Крутіж - Лепкий Богдан
Пройде, — заспокоював її Улас. — Моя жінка зварить тобі липового цвіту, вип’єш і завтра хоч під вінець.
— Під мученицький вінець я завжди готова, — відповіла, зітхаючи. — А тепер, якщо ви, добродії мої, не проженете мене зі своєї хати, будь ласка, кажіть для мене наготовити постіль, пересплю де-небудь, у повітці якій чи що і лиш, щоб сама, бо... соромлюся.
— Щось також вигадуєш, сестро! — обурився Улас. — У повітці! Невже ж у нас хати для гостей нема? Постелимо тобі в бічній хаті, — усміхнувся.
— Лиш не спускайте собак, бо якби мені треба було вийти вночі, то щоб не покусали собаки.
— Можна й те зробити. У нас нині стільки людей, що не боїмося злодіїв.
— А брама у вас одна?
— Чому питаєшся?
— Бо якщо не поспускаєте псів, то щоб брами були добре замкнуті.
— Бачу, дуже ти перестрашена сестро.
— Миша зашелестить і мене вже нема.
— Бідна, бідна! Та в мене ти не бійся. Мій хутір, як фортеця. Перед великою брамою зводжений міст, а бічна засувається на бальки. Їх з надвору не відсунеш. І сторожі цілу ніч хутора пильнують.
— То добре, то дуже добре, бо я страх як боюся.
Босаковський насторожив вуха.
— То тоді хай мене хтось проведе до тієї бічної хати.
Одна з невісток каганець засвітила.
— Ходім!
— Доброї ночі вам!
— Доброї ночі!
6
"Доброї ночі! — бурмотів Улас, обходячи подвір'я. — Тепер такі добрі ночі, що добре двері замикай і тільки".
Попробував бокову браму — зачинена, навіть не двигне.
— Колись бували добрі ночі, тихі і спокійні, але нині!
Глянув на небо: прояснювалося. Зорі крізь імлу визирали. Кругом хутора, як молочне море. Мряка очі гризе.
Улас відкашельнув.
— Аж у горлі дере. І як у таку ніч черниці в хату не пустити! Козак — це інше діло, хай привикає, але черниця — жінка. Панасе! — гукнув на сторожа.
— А що там, добродію?
— Нічого. Я тільки хотів знати, чи ти не спиш.
— Як задубію, тоді і спатиму.
— Гостей маємо. Знаєш?
— Або я дурний, щоб не знати.
— І черниця ночує. Псів не спускай, щоб не покусали. Розумієш?
— Нема що розуміти, пане.
— Доброї ночі тобі!
— Доброї ночі всім!
Улас не спішився до хати. Коли б не мла, то казав би собі під грушкою розстелити кожух і спав би. Як колись, у походах.
"Колись..." — усміхався. Нагадалися давні, добрі часи. Жили люди, як люди, а тепер, як звірі. І перш бували війни, тривоги, бої, але не билися усі з усіма, син із батьком, брат не йшов на брата. А тепер!
Виговський не сходив йому з гадки. Такий чоловік, такий проводир, така голова — і прогнали. Прогнали, як господар наймита з подвір'я проганяє. А булаву Юрасеві вручили, недовченому, хворому Юрасеві. Чи ж утримає її? Е-хе-хе!.. Чому я не молодший на десять літ? Чому я не молодший!
З тим питанням і ввійшов у світлицю.
Там іще не спали. Всіх застав так, як і лишив. Про черницю говорили. Одні казали, що це тая черниця, що нещастя розносить, а інші, що звичайна.
— Лишіть її, — відізвався Улас, — хай собі спить. От бідна, монастир спалили, над сестрами знущалися... Що вона вам завинила?
— І черниця черниці не рівня, — махнула рукою Устя.
— Ех, жінки, жінки! Які то ви недобрі для жінок! Одна одну в ложці води втопила б.
— Зате ви гарній жінці навіть найгірший гріх простили б. От і тобі якби так десять літ вернути, іншої пісні заспівав би.
— Можливо, можливо, — підкрутив вуса Улас.
— Йди, йди, грішнику нерозкаянний, та лягай спати. Тільки й не грішиш, коли спиш.
— А ти навіть крізь сон сваришся.
Помелові постелили у світлиці, а Босаковському з Борисом у причепі.
Так називали прибудівку до великої хати: сінні та дві невеличкі кімнатки. У кожній вікно на подвір'я. Поміж ними дильована стіна.
Як увійшли туди, то Борис зараз кинувся на тапчан і заснув, а Босаковський сів при вікні, але так, щоб його не було видно, і дивився.
Хутір, як казковий острів, бовванів серед моря імли. Вітер шелестів листками, на болотах якась птаха скиглила. У стайнях коні тупотіли, пси крізь сон на ланцюгах зітхали. Панас коло головної брами на колоді куняв. Мабуть, і його сон зморив, бо тінь, що від нього падала, хиталася чимраз більше. Ніби Панас заснув, а тінь за нього сторожила.
Минула північ, той час, коли найтихше буває. Навіть миш не прошарудить ніде. Тільки десь далеко пугукнула сова: "Угу! Угу!"
Босаковський нашорошив вуха.
І знов: "Угу! Угу!"
"Починається!" — сказав до себе і принишк.
Чув, як у сусідній кімнатці тихесенько відчинилися двері і, мов мара, висунулася черниця. Бачив, як вона безшелесно перейшла через садок і хильцем підкралася до бічної брами. Ніби тінь майнула по частоколі.
— Борисе! Вставай! — прошипів Босаковський. — Буди всіх, щоб були готові. Світла не паліть, лиш зброю тримати і чекати, аж дам приказ!
Борис побіг. Черниця наближалася до брами, приклала два пальці до вуст і свиснула тонким свистом. А тоді відсунула засув і вже збиралася відсувати й другий, коли враз Босаковський, мов тигр, кинувся до неї. Не встигла підкасати рясу, щоб із-за пояса добути ніж, як вхопив її, перегнув, повалив на землю і притиснув коліном.
— Писнеш слово — смерть!
І вправно, немовби це робив щоднини, зв'язував поясом руки та ноги. Туго, туго.
— То ти така черниця! — шипів. — Із закону дідьчої матері, чорт би тебе взяв! Борисе! Хутчіш до мене біжи!
Прибігли Борис і один з Уласенків.
— Віднесіть харцизу до пивниці. Не вбивайте, лиш добре пивницю зачиніть!
Мовчки приказ сповнили, а за той час розбудився весь хутір.
Босаковський приказував, мовби він тут був господарем і отаманом. Всі слухали його. Бачили, що діло розуміє.
— Двох на горище! До того вікна, що на бокову браму. Як подам знак — паліть! Улас і челядь до великої брами, Борис і Уласенки до мене. Жінками господиня заправляє!
А жінки, уже озброєні, вибігали з хати з пістолями, з шаблями. Устя лаштувала самопал.
Босаковський по дворі, мов чорт по пеклі, скакав.
— Провчимо харцизів! — шипів, додаючи собі й іншим відваги. — Горлорізи, викидьки пекельні. Гадали, що на гречкосіїв напали, на свинопасів і козодоїв. Провчимо ми вас, злодюги погані!
— Ще вовка не вбив, а вже продає шкуру, — усміхнувся Улас.
У гаю знов пугукнула сова, але вже ближче.
Босаковський пальці до вуст приклав і гострий свист побіг по верхах дерев. Ще раз, ще раз, ще.
— Панасе! Ти пильнуй псів. Як подам знак, то пускай із ланцюгів! — крикнув Босаковський і до землі принишк.
Ворог наближався. Чути було, як стогнала земля і як ліс шумів, ніби хуторянам знати давав, щоб береглись. Коли б не мла, то вже ворога можна би було побачити з вікон, а то лиш чулося, що йде. Чимраз ближче і ближче. Кроків триста, двісті, сто. І — стали.
— З коней зіскакують, як якусь хвилину будуть, — шепнув Босаковський і причаївся, як до скоку кіт. Шабля у руці. Коло нього Борис і два Уласенки, по другім боці брами чотирьох... Ні пари з уст...
А ворог підкрадається, як злодій. Він певний, що хутір спить і що черниця брами відчинила. Тільки йди та души дурних хуторян, як тхір курей. А все ж таки надумуються. Може не знають, куди краще входити.
Босаковський свиснув.
На той свист кілька людей кинулося до брами. Але ні один із них далеко не зайшов.
Привітало їх вісім шабель гострих, як вісім ясних блискавок.
Але ж бо й вони голіруч не наступали й тільки цей несподіваний привіт оголомшив їх, осліпив і такого страху нагнав, що замість відбиватися, кидалися на всі боки, як звірі, несподівано загнані в тенета.
А на їх голови сипалися удари — певні, сильні, смертельні, як громи з неба.
Хто з розбитим черепом безмовно на землю, мов сніп, падав, хто просив пощади, а хто тільки про те й думав, як би втікати. А там стояв Босаковський. Плечима браму підпер, а хто йому під шаблю навинувся, той тільки й світа бачив.
— Злодії, випоротки зінські, я вас провчу, як чесних людей турбувати! Доволі крові людської напились, гетьте!
І не минуло й кілька хвилин, як із передньої сторожі ні одна душа живою не лишилась.
— Так їм і треба, — зітхнув Босаковський, з привички шаблю обтираючи полою. Віддихав: "Ух! Не люблю я такого бою. Та не моя вина. Хлопці, а є ви всі?"
— Є усі! — гукнуло сім голосів.
— А цілі?
— Цілісінькі.
— То тоді славити Бога. Лиш не гадайте собі, що це кінець роботи. Вона лиш почалася.
— Уласе, слухай! Головна сила надходить.
— А мені що, — відповів старий козак, закурюючи люльку.
— Може на твою браму вдарять.
— Хай б’ють! — і блиснув бердишем, до якого був великий охотник.
Панас насилу вдержував вісім ланців від восьмох собак, здорових, як ялівки, а лихих, як дикі звірі. Устя з невістками та з двома дівками-наймичками примістилася на двох рогах хати із супротивного боку. Пильнує хутора від ставка, хоч звідти до нього дістатися найтяжче. Вони також страху не знають. Довголітні війни й безнастанна небезпека загартували їх душі й тіла. Стріляють не гірше від хлопів і за шаблю скоріш хапаються, ніж за веретено. Це не панянки, що сонця й вітру бояться, а жінки, що й на ведмедя з рогатиною пішли б. Знають, що хутір сам собі господар. Село далеко, а місто ще далі. Боронися сам або гинь!..
Босаковський знов вухо до землі притулив.
— Ідуть! Небагато їх, із півсотні... Чвалають кіньми... Злізають... Біжать... Хто в Бога вірує, пали!
З вікон грюкнули стріли, і то не з двох, а з кількох гаківниць, бо дві невістки й одна наймичка не втерпіли на ріжку, лиш на вишку побігли і так добре ворога на ціль узяли, що ні одна куля не схибила.
Захиталася ватага, заскавуліла, завила, захарчала і стрілами на стріли відповіла. Але ворожі кулі попадали в дубовий гострокіл і в дильовані стіни хутора, не влучивши нікого з оборонців.
Поки ворог стріляв, вони до землі припали і лиш тоді, як він над самий рів прибіг, посхоплювалися на рівні ноги.
Рів був такий глибокий, що до великої брами без зводженого мосту годі було дістатись, тому харцизи повернули направо й, побачивши кладку до бічних воріт, гусаком посунулися нею. Але кладка була неширока й некріпка — затріщала. Цей тріск та ще свідомість, що хутір не спить, а борониться, нагнав напасникам страху. То пускалися йти, то подівалися назад, штовхаючи один одного та звалюючи з ніг. Аж їх отаман, головою вищий від інших і в раменах ширший удвоє, кинувся з колепом на своїх людей.
— Хто повернеться — смерть! — гукнув, аж ліс від страху зойкнув.
І лиш тоді кілька передніх із криком більше розпуки, ніж бойового завзяття, вскочили у браму, просто на шаблі Босаковського, Бориса та шістьох Уласенків.
— Бий харцизів, бий! — кричав Босаковський.
І знов вісім шабель, як вісім блискавок ясних, блиснуло у блідому місячному сяйві, зашипіло, засичало, засвистіло, зударяючись із ворожими шаблями.
