Рівне/Ровно (Стіна) - Ірванець Олександр

Він тоді ще не писав віршів, але вже декламував, і перемігши на шкільному конкурсі читців, потрапив до "сімки". Четверо хлопців і троє дівчат у традиційних тоді строях "білий верх, чорний низ" були неодмінною складовою всіх загальноміських урочистих вечорів: 8 березня, 1 та 9 травня, 7 листопада і 2 лютого, локальне свято, день визволення Ровно від німецько-фашистських загарбників. Час виходу "сімки" на сцену завжди припадав аж на кінець урочистих засідань, після довжелезної доповіді першого секретаря обкому з переліком досягнень трудящих міста й області, вже аж перед самим початком урочистого концерту. Піонери своїми дзвінкими голосами тарабанили холерично-хореїчні рядки величальних віршиків, попередньо накурившись у туалеті. Тексти віршиків створювались здебільшого місцевим автором з дивним прізвищем Можаєнко, до якого він сам, чи хтось із його предків приточив у кінці літерку "в". Товариш Можаєнков і сам часом впадав за лаштунки, аби проконтролювати, чи випадково не перекрутив хтось із декламаторів його рядків, не змістив наголоса, не спотворив змісту. Масними й ніжними очима позирав він на молодих актрис, які обсмикували спіднички перед виходом на сцену, а також і на молодих акторів, особливо – на танцюристів, у яких трико щільно обтягали всі принадні опуклості їхніх мускулястих тіл. Як усякий справжній поет, товариш Можаєнков повнився любов'ю до усього світу, а в тім, що ця любов була надміру плотською, тілесною, його вини не було, бо все це були вже прошуки науки фізіології, яку лише помилково, через недогляд не внесли свого часу до реєстру лженаук. "Дивно, чому це Можаєнкова не було сьогодні на письменницькому зібранні?" – майнула думка. – "Померти він іще б не мусив, зараз йому десь коло сімдесятки... Чи, може, його до Спілки не прийняли?.."

Переважна більшість "урочистих засідань" відбувалася в театрі. Так, саме в театрі, там, де сьогодні увечері накручені Маульвюрфом актори проговорюватимуть твій вар'ятський текст, твій геніальний текст, твій вистражданий, виболений, твій постмодерний, сякий-перетакий і ще якийсь там текст. Споруда театру сьогодні не зовсім та сама, бо він, театр горів десь у другій половині сімдесятих, а потім довго відбудовувався. Та все ж – це театр, і тоді він час від часу робився вмістилищем кращих представників народу, який населяє місто та околиці. Кілька разів на рік "ровенчани", вони ж "рівняни" вбирали на себе святковий одяг, видобувши його у надрах шаф, відчистивши й відпрасувавши. В інтервалах між урочистими зборами театр досить регулярно повнив свої безпосередні функції, ставлячи п'єси й граючи їх перед повним залом петеушників або ткаль з льонокомбінату, яким квитки задурно забезпечувала профспілка.

Після завершення їхнього виступу "сімку" заводили в котрусь із кімнат чи гримерних за сценою і вручали кожному по коробці дорогих цукерок виробництва місцевої кондфабрики "Червона зірка" – "Червоний мак", "Каракум", або навіть "З лікером". Автобус № 22 від театру в бік Московської у вечірній час ходив погано і тому худенька постать тонкошийого вухатого підлітка з коробкою цукерок, затиснутою під пахвою, здебільшого чимчикувала швидким кроком пізньовечірнім парком, майже підбігаючи від одного ліхтаря до іншого. Уляна, яка мала тоді рочків 3-4, вже просікла, що з таких пізніх відсутностей брат зазвичай повертається з гарною здобиччю, і всіляко намагалася не заснути, дочекатися Шлоймика, всупереч наполегливим спробам батьків приспати молодшу дочку.

Але не щоразу Шлойма повертався нічним парком в самотині. За чахлими, приземкуватими каштанами у видолинку розпласталися понад землею розкарячені верби – по них було так зручно лазити, граючися в індіанців після перегляду чергового дедеерівсько-югославського вестерну з Гойко Мітичем, замінником, чи швидше – предтечею Арнольда Шварценегера для радянських дітей сімдесятих років. Ці захоплюючі забави тривали, аж поки товстий Ігор Юрковський не зламав собі руку, перестрибуючи з дерева на дерево. "Не долетів, бідака." – підсумувала Шлоймина мати, довідавшись цю новину.

Але не щоразу Шлойма повертався нічним парком в самотині. Інколи поруч із ним ішла Обля.

Обля, Олена Бляшана вчилась у "російській" одинадцятій школі й була на рік старшою від Шлойми. Вона мала дзвінкий, чистий голос, і також входила до "сімки". Невисока, проте рано й гарно розвинута дівчина виходячи на сцену, не без певного задоволення ловила на собі захоплені погляди молодших членів президії. Її трішки приземкувата постать на міцних повнуватих ногах, увінчана русявою голівкою з кирпатим носиком, вочевидь, будила в партійцях якісь приємні асоціації, навівала їм спогади з буремної комсомольської юності.

Батьки в Облі розлучилися, коли дівчинка йшла до першого класу. Мати, вчителька початкових класів іще рік-два попрацювала за інерцією в школі, а потім, втомившись існувати з доростаючою дочкою на 120 карбованців у місяць, влаштувалась провідницею на поїзд Ковель-Москва. Батько, перспективний лікар-нейрохірург і фанатичний бітломан, віддавши щедру данину зеленому змієві, врешті знайшов душевний спокій на посаді паталогоанатома ровенського міського моргу. Роз'їхавшися з дружиною, Ігор Бляшаний виписав з села стареньку матір й замешкав з нею в двокімнатній хрущовці на другому поверсі, просто над аптекою, поряд з магазином "Білий лебідь". Тож коли Оленчина мати від'їздила у більш як сорокавосьмигодинний рейс, дівчина ночувала в батька й бабусі. Таке траплялося практично щотижня, й саме тому час від часу Шлойма перетинав парк пізнього вечора удвох з Оленою, несучи під пахвою не одну, а дві коробки цукерок. Якоїсь весни, після урочистих зборів до 1-го, а за тиждень – і до 9-го травня ці вечірні прогулянки раптом набули нового, незнаного доти для Шлойми забарвлення. Він тоді закінчував сьомий, а Олена відповідно – восьмий клас. Тридцятого квітня збори таки добряче затягнулися, а вже після їхнього закінчення "сімку" ще добряче помаринували в передбаннику банкетного залу, доки вручили традиційні коробки "Червоного маку". Шлойма з кількома приятелями встиг покурити, замкнувшись у кабінці чоловічого туалету, а до Облі у цей час не без успіху залицявся другий секретар міськкому комсомолу – слизький на вигляд чорнявий парубок, який саме перебував у "критичному" для комсомольця віці двадцяти восьми років. Йому без особливих труднощів вдалося затягнути товстоногу піонерку-комсомолку до театрального буфету й там почастувати її пивом і сухим вином з шоколадкою. І за годину по тому, вже йдучи парком, Шлойма здивовано позирав на розпашіле Обліне обличчя, слухав її хихотіння з його простеньких дотепів, яке поступово переросло у хихотіння й зовсім без причини. Вже дійшовши до свого будинка, Обля затягла Шлойму в під'їзд і там, одразу за вхідними дверима, на сходах, вхопивши за голову, раптом смачно поцілувала губи в губи, потім відсторонившись, кілька секунд задоволено вдивлялась у його ошелешене обличчя, після чого, вихопивши у Шлойми з-під пахви належну їй коробку цукерок, зі словами "Хороший мальчік" швидко вознеслася сходами на свій другий поверх, залишивши майбутнього письменника у вирі розбурханих почуттів.

Після того, повільно бредучи останні два квартали до свого будинку, Шлойма аналізував пережиті почуття: ну проникла вона тобі язиком у рота (словосполучення "ротова порожнина" він тоді ще не вживав), ну щось там покопирсалась. Зуби волого цокнулись об зуби. Але від чого тут кайф і до чого тут кайф?.. Та й чи відчув ти кайф хоч якийсь? Слід зізнатися – таки відчув. Хоча у чому саме він полягав, пояснити собі ти не міг. Явно – не у контакті слизистих оболонок, – цього, останнього терміну він ще теж тоді не відав.

Спинившись посеред алейки, Шлойма дістав з кишені пачку "Галуазу" й зазирнув досередини – іще з десяток сигарет стриміло звідти жовтими фільтрами догори. Взявши одну до вуст, Шлойма почав шукати по кишенях запальничку, а поглядом – місця, де можна було би присісти. Онде, метрів за тридцять, край алейки вкопана лавочка, ще й дошки не всі у ній повиламувані. Тільки спершу слід її помацати, обдивитися, бо паркова мебля, схоже, нещодавно пофарбована. Он і ціла шпальта газетна прилипла, постелена зверху на фарбу, вже порядно вижовкла на сонці – "Україна оновлена", київська газетка, в західному Рівному її ще попошукати по кіосках. Заголовки стріляли в очі своєю переконливою недоречністю – "Піднімемо престиж вітчизняного виробника", "Переговори в Криму – ще один крок до зміцнення українсько-російських взаємовідносин", "Хроніка жнив", а у правому нижньому куті – ти бач! – оголошення, чи й не рекламне: "Мимська фабрика молочних і кондитерських кремів проводить конкурс романів і п'єс "Кремація слова". Конкурс проходить під патронатом ЦК КП СРУ. До розгляду приймаються рукописи художніх творів, що раніше не друкувались і не ставилися. Переможці отримають високі гонорари, а їхні твори будуть опубліковані високими тиражами й поставлені у провідних театрах СРУ. До участі в конкурсі запрошуються домогосподарки, учні шкіл та ПТУ, особи, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі. Професійні письменники та особи з вищою освітою до участі в конкурсі не допускаються..." Далі текст оголошення уривався – між дошками лави зяяла тріщина. "Бувають же ж, блін, моменти у житті. От взяв би ти участь у цьому конкурсі, хоч би під псевдонімом, від імені якоїсь домогосподарки..."

Сигарета догоріла вже досередини, обвиснувши довгим сірим хоботком неструшеного попелу. Шлойма відвів погляд від газети, на якій сидів, подивився понад деревами у бік вулиці Кузнєцова, в бік будинку, де колись мешкала Обля. Облін батько, Ігор Бляшаний, знайшовши спокій душевний на посаді патологоанатома міського моргу, місив відбувати там цілодобові чергування – двічі або й тричі на тиждень. Олена, живучи здебільшого у батька, в такі дні носила йому обіди, або вечері – літрові слоїки з гречаною кашею, вермішеллю, чи картопляним пюре, придавленим згори кількома котлетами. Якогось дня, все тієї ж самої весни у сьомому класі Шлойма спускався донизу вулицею Бєлінського, теліпаючи в руці сітку-авоську з двома сифонами, що їх можна й потрібно було заправити у віконечку з тилу від магазину "Білий лебідь".