Коріння - Тютюнник Григір

Давай? От так. Тепер читай!

Він збуджено сапав у мене над вухом, лоскотав щоку звислою чуприною і воркотав баском:

— Тепереньки, як казала баба Вушкалка, оце речення читай. Що тут зайве? Оце? Пр-ра-авильно, Хтудулячко ти мій дорогий. Далі.

— Стривай,— сказав я, коли вже змокрів, хоч у кімнаті було таки прохолодно.— Ти скажи про загальне враження. А так длубатися в кожному реченні — зненавидіти можна.

— Е, хлопчику мій малий, оце тобі й є чорна письменницька робота, катувальниця наша і радість. В реченні — все. Загальне враження починається із слова, речення, навіть розділових знаків. Якщо ти зайвим чи недописаним словом скалічив речення — ти скалічив і настрій твору, а разом з ним — загальне враження. Так що — вперед, не огинайся.

До півночі оповідання було прочитано. По реченню. Ми встали з-за столу радісні, схвильовані, як розгарячені коні, ходили один за одним кругом столу, і Григорій гув натхненним баском:

— Молодий Чехов писав Григоровичу, старому патріарху, що намагається не потратити на оповідання дорогих йому образів і деталей, береже їх для чогось іншого. І каявся. Правильно. Писати треба так, наче пишеш останню свою річ у житті. Викладайся весь: слово, настрій, образ — все віддай, що виплекав. Настрій у тебе є. Треба працювавти над словом і образом — новим, об'ємним, точним. Пам'ятаєш у Гоголя, в ремарці до "Ревізора": "Ляпкин-Тяпкин, судья, человек, прочитавший пять-шесть книг, потому несколько вольнодумен". Одне речення, а який образ! Це вже цілий тип! "Несколько вольнодумен"... Після п'яти книг!..

І ще. От ти пишеш по-російськи... Ну, що ж, як воно вже так склалося, пиши, Тільки знай, братику, мова — душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу? Ти обов'язково зайдеш у цей тупик і потупцяєш назад, шкодуючи, що змарнував стільки часу. Тоді згадаєш мене!.. — І закінчив по довгій мовчанці: — Так що шукай, Параско, онучі, дорога далека, сказав би наш милий дядько Филимон. За сим і віддамося об'ятіям Морфом. Лягай відпочинь, бо я тебе сьогодні, мниться, трохи давнув...

А другого дня стався випадок, який і досі стоїть у мене ввіччю і болить.

Погода зранку була пречудова: білів сніг у далеч, за чорний Буг, сяяло сонце, омела на деревах — як гайворонячі гнізда, а тиша стояла свята. Ми вирішили, що сидіти в такий ранок у хаті гріх, позичили у школі лижви й рушили садом на леваду. Попереду був крутоярець, і Григорій по-хлоп'ячому весело, аж зухвало вигукнув:

— Ну, моряк, держи свій кльош, зараз атакуєм отой трамплін! Стали поруч, зіпершись на палиці, прикинули.

— Не боїшся? — вже серйозно спитав Григорій.

Я одказав, що на Далекому Сході спускався з сопок, хоч це було й давненько.

— Тоді — вперед!

Я відштовхнувся перший. Летів метрів чотири в повітрі, широко розкинувши руки, потім приземлився на одну лижву, та ще й ліву, а права задерлася ніском угору. "Зараз упаду",— подумалося, і в цей час почув, як позаду стукнулися лижва об лижву, клацнули палиці...

Коли я підвівся — таки не витримав на одній нозі — й оглянувся, то побачив, що Григорій стоїть похитуючись, окруґло розкинувши руки, чуприна в снігу і з-під неї — Очі... Я подумав, що він жартує. Таку позу — голову вперед, руки (а вони в нього були, як у тата, дужі, могутні) розведені, як у борця — він прибирав тоді, коли вдавав Тараса Бульбу:

"Ану лишень підійди, синку!"

І я засміявся. З його пози, снігу в чуприні, з того, як зухвало ми кинулися брати трамплін, а тепер отак острамилися.

Коли підібрав лижви й підійшов до Григорія, він уже тримався обома руками за груди, і в очах його було стільки чорного болю й страждання, що мені, здається, до хрускоту стисло горло... Він упав грудьми.

Я підхопив його й свої лижі на плече і хотів узяти його під руку, але він прохрипів ледь чутно:

— Нічого, нічого, я сам,— і, ледве пересуваючи ноги, рушив до садка.

Потім до нього повернувся голос, і він все казав мені через паузи:

— Ти йди, йди... А я помаленьку собі... Ти... злякався за мене? Йди, йди... Я якось помаленьку доб'юся...

То була передостання його зима.

Щоліта Григорій приїздив у Шилівку на відпочинок, хоч відпочинок то був дещо умовний — у селі йому, либонь, найкраще працювалося, надто під осінь, коли його товариші роз'їжджалися після відпустки. Тоді він сідав за машинку й виконував намічену "норму". Не завжди, звичайно, виконував. Він не був педантичний ні в чому.

Стало вже своєрідним штампом писати, згадуючи про Тютюнника, що він любив брати машинку в ліс, ставити її там на пеньок і працювати над романом. Це — "поетичне перебільшення". Ліс од Шилівки не дуже близько, поки дійдеш до нього, та ще з машинкою,

папером, харчами,— то й писати перехочеться. Було це, може, разів зо два; ходив, а от чи писалося — не знаю. Здебільшого Григорій працював дома, за хатою, в холодку, де росла бузина й затуляла його од людей, що проходили вуличкою, або в хліві, де лежало паливо й мостилися ластівки.

Одного разу я прийшов до нього раніше, ніж ми домовилися, і почув, що в хліві клаца машинка. Я ліг у дворі на спориші і став ждати, поки він закінчить роботу. Друкував він повільно, з довгими паузами, потім зовсім знишк. Я тихо підійшов до хліва й зазирнув між дверима й одвірком: Григорій сидів на пеньочку й дивився кудись угору, всміхаючись сам до себе, а в машинці стриміла недодрукована сторінка. Я повернувся назад, але він побачив мене й гукнув:

— Заходь. Я вже наклацав. Дивись, оно які ротаті сидять.

Я поглянув угору. Там над дверима було ластів'яче гніздо, гарненько припасоване до ощепу, а з нього визирало п'ятеро ластів'ят.

— Зараз прилетить їхній тато чи мама й буде годувать отого крайнього зліва,— сказав Григорій.

— А звідки ти знаєш, що саме його?

— Бо вони їх по черзі годують. І ні разу ще не помилились. Я примітив.

Незабаром прилетіла ластівка, пташенята завовтузилися в гніздечку й потяглися до неї роззявленими дзьобиками, але вона погодувала крайнього.

— О, бачив? — зрадів Григорій.— Я ж казав. У них, брат, дисципліна...

Одягався Григорій у селі по-домашньому, щоб можна було й за машинкою посидіть, а як треба, то й по господарству щось зробити. Ївга Федотівна частенько докоряла йому несердито:

— Ти б, Горю, хоч одягся як слід, а то таке хтозна й що. Люди он понаїжджають, та щодня, дивись, і в новенькому чомусь, і в новенькому.

— То ж люди,— відказував Григорій (тут він прикидався простаком і вів далі голосом діда Федота).— А я, собственно говоря, хто? Бідний "спісователь", як кажуть чехи, ня-а-а... До того ж люди приїхали в гості, а я додому.— Брав спінінг і йшов до річки у стоптаних черевиках та вилинялому спортивному костюмі.

Він любив полювати за щуками. І був невтомний. Ловиться, не ловиться, а він кидає блешню, доки одірве її, зачепивши за корч, або щось піймає.

Якось ми вирушили до річки вдвох. Назустріч трапився відомий шилівський рибалка й сказав:

— Сьогодні, хлопці, діла не буде. Сонячно. Пече...

— Буде,— вигукнув Григорій, потрясаючи спінінгом.— У нас осьо блешня така, що за нею й мертва щука поженеться. — Ну, дивіцця,— мляво кинув рибалка й пішов собі.

Річка справді була як мертва. Парило так, що навіть жабенята сиділи нерухомо в калюжах поміж купинами. При заході сонця стало прохолодніше. А Григорій усе шморгав та й шморгав спінінгом. Врешті заморився, скрививсь і пробурчав:

— Може, й правду рік отой мухомор, що не буде діла. Сказав: слухай розумних людей. А ми, можна сказать, пішли проти народу...

І в цей момент учепилася щука, жилку повело вбік, рипнуло вудлище — підсік.

— Є!!!

Щука підкидалась уже на березі в рідкому мулку, коли ми побачили, що зачепилась вона слабо і зараз одірветься. Я кинувся до неї, упав навколішки і накрив руками, а Григорій зопалу ще раз смикнув вудлище, і гачки вп'ялися мені в долоню...

Коли щуку нанизали на ключку з верболозу, а кров на руці зупинили листочком подорожника, Григорій став утішати мене:

— Нічого, братику, за кров, пролиту через неї,— нашу хтудулівську кров! — ми її засмажимо. Ти з'їси серединку, а я, як винуватець, жуватиму хвіст і голову! — По дорозі додому він раптом вигукнув: — От бач, а той пророк казав, що не впіймаєм. Оце тобі й слухай людей!

Іншим разом ми возили дерево на хату. З лугу витягали вільхи на сухе мотузкою, учепившись за неї усім гуртом, а там клали на віз і волами правили в село. Григорій, скільки його не відмовляли, закачав холоші і теж погрузився за нами в луг. Залигали вільху, стали зрушувати в місця, вигукуючи всі: "Раз-два"... Григорій смикнув раз, Удруге... Тоді ухопився рукою за спину, зблід і одійшов убік. Усі ми стали, кинули вірьовку й мовчали. А дядько Филимон Васильович (він саме приїхав у відпустку з Донбасу) розсердився й сказав: "Іди, Григоре, до биків. Тобі ж казали, не треба". Григорій винувато всміхнувся і побрів, покашлюючи.

Коли ми притягли вільху до воза, він уже стояв коло волів і щось записував. Чоловіки сіли перекурити, а Григорій кликнув мене й сказав, кивнувши на волів: — Дивись...

Воли ремиґали, а вітерець зривав із їхніх губ слину, і вона тоненькими нитями летіла за ним понад травою. Григорій витяг із кишені записничок і прочитав: "Слина з бичачої губи летить, за вітром, як осіння павутина",— правда ж, добре?"

Ця деталь, виписана точніше, зустрічалася мені потім, як і багато інших, знайомих уже, у "Вирі".

Часто запитують, як мислив собі Тютюнник закінчити "Вир", якою мала бути третя книга, яка доля чекала на того чи іншого героя і т. п. Відповісти на це питання й авторові було б важко, бо навіть те, що добре продумане наперед, часом ламається, відкидається геть або міняє русло уже в процесі писання. "Не туди повернуло, куди думалося,— казав інколи Григорій.— Але це добре, це означає, що герої мої живі, не слухають мене, а йдуть, куди їм треба". Чи були ще якісь задуми у Григорія, крім "Виру"? Безумовно. І не один. Адже він, по суті, лише почав своє літературне життя.

"...За роман ще не брався,— писав він мені в одному з листів,— після Шилівки. Руки вже сверблять, біси щипають за боки і зловтішаються, що я їх не можу прогнати, так що в недалекому майбутньому засяду. В голові крутиться сюжет для нової повісті, ах, як мені хочеться взятися за неї, який матеріал, скільки в серці почуттів, а в голові думок, та от...