Коріння - Тютюнник Григір
д. Взагалі прочитай твори Чехова уважно... (Далі називалися основні елементи сюжету, що ілюструвалися переказом простенької новели Мопассана.— Г. Т.).
Але я не хочу, щоб ти подумав, що оповідання будується лише на гострих ситуаціях. Ні. Чехов — майстер будувать його на найпростіших, звичайних речах. У листі до свого брата він писав: "Я могу написать расеказ о чернильнице, о пепельнице" і т. д. Ця ж сама "Тоска", "Сумерки", "Толстый и тонкий", "Крыжовник" побудовані на простих речах.
Твоє оповідання побудоване на враженнях, які тебе схвилювали, ти їх пережив, і вони заставили тебе сісти і написать про них. Це — добре. Добре, що ти береш факти з життя. Мушу сказати, що в тебе є багато даних, які свідчать про те, що ти можеш писати і з тебе будуть люди. Але ти сам знаєш, що письменником можна стати тоді, коли ти без цього не зможеш жити, не зможеш уявить собі життя, коли писати про людей, природу... стане щоденною потребою, твоїм "злим генієм", диханням, твоєю сутністю, життям. Література — це не спорт, не розвага...
Отже, ти будуєш своє оповідання на враженнях. Це добре. Ти можеш подать кількома штрихами обстановку, в якій діє герой, в тебе добре виходять діалоги, розмови; сам того не розуміючи, ти чудесно вирисовуєш образи (а це дуже важливо, і не кожен це може навіть з маститих літераторів)...
Але головний твій недолік — це ще невміння користуватися словом. А слова, брате, це алмази, з яких будуються красиві речі. Слово в тебе неточне і часто "не до шмиги", як кажуть, не до місця. Я ці місця підкреслив...
І ще багато є неточностей, яких усіх не перелічити.
Раджу: оповідання почистить, "подраїть", "протерти піском і пролопатить", щоб кожне слово блищало. Пиши нові речі, заведи записну книжку, записуй туди вирази з живої мови і свої думки.
Тільки розумні, дурних не треба...
Твій брат Григорій.
5. І. 54".
За підручник Тимофєєва я того разу не взявся, "драїть" оповідання не схотів, бо зненавидів його, а знайшов ожеговський "Словарь русского языка" і прочитав тлумачення слова "хам". Я знав його й без словника, але мені хотілося дати "кваліфіковану відповідь"... Виявилося, що жодна з трактовок цього злополучного поняття аж ніяк до мене не підходить. Я сів і написав, що... я не хам. У формі протесту. І заявив про розрив стосунків.
Але ж, на превеликий подив, відчув після цього, що Григорій — мій брат, справжній старший брат! Я завжди був сам. І коли бачив, як мого товариша скубе за віщось старший його брат, заздрив... молодшому. Хотілося брата. І от він об'явився й поскуб!
Я ждав сердитої відповіді. Місяць, що за нього обертався тоді лист із Владивостока до "материка" (так ми звали захід) і назад, здався мені роком. До того ж страшно було, що відповідь зовсім не прийде. Але рівно через місяць одержав зі Львова бандероль з "Енеїдою", підписаною Григорієм: '"Читай нашого великого земляка і не забувай рідної мови". А незабаром — другу, з "Мартіном Іденом": "Ця книга навчить тебе досягти мети. Григорій Тютюнник".
Однак листування між нами й після цього не налагодилося. Я не забув "хамства" (тоді саме я скаржився в щоденнику на долю за те, що вона не дала мені "щастя прощення"), і далі почувався ображеним. Це почуття було солодке...
І от прийшов лист, уже не тільки з "мораллю".
"...Якщо ти знаєш моє "кредо"... то по якому праву ти задрав хвоста і зневажаєш свого старшого брата? От приїдеш додому, то не подивлюся, що ти моряк, а здеру з тебе твій "кльош" і висічу за таке неподобство, щоб знав, як носа задирати. Носодерців у нашому роду не було, і я не хочу, щоб ти цю традицію порушив. Оце тобі хоч сердься, хоч ні — справа твоя.
Тепер я в Шилівці. Вчора ввечері був у мами. Пробач, ти хлопець делікатний, я це знаю, знаю також, що мені зарані треба просити пробачення, тому й прошу: пробач, я прочитав твої листи, так як хотів почути твоє слово, пізнати між рядками твій настрій, твої думки, визначити, як поволі ти розумнішаєш, і думки твої з розпатланих стають стрункими, логічними. Я знав тебе зовсім маленького, і тепер ти для мене ребус, який мені треба поступово, крок за кроком розгадувати. В душі моїй до тебе є лише теплі братерські почуття, яких ти не розумієш і не ціниш, чортів ти турок! От що! Приїдеш сказав висічу — і висічу! Ну, полякав, і вистачить. Тепер про інше. Ти скоро демобілізуєшся. Хочеш їхати в Щотово (до дядька Филимона.— Г. Т.). Добре. Не заперечую. Хочеш кінчати дев'ятий клас — схвалюю і дуже радий, що ти добре розумієш ціну науки і освіти... Проте я серйозно подумую щодо того, аби тебе забрати до Львова, якщо для цього благополучно складуться умови і ти погодишся на цей крок. Бачиш, справа в тому, що я переходжу на іншу роботу, тобто буду працювати у самому Львові в журналі "Жовтень" редактором прози..."
Цей лист датовано серпнем 1955 р.
А через місяць ми зустрілися, можна сказати, вперше як брати, що вже трохи взнали один одного... Я не бачив Григорія близько дев'яти років і погано уявляв його. І ось поїзд підходить до львівського вокзалу. Він ще не зупинився, коли я побачив Григорія у старенькому кремовому макінтоші, без капелюха, з високо і трохи набік закинутою головою. Він ішов швидко, поглядаючи на номери вагонів, тоді побачив мене й побіг... Ми обнялися. Нас штовхали, збили з моєї голови безкозирку, хтось поліз за нею під вагон і начепив на Григорієву голову. Це вивело нас із того стану, коли немає слів, немає думок, а тільки серце стугонить і очі пече од сліз. Ми засміялися і так, обнявшись за плечі, пішли до вокзалу — Григорій у безкозирці та макінтоші, а я простоволосий, стрижений, бо якраз перед демобілізацією попав на гауптвахту. Ми сиділи у вокзальному ресторані доти, доки нам не сказали, що ресторан уже годину тому зачинився і що нас не чіпали, бо не хотіли заважати. Ми говорили того вечора про все наше життя, про тата, Шилівку, Владивосток, війну, пили горілку і не п'яніли, плакали й не помічали сліз...
Я дивився на Григорієве обличчя й повільно впізнавав його заново — так воно змінилося: вкрилося глибокими, як шрами, зморшками, а очі стали великі у білках і сумно-ніжні в зіницях. (В листі до перекладачки роману "Вир" на чеську мову В. Абжелтовської Григорій пізніше писав: "Висилаю фото. Правда ж, я схожий на сердитого турка?"). Я знав, що Григорія оперували й вийняли з-над серця осколок ("Ура!!! — писав він мені в одному з листів у Владивосток.— Мій ворог тепер лежить на столі у коробочці з-під годинника. Двадцать грамів смерті"). Знав і те, що йому словом і ділом, матеріально допомагав ті, мабуть, найточніше буде сказати, трагічні часи Олесь Гончар.
Але не знав, що операцій було три, з них дві невдалі, бо лікарі не могли добратися до осколка і тільки свищ зробили в спині — рану, що не загоїлася до кінця життя, так і лишившись під бинтами. Другого дня, вже в Кам'янці, він показав мені її. "Іди подивися, Грицю",— гукнув із спальні, де Олена Федотівна, дружина, робила йому перев'язку, підняв майку, стоячи до мене спиною, і за мить уже опустив її. Я встиг побачити лише сині шрами (вони були один повз один) і між ними — маленьку рану.
Ночували ми тої львівської ночі на квартирі Григорієвого товариша, який люб'язно залишив нам ключі в сусідки, а сам помандрував до знайомих, бо не хотів нам заважати. Ми проговорили аж до світанку, Григорій уклав мене відпочивати на канапу, а сам стояв навколішки біля неї і читав вірші — глухо, з баритонним гулом у поранених грудях:
Ми спали із ним у окопі однім,
Ми мріяли з ним про покинутий дім,
Цигарку курили удвох пополам
І разом дивилися в очі смертям.
В атаках страшних, що не бачаться в сні,
Назустріч ішли двадцять третій весні.
І нам, що в атаках зуміли дружить,
Вмирать не хотілось, хотілося жить.
Я ніч пам'ятаю. Ми брали село. Всього нас дванадцять у темінь пішло. Здригалась земля і гуділа в огні... Чи страшно було чи не страшно мені, А тільки я в сердці своєму зберіг — Товариш в селі біля тину приліг. Підповз я до нього — рухнутись не зміг Лежить мій товариш, товариш без ніг... І, може, тому, що не зовсім пора, Лежить, тільки стогне, лежить, не вмира... І тихо, як жалоба, сіється сніг...
— Дострель мене,— каже.— Ну, як я без ніг... Я взяв його й тихо поніс між пожарищ, А губи шептали: — Товариш, товариш...
Він сам був "товаришем", якого після останнього поранення виніс на собі якийсь балтійський моряк у минулому, а згодом партизан. Вісім кілометрів ніс і таки виніс. Де зараз той Костя-моряк і чи знає він, чи може знати, як часто згадував його Григорій?.. Снаряд вибухнув у нього за спиною, і в очах став лише червоний спалах, вуха різнув крик — і все покотилося у чорну яму несвідомості. Потім був госпіталь, палата безнадійних, звідки виносили вже назавжди. Йому примарилося, що він лежить спиною в нудно-гарячому болоті й воно смокче, смокче його спину і поволі втягає в себе. Він закричав. Ворочався у закривавленій постелі й кричав, але в палату ніхто не заходив: усі, мовляв, кричать, потім затихають. Він став лаятися найстрашнішими словами, й тоді увійшов лікар... Незабаром його перенесли в палату для живих... Але той болотяний сон-марення ще довгі роки мучив його, змушував одвертатися од чорних кольорів і ям.
Другого дня ми побували в "Жовтні" й вирушили на Кам'янку-Бузьку. Автобуса не трапилося, то сіли в кузов грузовика. Серпень тоді випав холодний, по-західному вологий, листя на деревах здавалося мені темнішим, ніж у нас на Полтавщині. Ми мерзли, горнулися один до одного і вкривали — я його куценькою полою бушлата, він мене стареньким, поштопаним у кількох місцях макінтошем...
У Кам'янці довелося побути разом недовго: Григорієві треба було їхати на роботу в журнал, мені — поспішати в Донбас у школу, бо навчальний рік і так уже почався.
Незабаром я одержав на дядькову адресу листа, в якому вперше згадувалося про роботу над "Виром":
"Чолом тобі, брате, і всім Хтудулам уклін земний! Сьогодні неділя, то з неділею будьте здорові! Ти, Грицьку, мабуть, так зайнятий, що в тебе не вистачає часу на листування. Вірю, бо в самого часу обмаль; та ще лінь чортяча, як реп'ях, причепилася до чоловіка, аби її "шляк трафив" — ніяк не відірвеш. Хотів би, щоб ти з подробицями написав мені, як ти гризеш цемент науки, де працюєш і чи вистачає тобі тих грошей хоч на цигарки.
