Куди тече та річка - Самчук Улас

Ченці так само тихо, непомітно розходяться, як і прийшли, і коли Володько отямлюється, їх уже нема. Зате хор семінаристів починає переспівувати різні вечірні церковні пісні. Володькові страшенно подобалися їх гарні однострої. Коли він виросте і як тато не заборонять, він напевно запишеться до тих учнів, буде співати на клиросі і носитиме такий чудесний однострій. На широких гранітових під віконницях повно кашкетів зо звіздами. Коли він буде учнем, то також положить туди свій кашкет. Ах, як би йому хотілось уже тепер мати такий кашкет.

І як після цього всього, йдучи додому, не розпитувати матері? Як бути байдужим? Як утримати цікавість? І чому ті ченці носять довгі одяги? Чи мають вони штани? Що вони поза тим роблять? Хто то збудував таку церкву, дзвіницю? Чому падають зорі? Куди тече їх річка, через котру вони мусять переходити і боятися завше, щоб не скупатися, бо кладка така хистка і вузька?

Мати губиться у такій безодні питань.

— Спитай батька, — казала вона. — Батько знає. "Ага, — думав Володько. — Спитай, коли тато завжди такі… такі насуплені й їх спина болить…".

Володько вірив, що батько дійсно багато знає, але тому він і не хоче говорити, що знає.

І так, борсаючись у тумані, зближались мати і син до свого хутора. Здалеку було видно світло їх ліхтаря й неясні постаті в глибокій пітьмі та було чути уривний гомін засапаного й перевтомленого цілоденною біганиною Володька.

Коли доходили до свого подвір'я, вже з дороги почули спів Матвія і Василя. Ледве-ледве манячать двоє слабо освічених віконець їх хати. Світло ліхтаря освітило заросле шпоришем подвір'я. Мати загримала у двері. Спочатку за співом нічого не було чути.

"Чу-у-у-у-дна дєл-а т-во-оя, Го-о-о-ооо-оспади… Со-творі-іїіл єсі… Сотворііїіл єсі…" — виривалось з хати…

— От рознесло його, — каже мати. — Коли б злодіяка який всю худобу виволік — не чув би… Відчини!.. — і загримала дужче.

Спів урвався раптом. Клямцнули одні двері, а після відсунулась залізна засова других — і в їх обрамленню стала невиразна біла постать батька…

— А темнота! Господи! — сказав він. — Ну входьте, входьте. — І всі ввійшли до хати.

Мати, не роздягаючись, сіла відразу на лаву.

— Ох, то-то зморилася, — каже і тяжко сапає. А Володько, роздягаючись, заквилів:

— Мааамо! Їсти! Їсти! Їсти дайте.

А на печі як стій вигулькує і Хведотів голосочок:

— Я також хоцу… Мамо! — Він від самого обіду майже нічого не їв, а терпеливо чекав приходу матері.

— Дітоньки! Чекайте. Не розірвуся ж я. Дайте висапнути… Ox, ox, ox!.. — і вона встала.

Теплого нічого вже не було. Прийшлося вечеряти, що Бог дав. Стара пішла у сіни і внесла глечик кислого молока та, замішавши попереду його, вилила у велику череп'яну миску. Озброївшись дерев'яними ложками, розсілась родина навколо миски, і щелепи запрацювали. Батько їв поволі, з тактом і розважно, тримаючи в лівій руці також поважний кусисько чорного хліба. Мати не могла йому дорівняти, бо не мала вже кілька кутніх зубів. Мусіла жувати передніми. Василь та Володько швидко працювали ложками, запихаючи роти нерозжованим хлібом. Найгірше пописувався Хведот. Цей і собі намагався дорівняти іншим у темпі, набираючи повну ложку, при чому безладно розливав усе на стіл.

— Забери те порося, — не витримав врешті батько. — Налий йому у який черепочок і постав під столом.

Хведот відчуває всю гостроту образи, так само, як і голод, але величезна калюжа на столі з молока глузливо кпить собі з його людської гідності. Йому не залишається нічого іншого, як мовчки стерпіти все, стримуючи зовсім непрохані та амбітні сльози.

Мати так і зробила. Налила Хведотові в окрему мисочку, тільки поставила не під столом, а на столі. Але тепер йому вже так не смакує. Запал і захоплення їдженням зникли. Він чується відірваним від решти родини й ображеним. Тому-то й химерити почав. На кінець дістає за все від батька одного ляпаса і завчасу йде спати.

Але хіба ж після цього всього заснеш? По вечері батько й мати розпочали балачку. Мати оповідала, що ходять по селі чутки, нібито продаватимуть Застав'я. Багато людей вже кинулося навіть за грішми. "Боже, Боже! Що там того Застав'я для сили люду, — сказала вона. — По клаптику розхапають".

Батька ця чутка також за живе дернула. Він мовчить, тільки час від часу пошкрябає у голові. А після розказав про сьогоднішню свою розмову з Григорчуком, з чого мати і зраділа, і засмутилася.

— Придбати під порогом такий шмат поля… Га! Славно б це було. Але де його тих грошиськів набрати?

Хведот не спав і хотів попеститись у матері, щоб забути свою образу. Він устав і непомітно за розмовою втемедився матері на руки та схилив свою голову їй на груди. Мати гладила, ту голівку…

— Ох, діти, діти! Як то тяжко добути тих грошей. А без них нічого ми не варті.

— Я піду, мамо, на Різдво колядувати. До мельника, до побережника. А на третій рік піду до школи. Виросту, буду вчитися і зароблю грошей, — защебетав Володько.

Батьків погляд упав на щебетуна, і малий осікся… Він, видно, хотів ще щось сказати, та не відважився. Його виручив Хведот.

Усі посміхнулись, навіть батько. Володько помітив батькову усмішку і йому відлягло на серці. Значить, не дуже велику дурницю він утяв. Мати, гірко посміхаючись, гладила дітей по голові.

— Ех, горенько мені та тошненько з такими робітниками. Роздягайтесь-но, та спати…

І діти пішли спати, а батьки ще довго не лягали та говорили про купівлю землі.

Одначе Володько не міг зараз заснути. Він пильно з заплющеними очима прислухувався до розмови батьків. До того проходив у думці багатий на вражіння день: свої гри з товаришами, монастир, ченці, учні і цілу подорож до Дерманя й назад.

Розмова батьків частинно йому незрозуміла. Він не зовсім проймається їх прибільшеними турботами за грішми. Нащо їм гроші? Нащо їм та земля? Мають вони хліб, картоплю, сало, молоко. Чого ж їм ще треба? Чи ж, як він виросте… Чи йому потрібна буде та земля? Ось він чобіт не має. Не має добрих штанят…

Одначе батьки, видно, мало турбувались його штанятами, а зате журились, як і де дістати грошей. Що можна продати? Як дотягнути з хлібом до нового врожаю? Скільки було б карбованців за годовану льоху? Тощо. Це цікавить старих так дуже, що порою вони досить уперто змагаються й одне одного переконують.

Сплять на полу. Піл широкий, тривкий. З одного кінця під стіною місце батька. З другого від печі — матері. Попосередині Володько і Хведот, а Василь — окремо у запічку. Володько спав завше коло батька.

На полу — не зовсім м'яко. Велика, як піл, солом'яна мата розкладалась на дошках. Застеляють її грубими ряднами, а під голови кладуть рядом подушки.

Лягаючи, ціла родина спочатку молиться. Лягти без молитви ніхто не посміє. Батько, лягаючи вже в постіль, ще три рази хрестить себе, відмовляє "Ангелу Христов Хранителю" і кладеться. Володько чує це все, вивчив таким робом і собі цю молитву, говорив її так і, лягаючи, хрестив місце подушки, на котрому клав голову. Чув також Володько, як батько лежачи постогнував від різних болів і як не раз крізь сон гукав або мимрив якісь невиразні слова. Голос його тоді глухий, ніби хто душив батька. Володько боявся цього, корчився, вкривався з головою і затикав пальцями вуха. А серце його починало швидко і болюче битись.

— Ти ще не спиш? — питає батько, лягаючи коло Володька і вкриваючись кожухом. Володька цей запит здивував і втішив. Батько рідко коли питав що-небудь дітей. Рідко коли турбувався він, що і як з ними. І це раптом… І то таким тоном.

— Не хочу спати. Я думаю… — каже Володько.

— Ну, ну. Спи. Хай коні думають. У них великі голови. А тобі ще рано думати. Спи. Згаси, стара, блимавку, — говорить батько.

Мати здалека здмухнула лампочку, яку засвітили були на місце лампадки, і в хаті стала поніч.

— Охо-хо-хо! Ангелу Христов Хранителю… — молиться батько на сон. Володько підвів голову, перехрестив подушку і знов ліг. Цим він показав, що він не забуває молитись. Йому б дуже хотілось, щоб батько це кожного разу спостеріг, але той якраз того ніколи не помічав, чи, може, так удавав. і після цього все стихло. Крім Хведота, ніхто ще не спав. В хаті поволеньки почало виднішати. Це, мабуть, сходить місяць. Крихітне, кволе його світло пробилось і до хати. Володько міг навіть розпізнати обриси посудника коло дверей.

Десь у печі ввесь час цвіркоче цвіркун. Володько не може ані на хвилю зупинити настирливе цвіркотіння. Він слухав його довго й терпеливо, але коли намагався перекинути свою увагу на щось інше, помітив, що цього не в силі зробити. Йому хотілось заговорити до батька. Іншим разом він ніяк не смів би навіть подумати про щось подібне, але тепер у батька, видно, настрій не кепський. До того батько все одно не спить. Це чує Володько по його віддиху. Поміркувавши хвилю, малий набирає відваги, потайки горнеться ближче до батька й шепоче:

— Тату…

Батько не обзивається.

— Таату!.. — підвищеним голосом.

— Чому ти не спиш? — каже батько.

— Тату! Де той цвіркун сидить? — Володько запитав не без остраху, що почує у відповідь якийсь жарт або просто нічого не почує. Але батько йому відповів цілком поважно:

— У печі.

— А він не спечеться?

— На гаряче він не дурний лізти.

— А де ж він сидить?

— Ну, де-небудь у щілині, коло стіни.

— Чи можу я його піймати?

— Що ж ти з ним? У борщ укинеш?

— А нащо він там завше цвіркоче? Я б його забив.

— Часом і ти так само цвіркочеш, але тебе ж ніхто не забиває. Та ти ще його не так-то й зловиш.

— А метелика я зловив. Він має дуже гладенькі крильцята. Василь робить з них попілець і сипле його до чобіт. Я хотів одну. пташку в лозині піймати. Така велика, чорна. Вже був би зловив, та вона пурхнула і відлетіла.

— То треба було їй на хвіст солі насипати.

— Ні. Тож тільки зайців так ловлять сіллю… Солі я не мав.

— Другим разом візьми. Як тільки зобачиш якого птаха, одразу сипни на хвіст солі, і є.

— Умовкни там, старий, — заговорила мати — Я вже заснути б хотіла…

Такий наказ Володькові зовсім не подобався. Він же тільки розійшовся, тільки натрапив на відповідний мент… Одначе треба хоч на хвильку втихомиритись… Ах, чорт… Знов той осоружний цвіркун… Ну, щоб йому праве око, капосному, вилізло… А Хведот, як дихає, ніби підкульгуе… Відблиск місяця сповз уже з посудника на землю.