Білецькі - Шевчук Валерій

Сідала за фортепіано й програвала щось нерозсудливе, гаряче, клекотливе – одну із дитячих своїх імпровізацій, що їх виконувала у відсутність матері, – та її безрозсудності не похваляла. Потім зіскакувала зі стільця й бігла вмиватися. Ранкова вода їй пахла свіжим джерелом і трохи травою. Зачиняла хату й повільно, ледь перебираючи ногами, переходила галявину, озираючись на серпанкову річку, на верболози із лискучим мокрим листям, на похмурого, одягнутого в сіру одежу чолов’ягу, котрий незмінно пас корову, а сам стояв, ніби вилита з темного чавуну скульптура. Переходила греблю і зупинялася біля шлюзу, слухала, як дзюбонить по камінному ложі вода. Завмирала на хвилю, і саме в цей момент до неї припливало останнє марення, як сон перед пробудженням. А сни перед пробудженням снилися їй чудні, хвилюючо-нереальні, барвисті, коли все розтікалося, сплавлювалося, гусло – образи, обличчя, слова: їй снилися сині корови і зелені кози, червонолиці, ніби з міді вилляті люди й блакитні коти. Отож вона на хвилю повертала собі той сон, вуркотіла вода, крутилася, перехлюпувалася – чудна така вода з прозорими водяними тільцями небувалих істот, водяних якихось сплетених тіл – дзень, дзень, дзень, – тепла і лагідна вода; вона знала, що в тій воді повно маленьких, барвистих рибок-швидянок, адже ввечері, коли мила тут ноги, вони наскакували і так смішно дзюбали їй шкіру; часом вони вискакували з води і знову поринали, грайливі такі й веселі рибки, які згодом, коли вона виросте, навіки зникнуть із цієї річки. Дівчинка переходила кладку, балансуючи, ніби кладка ця була натягнутий над прірвою канат, а внизу реве грімкоголосий, пінистий потік. Вона ж іде над урвищем на головокружній висоті по тонкому канаті, іде й пісеньку собі співає – шкода, що ця кладка така коротка! Потому вона простує повз хати, порожні й глухі, без жодної жінки й без жодного чоловіка – самі діти, діди й баби в тих хатах: чоловіки побігли на роботу, а жінки всі біля магазину. Коло кожного будинку брязкотить ланцюгом собака, і їй уявляється, що ці собаки такі великі, як корова похмурого чолов’яги, і всі вони махають лагідно хвостом, коли вона проходить вулицею. Адже вона не просто Мирослава, а дівчинка, яка по вінця налита ранішнім сонцем, дівчинка, в якої очі повні неба, а на вустах – м'який смак спілої грушки. Ця дівчинка йде собі повагом, і в неї мокрі від роси туфельки, вона дивиться на них і помічає не ці дешевенькі з побитими носками, а бачить їх білі, на підборах, та й ноги в неї не такі довгі й цибаті, підліткові, з випнутими колінними чашечками, а налиті, жіночі такі, якими вони й справді стануть років через сім. Вона знає, що біля магазину ще не продають хліба, що там ще замкнуті двері і терпеливі жінки, котрі мирно гомонять, що ці жінки поки що лагідні й добрі, з тими жінками лише потім станеться те, що сталося з тими, котрі вдирались у трамвай після проводів. Отож вона зовсім не поспішає, але їй уже й тепер пахне свіжою шкоринкою від ранішнього хліба. Ранішній хліб її ранніх літ це завжди було свято: може, тому вона й любить оці ранки, бо вони таки пахли хлібом, як і оце сонце, й оця дорога, по якій ступають її білі на високому підборі туфлі не в її, а в дорослих, дуже й дуже гарних ногах. Хлібом пахне й небо, паркани й хати, бо всім тим дітям, котрі ще по тих хатах сплять, сниться рум’яна шкоринка, густо натерта часником…

А ще любила Мирослава тихі радощі їхнього домашнього життя. Відчувала свято, коли мати починала місити на великій із вухом стільниці тісто; з другого боку цієї ж стільниці сікся щавель і м'ясо, тож посередині було вирубано за довгий час виям; стільниця була стара, ще бабина, і висіла на великому вбитому у стіну гвіздку; Мирослава завжди крутилася біля матері, коли ту стільницю із гвіздка знімали, а особливо, коли мати висипала на неї борошно. Потім вони обоє сиділи за тією стільницею, і дівчинка натхненно вичавлювала формочками коржики. А ще любила вона, коли пеклися струдлі, тоді в хаті зависав змішаний залах тіста й печених яблук. А ще любила вона вмочати в розколочене яйце пір’яну мастичку і змазувати печиво чи ті ж таки струдлі. Любила, коли вони сідали з матір’ю, кожна з мисочкою в пелені, і щипали щипанки, або ж коли нарізалися, варилися, а потім відціджувалися у великому череп’яному друшляку клюски, які так ніжно пахли вареним тістом. Любила, коли фарбувалися крашанки і пеклися паски: любили вони з матір'ю сідати в її кімнаті: мати щось шила, церувала. часом вишивала, а вона читала їй українські чи польські книжки. З польських мати найбільше зворушувалася від повістей Крашевського та Антонія Марцінковського – книги останнього були зовсім ветхі, видані в Києві ще в минулому столітті і мали для них якусь особливу принаду "Pogranicze naddnieprzańskе" чи "Dwie siostry"; часом читали вірші Залеського, Гощинського чи Словацького. З української літератури мати любила найбільше "Старосвітські батюшки та матушки" І. Нечуя-Левицького, його ж "Причепу" та "Кайдашеву сім’ю", "Повію" Панаса Мирного і повісті Б. Грінченка, особливо "Під тихими вербами" у виданнях двадцятих років. Панаса Мирного вони читали також із тих видань, були вони в червоних палітурках. А ще Мирослава любила гортати старий, також бабин, "Kucharz warszawsky", і не тому, що мала такі вже гастрономічні інтереси, а дивувалася з небувалих страв, чудних приправ, а ще більше з розміру порцій, які призначалися одній людині. Можливо, й знаходила вона такий інтерес до тієї книжки, бо харчувалися вони убого, зрештою, й стільниця знімалася з цвяха не щодня, щодня була картопля з огірком на сніданок, куліш, борщ, капусняк чи юшка на обід, а на вечір чай з коржиками. Тому, гортаючи жовті, трохи й замасолені сторінки "Kucharza warszawskiego", Мирослава уявляла оте вже забуте, навіки відшуміле життя, і людей у пишних строях, десь таких, які їй часом і снилися, й бали, й танці, і мелодійну музику. Вона любила й сама грати, а найбільш у сутінках або й при свічці, любила в той час відчувати біля себе матір, бо саме в сутінках мати переставала бути вчителькою і не робила їй вічних зауважень – ставала якась тиха й замислена. Любила, коли поверталися вони разом із лазні, де брали ванну, розпарені і запашні; потому мати перестеляла постелі: духмяніло свіжою білизною із слабким духом лаванди, бо матері подобався той аромат. Любила влазити в хрумкітливу постіль і хай світить довго-довго над головою лампочка, вона ж розгортала книгу й поринала у світ оманний і небувалий. Любила вона висаджувати разом із матір’ю квіти і щоб обов'язково під вікном у неї росла матіола; в теплі ночі ця квітка засилала в її розчинене вікно хвилі таємничого і, як їй здавалося, синього запаху. Любила, коли вони висаджували на невеликому клаптику свого городу картоплю – мати робила лопатою ямки, а вона насіння підкидала. Потім вони втикали в той городець насіння соняшників і гарбузів. Вона любила, коли ту картоплю викопували, і город залишався розгромлений та порожній, і соняшники стояли безголові, а жовті й рябі гарбузи ліниво вигрівали боки: горбкуваті з наростами, як бородавки, між упалого листя й висохлого картоплиння. Вона любила, коли шаткувалася капуста, мати тоді згиналася над шатківницею, і якось так урочисто й гарно пахло, ясно палали клаптики натертої моркви, а з яким солодким хрумкотом їлися храпани. Невдовзі потому сад їхній запалювався золотом, а дика грушка в кутку двору скидала жовті грушки у жовте листя, вони підгнивали, і вона вишуковувала їх з-між того листя і їла, обтерши долонею. То все були її маленькі радощі; може, тому їй не дуже подобалося, що мати хоче пустити в їхній дім чужу людину, бо хтозна, чи не зміниться і не зруйнується той їхній тихий світ. Саме тому, коли приходила ночувати до них тітка Аполінарія. Мирослава ховалась у своїй кімнаті, а мати з тіткою про щось довго бесідували, а вона вже й не підслуховувала. Часом запрошували до балачки і її, але вона почала ухилятися від тих спільних посиденьок – незвідь-чому ці балачки збуджували пам'ять про батька, навіть коли про нього й не згадувалося, при тому не ту пам'ять, якої вона бажала, а пам'ять гірку, оту незрозумілу й болющу – пам'ять, якої вона трохи й уникати воліла. Ліпше їй було залишатися наодинці, зі своєю власною пам'яттю, більше вигаданою, ніж справжньою; ліпше було їй викликати отой образ з іменем батька, але з обличчям дідовим – надто вона ще мала, щоб збагнути складний і трохи жахкий світ дорослих.

10

Тітка Аполінарія прийшла до них, щоб оселитися остаточно, пізньої осені. Лив дощ, усі вікна були обльопані, на склі тремтіли холодні драглисті краплі; мати перед цим полізла на горище, бо в кутку Мирославиної кімнати з'явилася вогка пляма, а коли повернулася, в неї було похмуре обличчя.

– Дах наш, доню, нікудишній, не знаю, як нам його й направити.

Щоки в неї були мокрі від дощу, а одежа вогко пахтіла.

Але воно ще не дуже й тече, – сказала Мирослава.

– Боюся, що потече дуже, – буркнула Ванда.

Тоді-то хтось і постукав несміливо в двері. Пішла відчиняти Ванда, повернулася і тіткою Аполінарією, якоюсь чудною й трохи смішною. Була вона взута в якісь, можливо, довоєнні боти, майже руді від часу з розбитим і потрісканим правим закаблуком. На ній було старе, витерте халамидне пальто так само дивного крою і чорний солом'яний капелюшок з вуалькою. В руці тримала фанерну, колись фарбовану в чорне, а тепер облізлу валізку – вся вона задихала дощем і негодою вдесятеро сильніше, ніж передоцім мати.

– Не знаю, як і сказати, – мовила ніяково Аполінарія, – але сталося так, що проженіть мене або прийміть.

– Роздягайтеся, тьотю, – спокійно сказала Ванда.

– Не думала я, що сатана ота така скажена, – промовила Аполінарія. – Вибрала момент: або покажіть, каже, своє золото, або щоб я духу вашого в себе не бачила.

– Та роздягайтеся, тьотю, – сказала Ванда.

– Ні, ви спершу вислухайте, – мовила Аполінарія, і на її очах раптом вибилися сльози. Чи ви ошаліли, кажу, що в таку негоду женете мене по те прокляте золото? Чи ж я буду в таку негоду ритись у землі? "Саме в таку погоду, – каже ця собака, й викопувати золото, ніхто не побачить". Чули таке?

Досить вам про золото, тьотю, сказала Ванда.

– Ні, я не можу цього не розказати.