Дивовижні пригоди хлопчика Юрчика та його діда - Забіла Наталя

Тоді Сергій раптом зупинився і вигукнув:

— Не віриш?! Тоді ти мені більше не друг! — і з цими словами побіг геть від Юрчика, хоч насправді йому треба було йти в той же самий бік.

Це надзвичайно схвилювало Юрчика. Що ж робити? Повірити другові? Так, тільки повірити!..

Але ж цього мало: треба, щоб усі йому повірили... Як це гробити? От, якби всі могли взнати його думки...

І раптом Юрчик спинився від разючого спогаду... Так, узнати думки! Це ж можна добре зробити!.. Адже в діда є чудовий, дивовижний новий винахід саме для того, щоб узнати, почути чужі думки...

Швидше до діда!

І Юрчик щодуху помчав додому.

III

На щастя, дід вже прийшов з свого інституту. Юрчик влетів до нього в кімнату як очманілий.

— Діду! — схвильовано закричав він, — Дай мені швидше твій кишеньковий думкоприймач! Треба рятувати Сергія!

— Що таке?! — здивувався дід. — Що сталось і від чого його треба рятувати?

Юрчик все розповів. Дід уважно вислухав і похитав головою.

— На жаль, я не можу дати мій прилад для загального користування, — сказав він, — Винахід мій ще не випробуваний і не затверджений. Та й не думаю, що він такий вже потрібний в даному випадку. Якщо Сергій ні в чому не винен, це обов’язково з’ясується.

— Так, але поки там все з’ясується, а він тим часом страждатиме! — запально заперечив Юрчик, — Цього не можна терпіти! Ти б тільки побачив його...

Дід ще раз похитав головою і співчутливо зітхнув.

— Ну, якщо так... Добре! Я дам тобі прилад. Але ти дай мені слово, що нікому його не покажеш і не розкажеш про нього.

Юрчик замислився. Це, звичайно, не те, чого він бажав... Але й так було б добре. По-перше, Юрчик зможе вже цілком впевнитись, що Сергій ні в чому не винен. А по-друге, можна було б за допомогою цього думкоприймача знайти й справжнього винуватця... Хоч і нелегка справа — шукати в усій першій зміні, але спробувати можна...

— Гаразд! — сказав Юрчик. — Ось тобі моє чесне жовтенятське слово, що я нікому не покажу і не розповім.

— І не загуби, звичайно.

— І не загублю!

Тоді дід витяг з шухляди письмового стола вже знайомий нам прилад і подав онукові. Юрчик взяв його, приклав до вуха і подивився на діда.

"Я буду дуже радий, якщо за допомогою мого приладу пощастить встановити істину і зняти підозру з невинного", — думав у цю хвилину дід. Юрчик зраділо кивнув головою.

— От побачиш, діду, пощастить! — захоплено відповів він на дідову думку і, засунувши руку з приладом у кишеню, хутко вибіг з кімнати.

"Перш за все треба побігти до Сергія, — зміркував Юрчик, — треба йому сказати, що я знайду винуватця, хай не мучиться марно!"

Сергій справді мучився. Він сидів сам у кімнаті, тримав на колінах розгорнуту книжку про Буратіно і навіть не помічав, що книжка лежить догори ногами. Побачивши захеканого Юрчика, він здригнувся й злякано подивився на нього.

А Юрчик спинився край порога, приклав руку до вуха і уважно подивився на друга.

"Чого він прийшов? Може, для того, щоб сказати, що він мені вірить?! А я ж правду кажу — я ж не ламав модель!.. А про Грицька — казати чи не казати?!.." — так думав Сергій, і всі його думки виразно чув Юрчик.

— Слухай, Сергію, — сказав Юрчик, засовуючи знову руку до кишені, — я й раніше вірив тобі, що це не ти зробив, а тепер вже знаю напевно. Можеш не сумніватись.

— Ти справжній друг, Юрчику! — сказав Сергій радо, — А чому ти тепер знаєш напевно? Знайшовся винуватець?

— Ні, але ми його знайдемо. А чому знаю — не можу тобі сказати, так що й не розпитуй. Просто знаю й край. І ще знаю, що ти мені щось хотів розповісти про Грицька. Що саме?

Сергій здивовано витріщив очі.

— Ага, про Грицька... Я не хотів нікому казати, але... якщо ти сам щось знаєш, я скажу. Тільки ти не кажи нікому!

— Та що саме? Я нічого не знаю!

І тут Сергій схвильовано розповів Юрчикові, що таки не він один був у їхньому класі під час великої перерви. Коли Сергій прибіг по свої рукавички, він і справді навіть не поглянув у бік моделі. Але він бачив, що в кутку на своїй парті сидів один учень, Грицько, якого всі хлопці й дівчатка прозвали "книгоїд". Його так усі прозвали через те, що він дуже багато читав книжок. І так швидко читав, наче ковтав їх! Грицько надзвичайно рано навчився читати, мабуть, коли йому було тільки чотири, а може, й три роки... А дехто з хлопців казав, що він завжди вмів читати, мабуть, так і народився письменний. І з того часу він одно читав і читав усе, що тільки під руку попадеться, і це була його єдина улюблена розвага.

Отже, коли Сергій прибіг до класу по свої рукавички, Грицько, як завжди, сидів, підперши голову обома руками і вп’явшись очима в книжку. Навіть чудовий, мокрий, липучий сніг не зміг відірвати його від читання і виманити в садок!..

— Ти розумієш, — казав Сергій, — він чомусь мовчав і нічого навіть не вимовив, коли всі подумали на мене... Але ж він знає, що я й не підходив до ракети! Чого ж мовчить?!

— А чому ж ти не сказав, що його там бачив? — здивувався Юрчик. — Може, це він і поламав модель?

— Я... я не хотів! Хай би він сам сказав! Що ж, я донощиком буду, абощо? Та й не повірили б — всі ж знають, що Грицько тільки про книжки й думає. Навіщо йому доторкатися до ракети? Він же й не цікавився нею зовсім!

Юрчик рішуче хитнув головою і сказав:

— Я думаю — це таки він зробив! Тому й мовчав.

Сергій знизав плечима.

— Я теж так думаю, але ж не знаю напевно. То чого ж я стану про нього розповідати? Щоб на нього почали думати, як оце на мене? А може, він зовсім ні в чому не винний...

— Зараз я про це дізнаюсь, — сказав Юрчик, стиснувши рукою прилад у кишені, — будь певен, все з’ясується. Бувай? Іду до нього!

І, не гаючи часу, Юрчик побіг до Грицька.

У Грицьковій кімнаті все було завалено книжками. Книжки стояли в шафі й на полицях, лежали на столі, на підвіконні й навіть на стільцях. Але Грицько, всупереч звичаєві, не сидів, встромивши носа у книжку, а стояв біля вікна й про щось думав... Почувши, що хтось увійшов, він обернувся до дверей і якось збентежено подивився на Юрчика.

"І чого це він прийшов? — подумав він, — Невже дізнався, що це я поламав оту кляту модель? Невже Сергій таки сказав, що бачив мене в класі?.."

— Сергій не такий, як ти! — обурено відповів на його думку Юрчик. — Він не хотів нікому казати про тебе! А ти — боягуз! Якщо ти поламав модель, треба було сказати, а не дозволяти всім винуватити Сергія!

"Ніхто ж не бачив... Звідки він знає?!" — здивовано й злякано подумав Грицько.

— То вже моє діло — звідки я знаю! — негайно відповів Юрчик. — Знаю і всім можу розповісти!

"Йому не повірять... У нього нема доказів... І всі знають, що він із Сергієм дружить", — швидко проносилися думки в Грицьковій голові.

— Так, я дружу із Сергієм, — сказав Юрчик, — і хоч доказів у мене нема, все одно мені повірили б. Але я й не казатиму нікому — ти сам повинен в усьому признатись.

"В усьому признатись? Я ніколи не наважусь, — подумав Грицько, — це просто неможливо, нездійсненно!"

— Нема нічого неможливого, нездійсненного! — відповів Юрчик, — І ти наважишся, якщо схочеш.

"Я згорю з сорому..."

— Не згориш!

Грицько з жахом подивився на Юрчика.

— Звідки ти знаєш, про що я думаю? — з тремтінням в голосі спитав він.

Юрчик посміхнувся і сховав руку з приладом у кишеню.

— От бачиш, — сказав він, — ти не можеш від мене нічого приховати. Давай поговоримо чесно. Для тебе ж буде краще.

— Поговоримо... а про що?! — невпевнено спитав Грицько.

— Про те, що завтра ж треба все розповісти по правді! Перед усім класом.

— Я бою-ю-юсь! — сказав Грицько злякано.

— А ти не бійся! Нічого страшного нема. Ти ж не навмисно поламав нашу модель?

— Ні-і... Я хотів тільки подивитись... А вона впала на підлогу й поламалась!.. І я ж не вмію її полагодити... І всі мене лаятимуть!

— Ех, ти! — сказав Юрчик. — А ще стільки книжок прочитав! Хіба ж став би боятись чогось Буратіно, або Чіполіно, або хоробрий Бібігон?! А про відважного Барвінка з його коником Дзвоником хіба ти не читав? Жоден з них не побоявся б признатись у своїй провині, щоб не думали на когось іншого. І ти не бійся! А полагодити — ми з Сергієм допоможемо тобі, можеш бути певний!

Грицько підшморгнув носом і раптом зітхнув полегшено.

— Спасибі тобі, Юрчику, — сказав він. — Ти — справжній товариш! Мені самому було так погано, я навіть читати не міг... Завтра ж всі знатимуть правду! Я все розповім. А зараз — ходімо до Сергія, я хочу попросити в нього пробачення за свою дурість і боягузтво.

На другий день Грицько сміливо признався перед усім класом у своїй провині. І хоча хлопці й наговорили йому багато дошкульних слів, але всі гуртом узялися допомагати йому лагодити модель.

І коли відкрилася виставка в Палаці піонерів, ця чудова, прекрасна, блискуча модель космічної ракети дістала першу премію. І всі хлопці з Юрчикового класу були надзвичайно горді й щасливі.

А кишеньковий думкоприймач ще в той вечір, коли Грицько попросив пробачення в Сергія, повернувся до шухляди дідового письмового столу.

Юрчик, звичайно, все розповів дідові. І дід був дуже задоволений, що його дивовижний винахід допоміг Юрчикові виявити правду, а Грицькові — перебороти свою малодушність і повестися так, як це належить справжньому жовтеняті.

ПЕС БАРБОС І ЗАЙЦІ

— А що, Юрчику, — сказав дід одного ранку під час зимових канікул, — чи не з’їздити нам сьогодні на дачу? Прождемось туди й назад, подивимось — може, там знову наробили якоїсь шкоди оті каверзники!

— Ура, — відповів Юрчик, — їдьмо швидше!

Він одразу зрозумів, про яких це каверзників згадав дід. А ви не зрозуміли? Ну, то я вам зараз про все розповім докладно.

Ще позаторік навесні дід посадив навколо дачі з десяток молоденьких вишеньок. Вони всі прийнялися, зазеленіли, — "От будуть вишні, — думав собі Юрчик, — бабуся наварить вишневого варення"... А це були його найулюбленіші ласощі!

І от — уявіть собі! — взимку занадились до садка зайці, їх тут була сила-силенна. Адже навколо — ліс, та не простий ліс, а заповідник. Він так звався через те, що в ньому заборонялося полювати на будь-яку звірину та дику птицю.

Певно, звірі добре знали про те, що тут полювати заборонено. От вони й жили собі, розкошували, нікого не боячись. Яких тільки звірів тут не було — і білочки, й зайці, борсуки та лисиці, дикі кози й навіть справжні олені.