Крутіж - Лепкий Богдан
Хоч ви й не знали, що обороняєте мене, а все ж таки оборонили й потерпіли через мене. Тепер вам найкраще положитися та підождати, поки не засклепляться рани.
— Лежати? Тепер? Коли стільки діла! Краще на бойовищу згинути, ніж нікчемніти в постелі!
— От так і мій Іван балакав, так і покійний батько казав, не зважаючи на своє здоров'я.
— Покійний ваш батько не зважав, а ми мали б себе щадити? А що ми в порівнянні з ним?.. Ніколи! Земля нас не прийняла б, коли б ми не постояли за неї!
Нечаїха мовчала. Привикла до таких слів. І Босаковський не відзивався хвилину. Знову був лихий на себе, бо чув, що сказав не те, що годилося сказати. Аж, помовчавши хвилину, спитав:
— А як же там Бихів?
— Коли я виїздила, то все було гаразд, а як там тепер, не знаю. — І зітхнула.
— А ви коли з Бихова, пані полковнице?
— Коли? От уже й лік згубила, але, здається мені, давно, дуже давно.
— За мужем стужилися?
— Гадаєте, що ні? — спитала й подивилася йому в очі. — Привикли ми одно до одного. Він такий добрий для мене.
— І хоробрий.
— А щоб ви знали, що хоробрий, справжній лицар. А слово його, як скеля. Що скаже, те й святе.
— Так і повинно бути.
— Так є... Що я напросилася, щоб не висилав мене з Бихова, що не намолилася, ні й ні! Намітив шлях, підібрав людей, вирядив мене і — їдь!.. Я поїхала,— з жалем промовила Нечаїха. — Поїхала.
— Куди?
— Куди люди не їздять. Вовчими ходами й заячими слідами.
— Боже! Які часи!
— Які люди, такі й часи, не кращі і не гірші.
— Нема руки, щоб повела діло. Виговський зам'який.
— На Виговського забагато біди нараз звалилося.
— Правда ваша. Забагато злого на нього одного.
— Приятелі покинули його.
Босаковський усміхнувся гірко.
— Тоді любить сват, коли ти багат. Але ж бо й те годиться сказати, що Виговські горді, особливо вона. Так голову високо носить, мов яка княгиня.
— Не вище, ніж на гетьманиху пристало, — зауважила Нечаєва. — А чи знаєте ви, звідки це пішло, що вона горда?
— Звідки, пані?
— Не знаю, чи були ви при її від'їзді до Чигирина?
— Ні, не був.
— Отож в'їздила вона, як справжня княгиня. Золочена карета, шестірня чудових арабських коней, а найгірше, що на голові мала брильянтову діадему, — по бабці своїй, бо, як знаєте, по мамі вона з колишнього княжого роду Соломирецьких. Отож оцю нещасливу діадему наша старшинська жінота ніяк їй простити не хотіла. "Княгиню, не гетьманиху, гетьман нам привіз із княжим вінком і в чужинецьких робронах. Навіть кравця француза із собою привезла, так буцім козацька наша одіж не гідна її особи". — Так хтось шепнув і як пішло, як пішло, то вже ні спинити, ні переконати, — горда й горда, та й тільки! А вона, кажу це вам, не горда, лиш достойна. І зріст, і хід, і голос — достойність сама. Я від неї дурного слова не чула. У раді наймудріших мужчин могла б ця жінка сидіти. Бачить, як у нас є, і не дурить себе, ані інших. Тому-то й на гетьманськім дворі перевелися колишні гулящі бенкети, не лились ні меди, ні вина, а вже про горілку, то й не згадуй. "Монастир із гетьманського двору ця княгиня зробила", — стали нарікати на неї. Гетьман побачив, що воно недобре, та щоб задобрити своїх старшин, став їх у гості до себе просити, навіть сам пробував одну, другу чарку вихилити з ними, але, знаєте, він пити не любить і навіть не вміє, і його зусилля на небагато здалися. А гетьманиха хоч і виходила зі своїх покоїв і пробувала привітною бути, та вдачі своєї змінити не могла. "Горда", — казали та й кажуть про неї. Таке-то, пане Босаковський, таке! Нелегко в нас на верху стояти.
Босаковський зітхнув.
— Відома річ — ще такий ся не вродив, щоб усім догодив. Жалко мені гетьмана Виговського і його достойної дружини, так жалко, що навіть вам сказати не вмію. Життя за них віддав би і віддам, якщо треба буде, так, мені, Боже, допоможи й Ти, матінко Свята... Ну, так, але, будь ласка скажіть мені, моя пані, як і куди ви їхали, поки не заїхали до оцього гостинного хутора і до оцих добрячих хуторян, Уласа та Усті?
— Їхали ми, як я вам уже казала, не дорогою, а полями й лісами. Переправилися щасливо через Дніпро, Березину, Прип'ять і, сама не знаю, скільки ще поменших річок, аж доїхали до Овруча. Там були в нас знайомі, люди добрі й певні. В них то ми й зупинилися на декілька днів, щоб відпочити, бо й люди, й коні були змаргані та виснажені до краю.
— Мабуть, і страху набралися у тій дорозі чимало.
— Неспокійно там, і скрізь тепер у нашій Україні, а найгірше, що не знати, кому вірити, а кому ні. Сильно спантеличений народ.
— І зіпсутий всілякими підшептами й перекупствами.
— Простий народ може й менше від старшин. Він одного, знай, хоче — волі.
— А волі без ладу й кріпкої влади не було й не буде. Ваш покійний батько вмів людей кріпко у жмені тримати. Навіть старшин.
— Так. А тепер вони польських панів удають, забуваючи, що Польща давно вже має свою державу, а в нас лиш її будують.
— Відбудовують, — поправив Босаковський і замовк.
Нечаєва також мовчала. Обоє, мабуть, не могли погодитися з гадкою, що будівля, здвигнена такими коштами й зусиллями, хитається і розвалитися може. Нечаєвої очі смутком, як небо імлою заходили, і вона знову ставала подібнішою до образу, ніж до живої людини. Аж Босаківський підхопив нитку перерваної розмови.
— А в Овручі що? — спитав.
— Що? — і вона буцім із важкого сну пробудилася. — В Овручі, — розказувала крізь сльози, — коли я побачила своїх знайомих, як вони жили сімейним життям, нагадала собі Бихів і свого чоловіка, і така туга вхопила мене за серце, що, гадаю собі, хай буде що хоче, а я таки до Бихова вертаюся... І казала навертати коні.
Босаковський вус шарпнув:
— Зле ви, моя пані, зробили, дуже зле! Як можна було виставляти себе вдруге на такий труд і на таку небезпеку!
— Зробила я так, як мені серце веліло. І нині, коли б могла, то не туди, а до Бихова поїхала б, до свого мужа.
Босаковського лице гірко скривилося, хоч як він не хотів показувати того по собі.
— Рана вас болить? — стривожилася Нечаєва.
— Відізвалася. Але я привик до ран, пані. І невже ж це рана? От шарпнув мене трохи і тільки.
— А все ж таки краще буде, як ляжете та відпочинете.
— Краще не може бути, як тепер є, коли я розмовляю з вами. Ви й не знаєте, який я щасливий. Пригадується Чигирин і Суботів і наче бачу вас дівчинкою отакою,— і показав, якою тоді була Нечаєва.
І це "отакою" вимовив він так якось тепло, так зворушливо, що аж дивно було, звідки він такої мови взяв.
— Ви все так сумно дивилися на світ, мов прочували, що колись настане.
— Може і прочувала, не знаю.
— А ваша сестра Катерина, тая щебетала, мов пташка. То ж то весела була, як весняний ранок.
— Ах, пане Босаковський, боюсь, щоб і вона тепер не посумніла.
— Бог ласкав, може відверне від неї лихо, і від вас, і від цілого вашого достойного роду. А ми, вірні лицарі вашого незабутнього батька, постоїмо за вас.
— Спасибі вам.
— Обов'язок святий сповнимо. Але розказуйте, що було далі.
— Нема що багато й розказувати. Зараз другої ночі, як я з Овруча пустилася назад у Бихів, на нічлігу на нас у сні напали. І що ви скажете, мої люди, хоч як здавалося — певні й вірні, одні пішли собі кудись гуляти, а другі здалися.
— Собаки! — крикнув Босаковський, але схопився і просив вибачити за слово.
— Двох, що заступилися за мене, вороги вбили.
— А все ж таки хоч двох чесних знайшлося, — зауважив Босаковський і зітхнув, буцім йому легше на душі стало. — І що?
— І тоді добро моє забрали, а мене вивели й посадили на возі, поміж іншими полонянками. Добре, що не знущалися, бо й таке буває. Навіть одежі з мене не здирали. І пальцем не торкнули мене. Так їхала я на тому возі, буцім не знаючи і не відаючи, що зі мною сталося і як я у тім товаристві взялася, і яка доля може мене стрінути. Ніби мені щось починено, ніби я розум трачу. Так доїхали ми до ліска під оцим хутором, а що опісля було, то ви вже краще знаєте за мене... Але, правда, я ще й досі не подякувала вам за ваш труд, ви так хоробро билися, мов справжній лицар, і кров пролили за нас. Так тоді дякую вам щиро. Спасибі вам!
І простягнула свою дрібну руку.
Босаковський припав до неї.
— Полковнице! Я і життя за вас віддав би!
— Маєте тільки одно. Не віддавайте так легко, — відповіла, і на її вустах заграла ледве помітна усмішка мимолетна. — Тепер не штука вмерти, але жити! — додала й задумалася.
У світлиці сутеніло. Сонце сідало за ліс. Від лугів несло в’ялим духом пожовклого листя і сухих билин. Котрась з Уласових невісток сміялася здоровим хуторянським сміхом, і сміх цей лунав чомусь так нестерпно.
Босаковський оперся підборіддям на руків’я шаблі. В голові йому шуміло, як у млині. Закусував зуби, щоб не зрадитися, що по його тілі пробігають дрожчі. Крізь вікно бачив, як останні сонячні проміння скакали по жовто-червонавих листках, і здавалося йому, що це так скачуть поодинокі хвилини його життя. Ще кілька... хвилин і — настане ніч.
— А що з вами діялося, пане Босаковський, за той час, як ми розійшлися? — спитала нараз Нечаєва.
— Зі мною?.. От так жив собі помаленьку. Наперед не виривався, ззаду не залишався, середини тримався.
— Під Конотоп ходили?
— Ще б то ні!
— І билися?
— Не чекав, аж мене вб'ють.
— А чи все ще такі жартівливі, як колись?
— Жартами смуток полощу.
— Щасливі!
— Та він не все втікає, цей смуток. Різно бува. От і тепер... — і не докінчив.
А Нечаєва:
— Тямлю, як ви колись у Суботові або в Чигирині таке вигадували, що прямо гинь! Катря велика охотниця була до жартів, так, бувало, сміється, що мати зацитькувати мусить. "Цить, бо батько почує!" Тямите?
— Тілько мого добра, що спомини.
— А тепер наша Катря полковниця Виговська, а Виговським не добро в Україні.
— Не добро... — повторив сердито Босаковський і шаблею стукнув. — Не добро, та ще ми живемо! Постоїмо за доньок нашого незабутнього гетьмана і за весь його рід! Побачимо, чия візьме. Біда лиш, що ваш брат Юрась вплутався у це діло.
— Правду кажете, вплутався він на біду собі і нам. Добрий хлопчисько, тільки легковірний. Дав себе обплутати Брюховецькому.
— Чи лиш він? А ваш дядько Сомко, а Цицюра, а Тетеря? Ви про Тетерю забули?
— Краще б я його й не знала. Осоружний він мені, хоч улесливий і такий ввічливий, що, здавалося б, до рани його прикладай.
— Тетеря! Ох, цей Тетеря! — покрутив головою Босаковський.
На блідім обличчі Нечаїхи зацвів легенький рум'янець.
— На що нам Тетеря! Він чужий.
