Білецькі - Шевчук Валерій

Бачиш, на мою хазяйку, загалом людину непогану, часом нападає гедзь – це тоді, коли вона зневірюється, що в мене й справді є золото. – Аполінарія засміялася.

– Золото?

– Еге ж, золото, хіба вона тобі не розповідала? Чудні речі. Вандусю, виходять. Колись я їй сказала, що в мене є золото, царські рублі, але я їй віддам його тоді, коли вона дозволить дожити в неї віку. За плату, звісно, й без харчу – це я собі ще годна добути. За те тільки, щоб дожити, бо, правду кажучи, я мало їй плачу за квартиру. Менше, ніж інші люди. І це я чиню не тому, що мені бракує чи не могла б платити більше, а тому, що трохи відкладаю на чорний день. Я вже казала, Вандусю, що старість – це лютий ворог і з нею треба вміти боротися. Не покладаючи рук. Ну, я й вигадала оту казку про золото: часом вона в те золото вірить, а більше – ні. А вірить тому, що в мене й справді є одна золота монета, мені її той чоловік передав, і яким я жила, от я її якось хазяйці й показала…

Мирослава знову почула глухий регіт, схожий більше на кашель, а не сміх.

– А чим, ви сказали, я могла б вам допомогти? спитала Ванда.

– Тим, що я часом, як ту сатану вкусить гедзь, могла б прийти до тебе та й переночувати ніч-другу. Від цього й тобі ніхто б нічого лихого не прописав, та й я б не ночувала на ганку. Не ті в мене літа, щоб на ганку ночувати.

– То оце, може, й сьогодні прийшли через те?

– Через те. Ніколи не була нав’язлива, отож і казала: прийду, як припече.

– Припекло? – тихо спитала Ванда.

– До кісточок, – відповіла бадьоро Аполінарія. То не жінка, а сатана в спідниці, коли її кусає гедзь. А мені при моєму status quo міняти квартиру аж ніяк не хочеться. Ще побачиш, вона прибіжить за мною. Бо вона жалібна, а трохи й жаліслива. А може, оцей блискіт її засліпив. Глянь, правда блищить?

Здається, вона демонструвала Ванді свою золоту монету, бо знову зависла пауза.

– Ой! – згукнула Ванда. – А про чайника я забула!

– Зніми з вогню того чайника і не морочи собі голови, – сказала Аполінарія. – Я прийшла до тебе порозмовляти, а не чаї пити. Мені в мої літа чаї вже не смакують…

Почулися кроки, за кілька хвилин вони загучали знову. Ванда поверталася. В Мирослави заклякло тіло, але вона не хотіла покидати свого місця, – чекала, чи тітка Аполінарія не заговорить про батька. З почутого зрозуміла вона мало, хіба те, що тітка Аполінарія непрописана і через це ховається від міліції, що вона ніякого нікому зла не зробила і що часом вона в них ночуватиме.

– Я хотіла б у тебе розпитатися про Сильвестра, – сказала Аполінарія.

– Може, тьотю, ліпше не будемо про це? А може, іншим разом? – якось жалібно сказала Ванда.

– Тяжко тобі?

– Тяжко, – зітхнула Ванда.

– Гаразд, розкажеш, коли тобі захочеться. Пам'ятаю, що він подався до Середньої Азії. Але ти сказала, що він довго там не затримався…

– Він повернувся. – глухо молила Ванда.

– І ти його ховала?

– В льоху, – мовила Ванда. – А перед тим, як прийти до мене, жив у склепі на Польському цвинтарі.

– Боже мій! – тихо вигукнула Аполінарія.

– Давайте не будемо про це, тьотю.

– Гаразд, – сказала Аполінарія. – То, може, я переночую в тебе сьогодні?

– У мене є вільна кімната, – мовила Ванда. – Приходьте коли хочете й ночуйте. А ні, перебирайтеся до мене зовсім.

– Дякую тобі. Вандусю, – тепло сказала Аполінарія. – Але та сатана мене не залишить, дуже їй пахне моє золото, а може, ми з нею якось і зжилися. Вона, знаєш, теж нещасна і теж сама, як палець. Чоловік у війну загинув, а єдиний хлопець снаряда розбирав і підірвався. Вона ще по мене прийде.

– А ви її наладьте, – мовила Ванда.

– Боюся більше зло у ній розбудити, – сказала Аполінарія. – Розбудиш більше зло, ще й донесе. Не за те, що я без прописки живу – це і її звинуватили б; не знаю, що вони там за це ліплять – а за рознещасне золото. Те золото й мені вже в печінках сидить, ліпше б я його мала і їй віддала.

– Дивіться, як вам виходить, – сказала Ванда. – А тепер ходімо на кухню, я вас нагодую. Зараз гукну Мирославу.

Дівчинка кинулася у кімнату і стала біля розчиненого вікна. Зарипіли двері.

– Не читаєш? – спитала мати. – А ми з тіткою Аполінарією трохи собі по-старечому потеревенили. Вона в нас на ніч залишиться. Їсти будеш?

7

Мирослава цієї ночі заснути не могла. Відчувала якийсь неусвідомленнй жах, бо те, що говорилося сьогодні у вітальні, принесло їй більше незнання, ніж відання. Досі вона знала, що її батька "забрали", отже, він учинив щось таке, за що "забирають". Потім прийшло оте чудне слово, що його вимовила колишня подружка – "враг". Це слово було неясне, навіть темне, від нього віяло чимось моторошним, незбагненним – це була таємниця, якої вона не хотіла, боялася розкривати. Й сама знала, що батька забрали після війни, але з невиразних натяків тітки Аполінарії в розмові з Вандою ще тоді, коли вони сиділи в тітчиному дворі, виходило, що батька "забирали" й до війни; раніше вона нишком думала, що він повівся якось не так у війну, але тепер ця історія поглиблювалася в час, коли її не існувало. Корінь її й справді там, але від цього яснішою не ставала. Чому батько втікав аж у Середню Азію? Хто із знайомих був тим, хто не побоявся його переховувати? Чому він звідтіля повернувся? Чому жив у склепі на Польському цвинтарі? Вона уявила собі людину серед трун та людських кісток в оточенні темних хрестів, обелісків, де гуляє якийсь особливий чорний вітер, і їй шкіра дубла на спині. Хотілося закричати в цю теперішню, спокійну, без чорного вітру, трун та обелісків ніч, і вона кусала подушку, забивала собі пошивкою рота, адже нічого, нічого, нічого вона не розуміла. Що вчинив страшного її батько, чому його так пильно розшуковували? Уявляла, як крадеться серед ночі той чоловік, який так чудово їй приснився в ніч перед проводами, чоловік у подертому фраку, в пожмаканій сорочці (чомусь бачився він їй у що ніч саме такий), з краваткою-метеликом, збитою набік, з розтріпаним волоссям і пітним лицем – чоловік, який учинив щось таке загадкове, що проти нього постав цілий світ, аж не мав він уже місця під сонцем, хіба що в склепі на цвинтарі, а потім у льосі, де було вогко, темно й холодно. Ні, вона нічого не розуміла, нічого не знала, а може, він так само, наївно подумала вона, не мав паспорта й не був прописаний? А може, він був як батько Павлика Морозова, про якого з таким натхненням розповідала недавно їхня класна керівниця? Той Павлик виказав власного батька, але вчителька не розказала, що сталося потім із тим батьком. Ні, Мирослава відчувала: щось тут не так. але що не так? Їй заболіла голова, їй заболіло в грудях, вона вислизнула з постелі й підійшла до вікна. За стіною спала тітка Аполінарія. також людина без паспорта й прописки: а може, їй, Мирославі, годиться так само, як Павликові Морозову, піти в міліцію і виказати тітку Аполінарію? Бо, може, ця тітка не просто собі тітка чи баба, а шпигун? Дівчинку облило холодним потом, і вона затремтіла. Припала обличчям до шиби і з якоюсь пожадливістю вдивлялась у садок. Кудлатими тінями, як моторошні, закутані в сірі тканини велетні, стояли дерева, місяць тьмяно освітлював стежку, яка ледь-ледь біліла, стелячись поміж чорної трави; ледь-ледь бовваніла лавка біля клумби; дівчинка здригнулася, бо їй здалося, що на цій лавці хтось сидить, хтось зовсім розмитий, хтось прозорий, а може, це так палала на лавку тінь? Тінь, котра могла б їй щось розказати, щось пояснити, коли б так страшно не колотилося їй у грудях серце. Закоцюбла за шибою, майже розплескавши об неї носа, і їй здалося, що серце зараз вистрибне їй із грудей. Єдине, на що мала силу, це заплющитися, а коли розплющилася, остаточно переконалася, що це там, на лавці, таки тінь, що це тільки один із химерних згустків темряви, які так часто ввижаються отаким страхопудним, як вона, дівчаткам. І віддихуючи після пережитого страху, чекаючи, поки заспокоїться їй серце, дівчинка раптом подумала, що, може, вона й нерозумна, що, може, вона надто страхопудна й чинить неправильно, але нікому-нікому в світі вона не розкаже про тітку Аполінарію. нікому не перекаже тієї розмови, яку так негречно сьогодні підслухала, бо є речі, які, може, й не збагнути її дурненькій голівці, але в які вона не повинна втручатися, бо вчинить ще гірше від отого нечемного підслуховування. Вона згодилася, що мати її мала рацію, коли спровадила в кімнату і не хотіла, щоб дочка була присутня при дорослих розмовах, бо розмови дорослих – справді для дорослих, а вона мусить щось чи чогось почекати; вона має підрости і вже тоді збагнути всі оці загадки, вона мас ще зазирнути за ту засунуту завісу, а може, та завіса сама перед нею розсунеться. Як би їй хотілося, щоб та завіса розсунулася, тоді вона б побачила за нею поле, а з-за лаштунків вийде батько і театральним жестом запросить її на кін…

Тихенько, навшпиньках, босими ногами ступала по невидимій підлозі, вже, здається, знайшла ниточку, яка поведе її в сьогоднішні сни. Знала вже, про що думатиме, загорнувшись у ковдру, – не про страшне й незрозуміле, те страшне й незрозуміле вона сховає в шафу, котра десь там, у кутку, сховає дотіля, коли у ту шафу покладуться нові черепки, які тулитимуться до цих, теперішніх. А зараз вона мас вчинити дещо інше, те, що заспокоїть чи принаймні принесе їй сон. Хай там що, а це буде сон, і сон прожене всі темні примари і чорний вітер, і згустки темряви, що нагадують людські постаті – вона ще в тому до кінця розібратися не вміє. Таж для того, щоб прийшов сон, їй потрібно трошечки, ну, зовсім трошечки помріяти, вона вже знайшла нитку, тонісіньку й срібну, котра вже зараз тече крізь її пальці і веде її на той облитий сонцем кін.

Отже, завіса розсунулася, і Мирослава побачила поле, заросле золотим, шарудливим хлібом, з-за лаштунків вийшов її батько й театральним жестом запросив її піднятися по сходинках. Вона вибігла по сходинках на сцену й побачила стежку в траві. Білу стежку серед смарагдово-ясної трави. Трава похитувала торочкастими голівками, а на одній із торсин сидів, похитуючись, лахматий. брунатний, пасматий джміль. Ні, він тільки мостився там сісти, бо відразу ж знявся в повітря й важко загув.

– Тату, – спитала дівчинка, беручи усміхненого батька за руку.