П'ятірка з хвостиком - Нестайко Всеволод

То, бувало, щовечора у дворі дотемна гасають, у щось граються, бігають, верещать так, аж пенсіонери, що на дитячому майданчику під грибком "козла забивають", здригаються нервово… А тепер… Наталі Приходько іноземні слова зубрячить. Алик Паганіні гами смичком випилює, Ципочка й Гуліна дзиґами на льоду крутяться. Крокодил Гена у басейні мокне… Лише Толя, один як палець… тиняється, нікчема…

Може, й він би незгірше за інших і на льоду крутився, і в басейні хлюпався, і слова іноземні зубрячив… Та… нікому його водити. Батьки в нього весь час у роз'їздах. А бабуся Мариля нездужає ("на ноги впала", як сама каже). Не стільки вона його, скільки він її доглядає. І в магазин бігає, все в дім приносить. І взагалі, що треба робить. Добре, що вона хоч їсти варить та по господарству, кульгаючи, порається.

Але якби бабуся Мариля і "не впала на ноги", а була моторна, як Ципоччина, хтозна, чи водила б вона його по тих ковзанках і басейнах. Якось у них у родині не прийнято було водити його. Навіть у дитсадок він завжди сам чимчикував. Добре, що недалеко, півкварталу всього, й вулицю перетинати не треба.

Він уже думав, може, самому кудись записатися й ходити. Але так і не наважився. Ще оті дяді й тьоті в секціях на глум піднімуть: чого, мовляв, такий шпінгалет приповз, порядку не знаєш, чи що?… І не запишуть. Сорому тільки наберешся.

І чому це він так певен, що незгірше за інших і на льоду, і слова вживає іноземні, і в басейні… А може, якраз і не вийшло б нічого! Позаторік, коли з батьками в Євпаторії, на морі, був, як він перелякався, спорснувши з татової спини на глибокому… Думав, що все, кінець… Води одразу наковтався. І потім три дні у море боявся заходити… А на скрипці так точно не втнув би. Це ж як мінімум слух треба мати. А в них у сім'ї ні в тата, ні в мами, ні в бабусі Марилі. Звідки ж у нього візьметься! От і виходить, що справжнісінький він нікчема.

Толя знову зітхнув.

Уроки він давно поробив. Читати й писати ще в дитсадку навчився, тепер ті уроки йому не під шапку. Що ж робити?…

– Піди, світку мій, погуляй, – наче прочитавши його думки, гукнула з кухні бабуся Мариля. – Диви, погода яка! Останні ж деньки. Скоро дощі почнуться. Піди, мій коханий, піди…

І Толя без особливого бажання, просто щоб не сперечатися з бабусею, надів курточку і, хряснувши дверима, вийшов із квартири.

На дитячому майданчику гралися діти. Але одні були молодші за Толю, інші старші – ні з тими, ні з тими він, як то кажуть, не "контачив". Він навіть не глянув у той бік. А пішов на задній двір, де стояв старий скособочений двоповерховий будинок із вибитими шибками. Людей із нього давно виселили – мали знести, але чомусь не зносили. І він стояв, нестримно притягаючи вічною таємницею покинутого житла. Кімнатми гуляли протяги, ворушачи на підлозі клапті якихось старих пожовклих паперів і газет. На стінах таємничо скрипіли обідрані шпалери і раз у раз із дзенькотом брязкала зірвана з петель кватирка.

Дітям категорично заборонялося навіть підходити до цього будинку, але як же тут чудово грати у піжмурки, у сищиків-розбійників, у війну!.. Вони прозвали його старим замком. Скільки незабутніх годин провела тут їхня компанія того останнього літа перед школою!.. Ех, шкода, що вони всі тепер такі зайняті, такі заклопотані… Як було б гарно, якби…

І раптом Толя згадав, що сьогодні на великій перерві Наталі Приходько казала, що вона вчора увечері чула, як у підвалі "старого замку" щось нявчало. Треба було б подивитися. Але… їй же йти на французьку, а потім на англійську, не кажучи вже про німецьку… Люся Гуліна заахала і сказала, що їй, на жаль, теж треба на фігурне… "Подумаєш, нявчало, – сказав Крокодил Гена. – Понявчало-понявчало й перестало". – "Ні, треба було б, звичайно, подивитися: може, кошеня", – сказав Алик Паганіні. Але більше ніхто нічого не сказав, бо перерва скінчилася…Толя підійшов до "старого замку" й прислухався. Тихо. "Крокодил Гена був таки, мабуть, правий, – подумав він. – Понявчало-понявчало й перестало". Але про всяк випадок покликав: – Киць-киць-киць!..

І раптом десь ізнизу, з-під сходів, почулося слабке приглушене нявчання.

Вузькі дерев'яні сходи на другий поверх починалися одразу біля дверей. За сходами чорнів квадратний отвір – вхід у підвал. Ляда була одірвана і лежала поруч.

Толя наблизився до чорного квадрата і знову покликав:

– Киць-киць-киць!

Знизу поспішливо залунало жалібне й відчайдушне:

– Няв-няву-няв-в!.. Няв!.. Няв-в-в-в!..

Так нявчать, благаючи про допомогу.

Мабуть, то було кошеня – таке слабке і безсиле було нявчання.

Толя нахилився. З підвалу дихнуло на нього вогким гнилим холодом. Десь глибоко внизу в чорній непроникній темряві жахно світилися два маленькі зелені ока. Толя здригнувсь і відсахнувся. Кошеня, мабуть, відчувши його страх, нявкнуло коротко й безнадійно:

– Няв!..

"Ех, ти! Воно другий день у холодному сирому підвалі пропадає, вибратися не може, а ти – боїшся. Справді – нікчема ти! Нікчема!"

Наче не він сам собі, а хтось благородний і мужній говорив йому ці слова. Але як побороти отой слизький холодний страх, що від живота розповзається по всьому тілу і робить його немічним і безсилим? Як?…

Тут ніхто не допоможе. Ніхто. Тільки ти сам…

Кошеня знову нявкнуло.

– Стривай!.. Я зараз… зараз… – тремтячим голосом тихо промовив Толя і кволими неслухняними ногами зробив крок уперед.

Він бачив тільки дві перші сходинки. І ступав на них. Крок… Ще крок… Ще…

– Ай!..Він не встиг навіть злякатися. Він злякався, як уже лежав унизу.

Добре, що під сходами у підвалі була купа дрантя – мішків, старих ковдр і ще якогось мотлоху. Толя м'яко впав на ту купу і навіть не забився.

Він глянув угору й побачив – сходів у підвал не було: усі сходинки, крім отих двох угорі, були зламані, вибиті.

І отут Толя похолов. Наче не на м'якому дранті він лежав, а на холодній крижині, у яку вмерзло його тіло.

Очі потроху звикли до темряви. Він уже розрізняв якісь чудернацькі предмети – дивний човен кормою випливав з мороку (поламане дерев'яне ліжко), а на ньому щось рогате (старий велосипед), а з другого боку неоковирне громаддя поламаних стільців, скринь і ще чогось зовсім уже в темряві незбагненного й невпізнанного…

Він зойкнув і рвучко відсмикнув руку – вона наштовхнулась на щось живе й тремтливе.

– Няв! – винувато нявкнуло кошеня.

Толя обережно простягнув руку й пригорнув його до себе. Кошеня було не таке вже й маленьке – середнього, а то й старшого кошенячого віку. Але страшенно худе – самі ребра.

– Як же ти втрапило сюди?

Кошеня замуркотіло, вигинаючи спину.

– Що ж нам тепер робити? Як вилізти? Ану стривай… – Мацаючи в темряві руками, він намагався знайти щось таке, що б можна було підставити до сходів і видряпатися. Але скоро зрозумів, що нічого з того не вийде – до вцілілих сходинок було надто високо.

Нова хвиля відчаю огорнула його. Ну що він за невдаха!..

Ципочка з Гуліною десь зараз у Палаці спорту кренделі на льоду виписують. Крокодил Гена у басейні батерфляєм, як метелик, вимахує. Алик Паганіні якусь рапсодію смичком вишиває… А він, нікчема, у підвалі… Вони людьми стануть. Фігуристами, чемпіонами, лауреатами. їх по телевізору показуватимуть. А він… Хотів кошеня витягти, та й то… Самого тепер витягати треба…

Толя не витримав і заплакав.

Він рідко плакав. І зараз, плачучи, сам себе запевняв, що плаче не тому, що йому страшно, а тому, що йому шкода бабусю Марилю. Як же вона переживатиме, бідна, як хвилюватиметься, коли він не прийде додому!..

Нагорі почулися кроки.

Толя стрепенувся, хотів уже гукнути на допомогу, та в останню мить злякався, що це ж його можуть підняти на глум ("провалився, нікчема"), але й не крикнути вже було неможливо (повні груди повітря), і, сам не знаючи, як це в нього вийшло, він голосно… нявкнув:

– Няв-в!..

Згори сліпучо вдарило в очі світло електричного ліхтаря. Долинув здивований голос:

– О!.. А ти тут як опинився?!

Тато Алика Паганіні, Захар Власович Івасюта, був найвищий у їхньому дворі – два метри п'ять сантиметрів. Йому не треба було ніяких сходів. Він просто скочив у підвал. Узяв Толю й кошеня, виставив нагору, потім підтягнувся на руках і виліз сам. Все це забрало не більш як півхвилини.

– Ич! – усміхнувся Захар Власович, обтрушуючи Толю своєю великою граблястою рукою. – Я й не знав, що ти такий… Герой!.. Молодець!.. Сам у темний підвал за кошеням поліз… Ич!..

Толя притиснув кошеня до грудей і глянув спідлоба на Захара Власовича – кепкує чи ні. Але ні в голосі, ні в очах Івасюти не було й тіні насмішки. Навіть навпаки…

Толя опустив голову, щоб Аликів тато не помітив, як він плаче. Той, здається, не помітив. Обтрусивши Толю, він поклав руку йому на плече й повторив:

– Молодець! – потім перевів подих і сказав: – Не знаю, чи поліз би мій Паганіні… Не певен… Хоча він хлопець добрий. Це ж він мене попросив… Кошеня, каже, у підвалі нявчить, мабуть, вилізти не може… В мене сьогодні відгул. А вони на музику поспішали… – Захар Власович скривився. – Ех!.. Потрібна йому та скрипка… як корові сідло. Не стане він музикантом усе одно. І сам мучиться, і… Та хіба поясниш?… Вони, брат, не той… не "доганяють", як тепер кажуть… Але їх аж четверо… Жінки, брат, це… – Івасюта махнув рукою.

І те, що такий великий, поважний чоловік говорив з ним так відверто, щиро, як із дорослим (навіть на жінку та її сестер поскаржився), враз наповнило Толине серце невимовною радістю. І йому раптом стало шкода Алика Паганіні. Він же йому так заздрив…

І ще він раптом подумав: от самого ж Захара Власовича не водили, мабуть, ні в басейн, ні на музику, а він…

І у світі, як у телевізорі, в котрому спершу було вимкнуто звук, а потім його враз увімкнули, – все навколо завирувало весело і дзвінкоголосо… На якусь мить Толі здалося, що на небі спалахнула райдуга… Так буває, коли крізь сльози глянеш на сонце…

Ця пригода сталася ще у першому класі, чотири з половиною роки тому.

Але всі дізналися про неї лише торік, у четвертому. Сам Толя не витримав, розказав Ромчикові, з яким сидів за однією партою.

А тоді він просив Захара Власовича нікому нічого не говорити, навіть синові своєму Алику. І Захар Власович слова дотримав – не сказав.

До речі, Алик скрипку таки свою кинув.