П'ятірка з хвостиком - Нестайко Всеволод

Треба з'ясувати у соцзабезі. А я боюсь її саму відпускати. Ти ж знаєш, вона стала така забудькувата, неуважна…

Баба Зоя вже була одягнена і посеред кімнати вже стояла готова валіза. Виявилося, літак відлітає за дві години, а квитків іще не було.

Правда, для тата Граціанського проблеми з квитками не існувало.

Він часто виряджав спортсменів у всі кінці країни, а то й за кордон, і в авіакасі в нього були "залізні", як він сам казав, контакти.

Все відбулося у прискореному темпі – швидкий сніданок, машина, аеропорт, літак… І через якісь три з половиною години Аллочка була в Одесі. І хоча в Одесі вона вже бувала, але завжди влітку на канікулах, і ця несподівана поїздка серед навчального року виявилася дуже цікавою. Аллочка взагалі любила мандрувати. Баба Надя змалку привчила її до цього. А мандрувати в той час, як усі ходять до школи, – погодьтеся, в цьому є щось хвилююче.

Свої справи у соцзабезі баба Зоя влаштувала дуже швидко, за якихось півгодини. І весь час була з Аллочкою. Вони їздили в Аркадію, на Великий Фонтан, на шістнадцяту станцію, ходили безлюдними опустілими пляжами, каталися на катері. Був жовтень, але дні стояли безхмарні, сонячні, і вітер з моря приносив солоні бризки хвиль і йодистий запах водоростей. Аллочка любила море в Одесі. Навіть більше, ніж у Криму, де вона була якось влітку з батьками на спортивній базі в Алушті.

А на другий день увечері Аллочка вперше у житті була, як доросла, у театрі оперети. Та ще в якому. У знаменитому, одеському!.. І сиділа у ложі освітлювачів над сценою, куди посадив їх, порушуючи правила, знайомий бабі Зої адміністратор, з яким вона весь антракт курила і реготала у маленькому кабінетику, обклеєному яскравими афішами. Взагалі у той вечір баба Зоя могла спокійно сама виступати на сцені разом із примадоннами – така вона була чарівна і ефектна, як сказав адміністратор, у своєму бархатному платті і з модною зачіскою – "Ой, не дивіться на мене, бо ще трохи, і я вас випущу на сцену в другому акті…"

І тоді ж, у другому акті, під музику Штрауса Аллочка раптом відчула приплив ніжності до баби Зої і прошепотіла їй:

– Все-таки я тебе дуже люблю. Спасибі, що ти привела мене сюди…

Розчулена баба Зоя рвучко пригорнула її до себе – вона вперше почула від Аллочки такі слова.

Три дні промайнули швидко й непомітно.

Вони повернулися літаком у неділю. В аеропорту їх зустрічали і тато, і мама. Аллочка була весела і, захлинаючись, розповідала про свої одеські враження.

І лише по обіді мама обняла Аллочку за плечі й, винувато стишивши голос, сказала:– Ти тільки не хвилюйся, доню… Я мушу сказати тобі сумну звістку. Померла баба Надя. Вчора її поховали…

Аллочка так розгубилася, що зразу навіть не заплакала. Кілька секунд вона мовчала. Потім підвела на маму широко розплющені очі:

– Так значить… ви… спеціально?…

Мама одвела погляд:

– Ти така вразлива, Аллочко!.. Ми боялись… Ми думали… Ми хотіли…

– Як ви могли?! – і тільки тепер вона заплакала – вголос, ридма, здригаючись усім тілом.

Вони заспокоювали її усі втрьох – мама, тато, баба Зоя. Вона перестала нарешті плакати і зібралася надвір.

– Куди ти?! – злякалася мама.

– Не вигадуй! – сказав тато.

Але вона вперто стулила губи:

– Ні, я піду!

– Хай іде, – сказала баба Зоя. – їй треба зараз побути самій. Все-таки баба Надя виняньчила її.

Аллочка спустилася у двір і, відчуваючи під серцем холодок, пішла до вікон баби Наді. Підійшла впритул, приклала дашком руку до очей і зазирнула всередину.

Хоча всі речі були на місцях, вона не впізнала цю таку знайому їй із дитинства кімнату. Тільки придивившись, зрозуміла чому. Всі дзеркала були завішані білими простирадлами. А їх у цій кімнаті було багато, як ви пам'ятаєте… І це було страшно. Аллочка відсахнулась од вікна…

З під'їзду вийшла двірничка тітка Галя, сусідка баби Наді.

– О!.. Ти мені якраз потрібна, – кивнула вона Аллочці.

Одгорнула фартух, понишпорила у кишені піджака, витягла конверт і простягла:

– Це тобі. Написано: "У власні руки". Тому я й не віддала батькам…

У Аллочки зайшлося серце, коли вона взяла конверт. Знайомим почерком баби Наді на конверті було написано: "Аллочці Граціанській (у власні руки)".

– Я знайшла його на буфеті. Коли опечатували квартиру… Така була людина!.. Як жаль!.. Серце не витримало… Бо таке було серце… За інших боліло… А хто чужий біль у своє серце не пускає, сто років живе…

Тітка Галя ще щось говорила, та Аллочка вже не чула. Не помітила вона, і як пішла двірничка.

Вона то дивилася на конверт, то притискала його до грудей, то знову дивилася. І ніяк не наважувалась розкрити. Нарешті наважилась.

"Люба моя Аллочко! Дівчинко моя дорога!.. Вночі в мене був серцевий напад, боялася, що не дотягну до ранку. Тому вирішила написати тобі. На всяк випадок. А то не встигну… І ти не довідаєшся, що я все знаю. І безмежно вдячна тобі за твою таємницю. Я знала, я вірила, що ти не зможеш отак просто забути свою бабу Надю. Бо не можна забувати тих, хто так тебе любить. А ти для мене – найрідніша, найдорожча. Немає у мене в світі нікого, крім тебе… Я все розумію, що бачитися нам не можна і не треба. У тебе є рідна бабуся, яку ти мусиш любити. І любиш. Я б ніколи не простила собі, якби стала між вами. Це був би злочин…

І коли рік тому я вперше побачила у себе на кухні на підвіконні кульочок цукерок, я розгубилась. Я не знаходила собі місця… На другий день я зустріла тебе у дворі, зазирнула тобі в очі, але ти удала, наче нічого не сталося, наче ти нічого не знаєш. І я зрозуміла, що ти хочеш, щоб це була твоя таємниця. І я подумала, що ти права. Так буде краще для всіх… А коли наступного разу я знайшла на підвіконні пачку вафель "Артек", я вже не сумнівалася аніскілечки. Ти знала, що я люблю ці вафлі.

Ти завжди приносила свої подарунки у мою відсутність. Я жодного разу не помітила, як ти це робиш. Хоча, признаюся тобі чесно, іноді навіть чатувала, сподіваючись застати тебе. Але марно. Ти велика спритниця, моя люба. Будьте певні!..

Спасибі! Спасибі тобі, моя єдина радість!

Будь щаслива, добра моя дівчинко!

Обіймаю тебе.

Твоя баба Надя".

Серце у Аллочки шалено билося. Рядки листа розпливалися перед очима. Вона нічого не розуміла.

Яка таємниця?… Які цукерки, які вафлі, які подарунки?… Вона ж нічого цього не робила!.. І раптом…

Раптом в уяві її виринула Люба Миркотан… Як вона з пакунком у руках стрибає з підвіконня… Кров кинулася Аллочці в обличчя…

Люба жила на третьому поверсі з мамою, татом, старшою сестрою і двома молодшими братиками. Звичайно, сьогодні неділя, вони могли кудись поїхати. У них була дружна сім'я, і вони часто у неділю галасливою ватагою їздили "на природу". Усі з рюкзаками, навіть найменший шестирічний Андрюха.

Але вони були вдома.

Двері відчинила сама Люба.

В Аллочки паморочилося в голові, коли вона пересохлими від хвилювання губами сказала:

– Вийди на хвилиночку… Будь ласка…

І повторила прохально:

– Будь ласка…

Вона навіть забула привітатися. Люба не здивувалася:

– Зараз… Я тільки накину кофточку.

Спускаючись сходами, вони спершу мовчали. Потім Люба спитала:

– Де ти була?

– В Одесі… Але я не знала!.. Чесне слово, я нічого не знала. Тільки сьогодні… Чесне слово! – Аллочка била себе кулачком у груди, але й без цього їй не можна було не повірити. Такий у неї був голос.

– Я так і думала, що тебе кудись одправили, – не дивлячись на неї, сказала Люба.

– Скажи, для чого ти це робила? – тремтливим голосом спитала Аллочка.

– Що? – різко повернула голову Люба.

– Ну… цукерки… вафлі…

– А… звідки ти знаєш? – почервоніла Люба.

Аллочка мовчки простягла їй листа. Потім дивилася, як Люба читала і бачила, що їй було боляче.

Аллочка вже шкодувала, що дала листа, та було пізно. – Якби я знала… – тихо сказала Аллочка. – Якби я тільки знала…

Люба здвигнула плечима, потім несподівано зітхнула:

– Я випадково почула її розмову… З тіткою Галею. Двірничкою. Вона так говорила… Про тебе… І взагалі… Мені стало так її жаль… Це ж страшно, коли людина така самотня…

– Якби я знала… Якби я тільки знала… – все повторювала й повторювала Аллочка…

… Баба Надя стояла на пероні дитячої залізниці у затінку дерев і, схиливши голову набік, дивилася, як Аллочка від'їжджає у маленькому розцяцькованому вагончику все далі й далі…

* * *

Коли Люба Миркотан одержала п'ятірку з хвостиком, вона так розгубилася, що навіть говорити не могла. Ніхто з тих, хто одержував такі оцінки, так не розгублювався. У Люби аж випіки на щоках з'явилися.

– Ой!.. Та що?!.. Ну, це вже… абсолютно!..

Всі, особливо дівчатка, почали її заспокоювати:

– Ну чого ти…

– Якраз ти… абсолютно!

– Нічого прибіднятися!..

А Аллочка Граціанська гарячково вигукнула:

– От і неправда! Не говори! Може, ти якраз найбільше… – і враз затнулася. Ніхто в класі не знав ні про бабу Надю, ні про Любину таємницю, ні про листа…

– Ай! Облиш! Чуєш! – скрикнула Люба, але теж враз примовкла і махнула рукою. – А! Ну вас усіх!

І вибігла з класу…

Так на тому тоді й закінчилося…

Аллочка і Люба були, як ви вже зрозуміли, дівчатка темпераментні, у вияві своїх почуттів не завжди стримувались.

Але, навіть знаючи це, друзі не сподівалися на таку бурхливу реакцію, коли підходили до них зараз.

– Та ви що – смієтесь?! – вигукнула Аллочка. – Щоб я чужу сумку з грошима взяла?! Хоч би вона десять років під лавкою стояла. – От смішнячки! – вигукнула Люба. – Ви мене просто не знаєте. Та я б нізащо не стала дзвонити і лишати сумку в телефонній будці. Це ж хтось міг спокійнісінько простежити, схопити її і, поки той черговий вибіг би, – шукай вітру в полі!.. Я б у крайньому разі просто забігла у міліцію, кинула б сумку на стіл черговому і тоді б утекла. Ні! Це не я!

Отже, перша спроба шукати серед дівчат нічого не дала. І допитливі друзі вирішили повернутися до хлопців.

– А як видивитесь на… новачка? – спитала Тая Баранюк і, як завжди, почервоніла.

– Позитивно! – прохопилася Наталі Приходько і чогось теж почервоніла.

Шурочка нічого не сказала, тільки глянула на них і з невідомих причин почервоніла й собі.

Тіна Яременко пирснула в кулак.

Капітан Буль та боцман Вася

Першого вересня, коли четвертий "А" вперше був уже не четвертим, а п'ятим, у класі з'явився новачок. Вася Мостовий.

Засмаглий, з вигорілим волоссям і облупленим носом, він був усміхнений і зовсім не боязкий.