Рівне/Ровно (Стіна) - Ірванець Олександр

Придивившися пильніше, Шлойма розгледів на квадраті бурого поліського ґрунту контури двох постатей, які злилися в екстазі поцілунку: червонозоряного воїна-визволителя в касці й західноукраїнського селянина-незаможника в полотняній сорочині. Контури потрохи обростали плоттю квіткових пелюстків, обіцяючи за кілька годин стати повноцінним квітковим панно, і прив'янувши до суботи, тішити око глядача стриманою шляхетністю кольорів.

Навколо порожнього фонтана, посеред якого власне й змагався богатир із земноводним, колись полюбляли збиратися рівненські колекціонери: філателісти, філуменісти, фалеристи і чого тільки не філи. Повертаючись у неділю пополудні з кіносеансу, переглянутого в "Юності" (вузькі світло-зелені смужечки білетів ціною в 10 копійок майорять в уяві перед очима...) У дитинстві Шлойма любив затриматись біля їхніх альбомів і кляйсерів. Випросивши під чесне слово, не вкрасти й не втекти, колекційного американського кводера, взявши монету до рук, він вперше уявив собі, що десь за горами-за морями існує країна, де ці гроші буденно ходять в обігу й не становлять такої великої цінності. Хоча він у цьому й не був аж зовсім близький до істини: колекційні кводери не так то й часто трапляються на здачу в американських крамницях, не кажучи вже про металеві долари й про хафи з профілем безневинно убієнного Джи Еф Кей. Але тоді, сонячного недільного пополудня, здається, також на початку осені, його чи не вперше пронизало усвідомлення безмежності світу, яке супроводилося миттєвою розпачливою думкою, що майнула в голові й щезла, як щось несуттєве, як не найстрашніша з можливих життєвих трагедій: я ніколи того не побачу, я ніколи туди не потраплю...

Зараз навколо фонтана з богатирем-змієборцем колекціонерів не було – день робочий, та ще й у розпалі. Зграйка школярів пробігла повз Шлойму до службового входу міського будинку культури, певно, на заняття якогось гуртка, може й драматургічного мистецтва. Пенсіонер у джинсовому піджаку з елегантними латочками на ліктях вигулював неподалік старого сірого пуделя, час від часу підгукуючи до нього "Тьопа! Тьопа!" різким сильним голосом колишнього військовика. Пенсіонер мав високе чоло й несподівано чорні вуса, з під брів навколо пронизливо роздивлялися колючі чорні очі. Пудель наклав купку посеред клумби, задніми лапами недбало дряпонув на неї дерну й на черговий поклик господаря подався до нього, емфіземно підкашлюючи. Озирнувшись кілька разів на Шлойму своїми колючими очима, пенсіонер повільно почимчикував за пуделем у каштанову алею, яка вела в бік кінотеатру. Кінотеатр носив ім'я Шевченка, як і парк, в якому він стояв.

Шлойма обійшов фонтан навколо. Внизу праворуч, метрів за сто парк закінчувався, впираючись у Стіну. Попід Стіною можна було зауважити темні постаті в уніформі, нерухомо розставлені на однаковій відстані одна від одної. Взовж Стіни по території парку був ще й прокопаний рів, який відділяв чагарники у видолинку від камяного бордюра. З-за гребеня Стіни визирали дахи особняків по вулиці Драгоманова, десь там далі, в глибині її знаходилась редакція "Вечірнього Рівного" й дирекція філармонії, що розмістилась в колишньому двоповерховому котеджі першого секретаря обкому. Ця вулиця вела до міського музею й далі, до Стадіону й набережної Усті. Хвилин десять-п'ятнадцять пішого ходу. Але здійснити зараз таку прогулянку було не легше, ніж пройтися краєм місячного кратера, чи бережком марсіанського каналу.

Розташувавшись на пагорбах, східне Ровно заздрісно й захланно десятками й сотнями тисяч різних очей позирало з-за Стіни на тихе, сите, вмиротворене західне Рівне, яке розляглось перед ним на площині аж до самого обрію, й безжурно дивилось собі не на схід, і не на захід, а в безмежне бліде поліське небо. Небо тільки й було спільним для двох частин одного міста, і дехто це розумів.

Це ж десь тут, неподалік нещодавньої темної ночі майстер спорту з дельтапланеризму, отримавши напередодні дельтаплан зі складу для участі в республіканській спартакіаді, стартував зі схилу вулиці Ленінської, і навіть спромігся пролетіти метрів чотириста. Вже на підльоті до Стіни його зауважив наряд міліції, і випустив у нього кілька обойм зі своїх табельних "макарових". Тіло спортсмена поважчало на якихось 100-200 грамів, що не було таким аж серйозним баластом, і тому дельтаплан спокійно продовжував свій політ через Стіну, на доволі пристойній висоті. Перетнувши за інерцією Майдан Незалежності, безмоторний літальний апарат повільно опустився, забираючи ліворуч по досить гострій глісаді прямо під розлогими деревами біля Олександрівського собору. Пізніше тіло спортсмена, разом з простреленим у кількох місцях літальним апаратом було передане назад, у східну частину міста, але звідтоді Ровенська область вже не отримувала ніяких нагород на республіканських змаганнях з дельтапланеризму. Здається, ще за якийсь час цей вид спорту занепав, чи можливо, був навіть заборонений, як контактне карате в далекі сімдесяті.

Ця спроба втечі за стіну не була єдиною з відомих навіть Шлоймі, хоча спеціально він ніколи цією темою не цікавився. Десь у приватному секторі по Млинівській була спроба підкопу під Стіну з території садиби, яка до Стіни впритул прилягала. Доведений до відчаю господар, якому напередодні повідомили, що його з родиною переселяють "у точнісінько таку саму" хату в Антополі (20 км на схід від обласного центру по київській трасі), цілу ніч разом з родиною вергав землю, висипаючи її за хлівцем, щоб з вулиці часом не побачили. Під ранок тунель, який становив уже понад два метри довжини, завалився, трохи не поховавши землекопа-аматора назавжди. Дружина здійняла лемент, сусіди потелефонували куди слід, й оперативна спеціальна команда досить таки швидко визволила господаря землі з її, землі, гостинних і міцних обіймів. Довелось господареві разом з родиною таки переїздити до Антополя державним коштом, і вже там заліковувати поламані цими прощальними обіймами три ребра з лівого боку.

З боку західного сектора також була спроба перетину Стіни. Місцевий рок-музикант Ніл Трепета (Neal Trepeta для кліпів МТV, які, втім, так ніколи й не були зняті) запланував і широко розрекламував музично-соціальну акцію "Переведіть мене через Майдан", обравши місцем для її проведення Майдан Незалежності в Західному Рівному, зі східного боку огороджений Стіною. Сам Ніл Трепета, як і Шлойма, опинився в Західному секторі випадково – проводив репетицію рок-групи в Палаці культури хіміків на Ювілейному й прийнявши добряче на груди, залишився ночувати просто в репетиційному залі. Родина (дружина й дві дочки в гуртожитку-малосімейці на Відінській) не дочекались татка-годувальника, бо наступного ранку місто вже розділилося. В обложеному місті Трепета якийсь час втішався славою найкрутішого рокера, вміло використовуючи ситуацію рака на безриб'ї. До участі в рок-акції він зумів залучити мексиканського гітариста українського походження Рамона Сігаласа. Маленький мексиканчик в окулярах і з борідкою клинцем акомпанував Трепеті в часі виконнання перших двох пісень (музика й слова яких належали виконавцеві), а коли завівши третьої пісні, тієї самої, що дала назву всій акції, Ніл Трепета раптом рушив з дерев'яного помосту естради біля пам'ятника Шевченкові в бік Стіни, мексиканець трохи збоку й позаду рушив услід за ним, прищипуючи струни витонченими пальцями з довжелезними нігтями. На подив натовпу глядачів, коли Трепета наблизився до Стіни, брама пропускного пункту відхилилась на якийсь неповний метр, і співак, розгублено озирнувшись, увійшов у неї. Сігалас, зібравши всю волю і мужність у зіщулений щупленький кулачок, рвонув було за ним, та брама зачинилася швидше, а за якийсь недовгий час через Стіну бумерангом вилетіла й гепнулась посеред майдану, розсипавшись на друзки, дорога і рідкісна Нілова електрогітара "Фендер". Про його долю марно намагались довідатись журналісти таблоїдів та поодинокі шанувальники його творчості, яких, на жаль, все було недостатньо, аби зчинити належний галас у засобах масової інформації. Приголомшений Сігалас того ж вечора без жодних інтерв'ю вилетів до Мексики чартерним рейсом через Куала-Лумпур і Нову Гвінею.

Шлойма врешті відвів погляд від Стіни й перевів його туди, звідки щойно прийшов. Хотілося їсти й пити, склянка чаю, випита в Уляни лише спровокувала голод. Чи можна десь тут пообідати? Стривай, а ота "дерев'яшка", кафе-гадючничок, в напівтемному просторі якого виднілось кілька постатей, ти його поминув, одразу за каскадом фонтанів, побіля танцмайданчика... Аби ж там лише не перерва. Котра година? 14:30. Час непевний. Так і є – табличка на дверях повідомляє про "обідній перерив з 15 до 16 год." За каламутним склом проглядається постать прибиральниці з відром, яка шматою протирає високі столики і збирає з них склянки по п'ять у кожну руку.

"А може пашлі в комєрчеський оддєл!" – раптово виникають поряд троє молодиків у запилюженому вбогому вбранні, немов робочі з будови, які вийшли на обідню перерву. Їхня перерва, схоже, збіглась з "переривом" у кафешці, їхні нутрощі прагнуть пива, й вони ідуть за ріг "дерев'яшки", кудись за чахлі молоденькі липки, ще раз за ріг, ти прямуєш слідом за ними, вони заходять у якісь двері без жодних табличок, прості двері службового входу. Ти заходиш слідом і опиняєшся в невеликій кімнаті, перегородженій навпіл прилавком, на якому зігнута удвоє картонка повідомляє написом, зробленим від руки, що це "комерційний відділ" і торгівля в ньому "проізводиться за СКВ і грівні ЗУР". Молодики, не озираючись на тебе, назбирують по кишенях якусь конкретну суму. А ти оглядаєш асортимент комерційного відділу, у всій повноті представлений на кришці великого холодильника під вікном. Баночне пиво "Львівське-преміум" (тут воно – імпортне!) по чотири гривні за баночку, удвічі дороже, ніж у барах Західного сектора, якісь крекери не першої свіжості, іще щось підозріле, у яскравих пакетиках з фольги. Добре, нехай буде хоч пиво з крекерами, як нічого іншого роздобути не можна.

Знову промайнула думка про гроші, та по хвилині цілком безглуздих і безладних пошуків у задній кишені штанів раптом знайшлися три учетверо зігнуті, вкладені одна в одну банкноти по десять гривень.