди та й забери її!

Та гайдукові не треба було се двічі говорити.

Відколи настала Річ Посполита, він ще не мав у своїх руках важнішої справи. Бо то тепер не те, що давно було...

А слабонька Теклюся кидалася на шовкових подушках за кожним разом, коли почула тарахкотіння воза. Підпирала головку сухоньким ліктем і наслухала та й білим личком визирала з-під чорного волосся, що довкруги неї, гей рамці, полискувало.

Хоч у достатках лежала, а однако була бідна, бо не мала ані здоров’я, ані ласки у свого дєді.

Все їй докучало: і голос чоловіка, якого полюбила, і його поява, і шовкова постіль, і ті слуги, що коло неї колінкують. Що вона дала би за те, коли б так тепер опинилася у дєдевій хаті на печі і через отворене віконце надслухала, як майорноковецькі дзвони кличуть до вечірні, та коли б рідний дєдя накрив своєю теплою бундою її студені ніжки!

Лиш про се вона говорила, лиш про се мріла.

Ну і гадайте собі: над ранком сталася її воля! Лиш пробудилася, а бунда навперед неї. А ті квітки із її ковніра не усміхаються до Теклюсі, ні!

Начеб говорили їй, що послідня радість так само смачна, як перша.

То гайдукова рука зробила. Як Фільчюк вернув уночі з корчми, то застав у хаті виважені двері, а за бундою і слід пропав. Клинок голий банував за нею, а зима гей навкірки станула собі перед порогом. Зажурився Фільчюк і похмурив чоло, а очі сховав глибоко під капелюхом. Не їв, не пив, ані не говорив, лиш ходив селом. Не важився у тій біді до нікого заговорити, бо здавалося йому, що кождий лише жде нагоди, аби його запитати, де поділася бунда?

Однако не тратив він надії і прочував, що борше чи пізніше його дорога згуба знайдеться, бо ціле село знає його бунду, і той, що її украв, не буде її носити.

І він не помилявся. Незабаром розійшлася чутка, що того злодія зловили та й що його бунда складена у комісара, який розбубнив, що власник може собі її відобрати до чотирьох днів, а коли б до того часу не відобрав, то уряд комісарський продасть її і гроші оберне на шпиталь.

Як Фільчюк те почув, то не ждав ані мінутки, лиш вибрався в дорогу сокотити своє право.

Комісар відразу сказав, що бунда знайшлася, і покивав на старого, аби пішов за ним, та й попровадив його через пишні покої чистенькими килимами аж до темненької кімнати.

Тут справив рукою в кут і сказав:

- Он там ваша бунда, беріть її собі!

Старі очі дуже поволеньки поборювали темність, але мимохіть зверталися в той бік, звідки чути було стогін.

Комісар прискочив до ліжка і розкинув заслону. Фільчюк захитався і подався назад.

Там лежала бліда Теклюся, неначе зломана лелія. Її чорні очі зажмурені, а ніжки бундою вкриті.

Виглядала, як красний ангел, що з сим світом розстається.

Гей-гей, скільки ті очі начарувалися, скільки ті солоденькі устоньки націлувалися, а тепер уже нічого не бірують!

Фільчюк задеревенів і стояв каменем, начеб щось розважав. Відтак приступив до постелі і стягнув з Теклюсі бунду.

Вмираючий ангел не ворухнувся, а Фільчюкові навіть рука не задрожала. Він навіть не подивився на бідну донечку і вийшов мовчки, начеб се не його дитина.

Він не обернувся навіть тоді, коли комісар крикнув йому навздогін:

- Поганин, пся крев!

Надворі накинув старий бунду на плечі і почвалав короткими, самотніми плаями домів так, щоб з людьми не зустрічатися.

На його тварі рисувався спокій і задоволення, мабуть із-за того, що бунда віднайшлася.

Таки так казати, що сей чоловік мав камінь навмість серця.

Коли він так опинився коло майорноковецької печери, в якій, як оповідають, душа Гелючки жене галоп на сполошених конях, то під корчем щось настолочив.

То була старецька тайстра, повна грінок хліба. Її газдиня, мабуть, багато оченашів відговорила, бо узбирала хліба ще й на весь другий день божий.