Дивовижні пригоди хлопчика Юрчика та його діда - Забіла Наталя

І весь той час, поки всі обідали, він міг цілком присвятити плаванню й загорянню на березі озера.

III

Пішли далі. Віктор сказав, що до вечора треба добратися до лісничої бази, де живе лісник і де можна переночувати на сіннику. Але до тої бази було ще кілька кілометрів!..

Ніхто, звісно, не хотів давати взнаки, що чим далі — йти важче. Хлопцям — то ще нічого, але декотрим з дівчат починало ставати зовсім непереливки.

— Талюнько! Знову відстаєш! — раз у раз погукувала Наталя Велика. — Поспішай, Манюнько! Не можемо ж ми весь час спинятися й чекати на тебе!

— Я не відстаю... Я йду швидко! — злякано казала Талюня й намагалася йти швидше. Але їй таки, мабуть, було важко, вона втомилася. І через кілька хвилин вона знову опинилася далеко позаду.

На щастя, Юрчик помітив це раніше за сувору Наталю. Він підійшов до Талюні, мовчки зняв рюкзак з її плечей і начепив на себе.

— Що ти? Навіщо? Я можу сама! — зніяковіла Талюня. — Я ж не маленька...

— Я й не кажу, що ти маленька! — сказав Юрчик так, як це йому самому завжди каже дід. — Але ж я йду зовсім порожнем, можу й тобі допомогти!

— То хоч дай, я понесу твій! — сказала Талюня.

Але він не дав. Він узяв за руку Талюню й примусив її бігцем здоганяти товаришів. Вона весело засміялася. Як добре йти без важкої ноші!..

Побачивши їх, хлопці почали жартувати:

— Що, братику, зголоднів? Сподіваєшся, що Талюня Манюня поділиться з тобою вечерею за допомогу?!

— Ну то й що?! — обурилась Талюня. — І поділюсь! І нічого тут такого нема!

Але Юрчик тільки посміхався. Нехай думають, що хочуть! Все одно всі побачать, що він нічого не їстиме з Тальчиних припасів.

Незабаром почала приставати й Ляля.

— Важко? — спитав її Юрчик. — Давай сюди твій рюкзак, я й його понесу!

— Ой Юрчику! — зраділа Ляля. — І я з тобою поділюсь вечерею!

Так і поніс Юрчик за плечима аж два повних рюкзаки та ще й свій, порожній. Хлопці й дивувалися, й сміялися.

— Погляньте на нього! — гукали вони. — Він аж дві вечері хоче заробити!!! Чи хоче довести, що він не ледацюга!

— І не те, й не те! — відказав Юрчик. Він зовсім не сердився на своїх товаришів за те, що вони кепкують з нього. Адже вони не знали його таємниці!..

От нарешті добралися до лісникової хати! Всі дуже зраділи. Тепер можна по-справжньому відпочити!.. Швидко повечеряли й полягали спати на запашному сіні в сіннику.

Юрчик, добре-таки стомившись під подвійним тягарем, потайки від усіх проковтнув чергову пілюльку, відмахнувся від Лялі й Талюні, що настійливо припрошували його до вечері, забрався на сіно й заснув солодким сном.

На другий ранок він прокинувся й скочив як перемитий. Дідові пілюльки, мабуть, не просто нагодовували, але й чудово відновляли сили! Тому, проковтнувши ще одну, Юрчик без усяких розмов забрав на плечі Ляльчин і Талюнин рюкзаки.

Побачивши це, хлопці вже перестали глузувати…

— Олежко! — крикнув Сергій, — Що ж це ми, отак і дозволимо Юрчикові строїти з себе лицаря, джентльмена й древньоруського богатиря?! Хай він одній дівчинці допомагає, а іншим ми й самі можемо!

Вони одібрали в нього Ляльчин рюкзак і розподілили між собою її речі. Решта хлопців теж узялися допомагати дівчаткам. І тільки Наталя Велика гордо відмовилась: вона сказала, що й сама не слабша, за хлопців і що може навіть комусь із них допомогти в разі потреби!.. Отака була ця Наталя Велика!

Другий день проминув ще приємніше, ніж перший. Віктор сказав, що поспішати нема куди, й тому тепер на привалах довше відпочивали, розповідали різні цікаві пригоди, співали, гралися у веселі гри. Переночували біля вогнища в лісі.

І от настав третій день, останній день подорожі.

Юрчик вже уявляв собі, як він повернеться додому і звітуватиме перед дідом — як діяли пілюлі й як добре, бадьоро він себе почував весь час, навіть з важким тягарем. І хай мама не жахається, що він таки ніс важке!..

Після сніданку вирішили погратися в паличку-стукалочку. Навколо тої галявини, де розташувалися на привал наші мандрівники, були чудові кущі, щоб в них ховатися. Рюкзаки залишили на галявині, знайшли добру паличку, полічилися кому водити — і почалася гра.

— Я з тобою, Юрчику, можна? — пошепки спитала Талюня, пробираючись за ним під найгустіший віддалений кущ.

Вони принишкли за цим кущем.

Раптом Талюня обережно смикнула Юрчика за полу.

— Поглянь! — прошепотіла вона. — Он який метелик!

І справді: недалеко від них, на тонкій травинці, сидів чудовий, надзвичайний, яскравий метелик з барвистим візерунком на великих крильцях.

— Тихо! — прошепотів Юрчик. — Це напевно махаон! Але який великий і гарний... Ми його зараз впіймаємо!

І він обережно поповз до нього. Талюня — теж, держачи напоготові свою хустинку. Але метелик чи то відчув небезпеку, чи то просто не побажав сидіти довго на одному місці. Він злегка махнув крильцями й перепурхнув на другу, потім на третю, ще віддаленішу травинку.

Низько пригинаючись і намагаючись не шелестіти, Юрчик з Талюнею посунули за ним. От він полетів, полетів, далі й далі, от вже й зовсім далеко відлетів від того місця, де його вперше побачили.

Але хіба можна було припинити влови?! Метелик весь час летів низенько, сідав то на ту, то на іншу квітку, ніби сам підманював, давався в руки. Але в ту ж мить, коли діти вже сподівалися його вловити, він хутко зривався з місця, летів далі й нарешті майнув кудись високо вгору і зник серед дерев...

Тільки тоді Юрчик з Талюнею помітили, що вони опинились десь дуже далеко, в зовсім не знайомому місці, де вже не чути й голосів їхніх товаришів...

— Агов, агов! — загукали обоє щосили.

Але тільки луна покотилася лісом: — "Гов-го-ов!.."

— Ми заблудилися? — спитала Талюня злякано. — Що ж нам тепер робити?

— Дурниці, — відповів Юрчик, — підемо назад та й все!

— А куди йти? В який бік?

— Звичайно, в оцей! — впевнено сказав Юрчик і махнув рукою в той бік, звідки вони, як йому здалось, прийшли.

Але він помилився!..

І, взявши Талюню за руку, Юрчик попрямував з нею крізь ліс, не здогадуючись, що вони йдуть не в потрібному напрямку, а якраз в протилежному.

Почав здогадуватись про це він лише тоді, коли проминуло з годину, а лісу все не було кінця. Мабуть, таки дійсно пішли не в той бік!.. Але що ж тепер робити? Іти вперед і вперед — куди-небудь обов’язково вийдемо, адже нема тут у нас таких лісів, що їм нема меж!.. Це ж тільки в тайзі, десь у Сибіру можна отак зовсім пропасти, ще й зустрітися з ведмедем або навіть з тигром!.. А тут і звірів ніяких нема, крім білок та зайців та ще, може, оленів.

— Я стомилась, — сказала нарешті Талюня, — давай посидьмо трохи. І можеш від мене не приховувати. Я й сама вже знаю, що ми заблудились.

Вони сіли під деревом і стали відпочивати. Талюня заснула, а Юрчик сидів-сидів над нею та незчувся, як і сам задрімав.

IV

Коли діти прокинулись, сонце вже почало схилятися додолу. Мабуть, вже давно проминув час обіду! — це було цілком ясно й без годинника.

— Страшенно їсти хочеться! — зітхнула Талюня.

— Мені теж! — відгукнувся Юрчик. Він подумав, що в нього в трубочці ще є одна, остання пілюлька, яка призначалася на сьогоднішній обід. Але... що ж їстиме Наталя? Не може ж він бути сам ситий, а вона — залишатися голодна!

— Може, пошукаємо грибів або ягід? — невпевнено запропонувала дівчинка.

— Грибів щось не видно, та й як би ми їх їли незварені? — сказав Юрчик. — А ягоди он є на тих кущах, то, мабуть, ожина чи малина. Тільки вони ще зовсім зелені. їх їсти не можна. Ходімо краще далі!

І вони пішли далі. Але незабаром Талюня знову спинилася.

— Я просто не можу більш терпіти, так їсти хочеться! сказала вона.

Юрчик злякався. Що як вона так охляне, що й іти не зможе?! А треба ж іти, бо не може того бути, щоб вони не вийшли нарешті з цього лісу. Йому самому то нічого, адже він хлопець і ще й не такі труднощі може подолати! А вона дівчинка, та ще й Талюня Манюня, недарма її так прозвали!..

— Слухай, — сказав Юрчик, — я казав тобі, що цих ягід не можна їсти, бо вони зелені. Але постій тут, почекай. Я зараз найду тобі особливу ягідку, чарівну!

— Ну, пошукай, — сумно посміхнулась Талюня й сіла під деревом, — я все одно не можу далі йти.

Ага, він так і думав, що вона охляне... І цілком ясно, що треба дати їй оцю останню пілюльку. Але він не може порушити обіцянку, яку дав дідові: не може показувати їй пілюльку й поясняти, що то таке. Він зробить так, щоб вона її проковтнула, не знаючи про це...

І Юрчик відійшов трохи й швидко знайшов на кущі дикої малини ще зовсім зелену ягідку. Він зірвав її, дістав пілюльку й засунув в те заглиблення, яке залишається на малиновій ягоді, коли зірвати її з гілочки.

— Знайшов! — сказав Юрчик, повертаючись до Талюні. — Заплющ очі, відкрий рота і ковтай зразу ж те, що я тобі дам!

— А ти мені не покладеш до рота якусь погань? — злякано спитала вона.

— За кого ти мене вважаєш?! Не погань, а чарівну ягідку. От, можеш на неї поглянути. Вона несмачна, справді, але ти ковтай зразу, не розбираючись. От побачиш — як з’їси її, то будеш наїдена, начебто цілий обід з’їла, і перше, й друге і третє!

Талюня довірливо розкрила рота й заплющила очі. Юрчик поклав у рот їй ягоду з пілюлею, і вона проковтнула її.

— О! — здивовано сказала вона за якусь мить, — Я й справді зовсім наїдена! І можу йти далі ще хоч цілий день!

— Ну, то ходім швидше! — сказав Юрчик.

Весело пробігши вперед кілька кроків, Талюня враз зупинилась.

— А ти? — спитала вона. — Ти й для себе знайшов чарівну ягідку?

— Ні, — відповів Юрчик, — ти розумієш, в чім річ…

І не знаючи, як викрутитись, він почав плести їй якусь казкову вигадку: нібито такі чарівні ягідки можна знайти тільки тричі на день — по одній в час обіду, сніданку й вечері. І от, мовляв, він, Юрчик, дізнався про цю таємницю й таким чином і харчувався весь час... А ці чарівні ягідки ще мають таку таємничу властивість, що коли він не сам з’їсть хоч одну, а комусь віддасть, то вже більш не знайде жодної... Це Юрчик придумав на той випадок, якщо їм доведеться блукати в лісі аж до ночі й Талюня попросить знайти ще ягідку. А в нього ж більше пілюльок не було!..

І тут вже він не помилився. Довелося-таки їм ще поблукати. Добре, що хоч Талюня бадьоро бігла вперед і вперед, навіть пісеньку наспівувала й казала, що їй дуже подобається так блукати.