Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Читаємо онлайн Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Удень же миролюбно просив:

— Ви, хлопці, хоча б подалі од мене лазили, бо, їй-бо, в воздух стрельну! Дайте, у кого є, тютюнцю...

Йому щедро одсипали: на цигарку, а то й на дві, він неквапом закурював, клав, наче косу, на плече стареньку берданку і тьопав до караулки, в якій і відсипався до наступного вечора. Одужуючі ж билися об заклад, що берданка ота в нього й незаряджена: немає до неї жодного набою, і як тільки смеркало, знову шурували через дріт, аж гуло.

Поверталися пізно: хто серед ночі, а хто й перед побудкою. Од більшості несло спиртним і ситістю, а то й дешевенькими парфумами — пахом жіночого тіла, яке нещодавно тримали в обіймах. Потім весь день відсипалися, забившись подалі на нари, щоб не помітив черговий по батальйону, а проснувшись, розповідали охоче, де були, що їли й пилк і, головне, з ким і як обіймалися. Розповіді оті були щедро присолені масними слівцями, супроводжувалися приплямкуванням, прицмокуванням, красномовними жестами, а дехто навіть очі заплющував та головою крутив, щоб передати бодай бліду тінь отого райського блаженства, що пережив у обіймах. Всі, особливо наймолодші, жадібно слухали, хоча іноді аж незручно було дивитися один одному у вічі, прилучалися до загального реготу — бувалі ж вояки! — а тоді, після відбою, не могли довго заснути: верзлось таке, що хоч голому на сніг!

Якось Андріїв сусід по нарах, один із отих, які майже щоночі мандрували через нап'ятий дріт, пообіцяв найближчим часом прихопити з собою і його, "бо ти, я бачу, скоро зовсім згориш — не лишиться й вугілля, а там такі молодички, що ну!..". Андрій весь спалахнув, але, щоб не зрадити себе, засміявся розуміюче й відповів, що він охоче піде.

Сусід раз сходив сам, удруге. Андрій уже й з полегшенням подумав, що той забув про свою обіцянку. Аж третього ранку сусід сказав:

— Сьогодні й підемо. Там таку тобі дівчину висватав — пальці оближеш!

Весь день Андрійко ходив, наче п'яний. І що ближче було до вечора, то ставав розгубленіший. І коли до землянки поповзли сизі сутінки і сусід сказав збиратися, Андрій поспіхом, з якоюсь приреченою вщчайдушністю, одягнув шинелю, нап'яв пілотку на голову.

Вечір зустрів їх морозом. Небо ще не встигло потемнішати. Було бліде й високе, остуджене, як залізо: торкнися до нього — шкіра прикипить! Під ногами сухим піском пересипався сніг, повітря аж згусло. Андріїв напарник, потираючи вуха, бурчав, що градусів тридцять — не менше, що він і не пам'ятає отакої ранньої зими, що як морози отак будуть братися, то виморозять усе дощенту. Благенькі шинелі гріли погано — вони майже бігли, щоб зігрітися. Андрій уже й жалкував, що піддався намові: лежав би оце в теплі й горя не знав би!

Коли добігли до першої вулиці, супутник Андріїв попередив:

— Обережніше, тут ходить патруль. Коли що — через паркан і городами.

Патруля, одначе, не зустріли: благополучно добралися до потрібного двору. Товариш Андрійків штовхнув упевнено хвіртку, так само, не стукаючи, одчинив двері в сіни. Сіни були великі й просторі, і праворуч просвічували ще одні двері. З тих дверей лунали голоси. Товариш одчинив ті двері, й Андрієві в очі так і хлюпонуло світлом, теплом, а в ніс духом чогось неймовірно смачного. Потім уже, коли подивився на стіл, зрозумів — пахли пиріжки з картоплею! Рум'яні, підсмажені, лежали отакенною горою на величезному блюді,— харч, давно забутий Світличним, споживаний ним хіба що у найрожевіших снах. А поруч, у глибокій мисці,— сметана і встромлена ложка: стоїть і не пада.

Хазяйка — метка молодичка з чорними, як терен, очима і з такою білою та ніжною шиєю, наче на шию оту пішла найвищого сорту крупчатка, одразу ж запросила їх до столу:

— Бо пиріжки прохолонуть...

Окрім Андрійка та його товариша, були ще двоє військових. Один із них — старший сержант, ще й з медаллю "За відвагу". Медаль стала причиною пекучих Андрійкових заздрощів: йому здавалося, що коли б і в нього була отака медаль, він почувався б отак же впевнено й сміливо, як той сержант. При всіх обійняв, бач, свою сусідку, притис до медалі, і вона лише вдає, що хоче вирватись із обіймів, а сама аж мліє од щастя. Андрій же сидить бовдур бовдуром, сидить і поворухнутись боїться, щоб не зачепити сусідку: молодесеньку дівчинку, якій ще, мабуть, немає й сімнадцяти.

— Подобається? — запитав пошепки товариш, ущипнувши за руку— Куй залізо, поки гаряче!..

— А, йди ти! — аж розсердився Андрій і весь вечір не міг набратися відваги роздивитися дівчину. Навіть імені її не знав. Подаючи холодну і дуже чисту долоньку, вона так тихо назвала себе, що Андрій і не розчув у загальному гаморі, а перепитати не зважився. І зараз здавалося, що коли б знав, як її звати, то й почувався б вільніше. Відчував, що має щось їй сказати, але в голові у нього було порожньо, хоч гуцикай. Сердито думав — чого він сюди приперся.

Врятувала трохи сусідка ліворуч — господарка хати. Вона встигала й пококетувати зі своїм сердечним дружком, і приглянути за Світличним. Підкладала весь час на тарілку, припрошувала:

— Та ви їжте, не соромтесь!

Андрій і їв би, аби не дівчина поруч: здавалося, що вона підглядає за ним нишком. Клав на тарілку недоїденого рівпирога і казав, що він уже! ситий, коли господарка

поривалася підкласти ще. |

Після вечері, після пиріжків із сметаною, до яких подавали й чарку, усім стало ще веселіше. Сержант, уже не криючись, м'яв розімлілу молодичку, його напарник теж не ловив ґав: вийшов у парі в сіни; Андрійків товариш усе частіше шепотів щось на вухо хазяєчці, і та, сміючись, одмахувалася од нього, та водночас і тулилася. Андрій же почувався все незручніше, його гнітила мовчазність дівчини, до якої він так і не зумів за весь вечір озватися хоча б словом. І коли вона врешті сказала, що їй треба йти, і звелася, Андрієві враз аж полегшало. Та бісів товариш закричав на всю хату, що Андрій проведе її, і іпідморгнув по-змовницьки, нагадавши й про залізо, і потім ізареготався од власного дотепу. Світличний, насуплений, пішов 'проводити дівчину.

У сінях одразу ж наткнулися на дві злиті постаті: вони щось гаряче шепотіли, про щось домовляючись чи сперечаючись, і коли їх облило світло, і не подумали випустити одне одного з обіймів. Лише блиснуло жіноче око, весело й визивно. Світличний поспішив причинити двері. Дівчина ж, яку він узявся проводити, поспіхом вискочила з сіней.

Надворі стало ще холодніше. Білі від інею силуети дерев чітко вимальовувалися на темному небі, гострими скалками переливалися зірки. Андрій ішов у шинелі наопаш, як і годилося бувалому воїнові, а дівчина, те зауваживши, вперше обізвалася

ДО НЬОГО:

— Вам не холодно?

— Ні! — Хоч йому було таки холодно: мороз студив груди, живіт, коліна.

— А я одразу замерзла б,— призналася дівчина й мерзлякувато повела плечима.

Андрійко хотів накинути їй на плечі половину шинелі, але так і не насмілився. Натомість сказав:

— Ми в армії звичні...

Далі йшли мовчки. І чим довше йшли, тим нестерпнішим ставало мовчання.

— Ну от я і вдома,— з полегшенням сказала дівчина.— Спасибі, що провели.

— До побачення,— буркнув Андрійко, зовсім уже зніяковілий. Годилося ж, мабуть, обійняти на прощання дівчину. Уже був і руки звів, але так і не насмілився — удав, що поправляє шинелю.

— Ви ще довго у нас пробудете? — поцікавилась дівчина: тут, біля власного двору, вона стала сміливішою.

— Не знаю... Мабуть, недовго. Певне, скоро на фронт...

— Я вам писатиму, ладно? Андрійко кивнув головою.

— Ну, до побачення. Ідіть, бо вже пізно...

Андрій ще трохи постояв, аж поки дівчина зникла в хаті. Подумав, що він же не сказав, куди писати, не взяв її адреси, не знає навіть, як її звати. Йому стало гірко й досадно, мов його ошукали в чомусь. Уже майже сердито глянув на освітлені вікна, обернувся, рушив у батальйон.

Коли через день товариш знову запросив йогб із собою, Андрійко відмовився — трохи, мовляв, нездужає. І одразу ж пожалкував: дівчина прийде й цього разу, чекатиме на нього, але товариш більше його не запрошував — подався сам. І відчув себе Андрій найнещаснішою в світі людиною, і все довкола: й землянки, й солома, й перлові супи — стали такими остогидлими, такими нестерпними, що він у перший же понеділок, коли їх вишикували та запитали, чи є добровольці у лінійні війська, не вагаючись, вийшов зі строю.

— З Харківської, Полтавської, Чернігівської областей — два кроки вперед!

Андрійко ступив уперед. А з ним іще двоє.

їх трьох одділили од решти добровольців, повели у лікарню.

Оглядали довго й прискіпливо. Андрійко на запитання, чи рана болить, відповідав, що ні, не болить, хоч таки здорово боліла, коли лікар натискав на неї пальцем.

Потім їм наказали одягтися і повели у військкомат, де з кожним із них розмовляв капітан. Андрія викликали останнім, і він довго нудився в холодному, затоптаному і зачовганому коридорі з обдертими стінами, на яких висіли два великі плакати. На одному намальовано жінку з вимученим обличчям, котра простягала просто Андрійкові дитину, а за плечима в неї горіла хата. У голову ж їй цілився німецький багнет. "Порятуй!" — кричав плакат великими чорними літерами. Андрій згадав матір: як прощався з нею у госпіталі, як стояла потім вона на вулиці перед госпіталем, маленька, жалісна, серед чужих людей, і все дивилася на великі засклені двері, не в спромозі одірватися поглядом од сина. Він одвернувся од плаката — жінка, яка німо кричала "Порятуй!", чимось скидалась на маму. Йому важко було на неї й дивитися.

На протилежній стіні висів плакат веселіший: наш боєць із вольовим суворим лицем колов багнетом фашиста — прямо в живіт. У фашиста було зелене обличчя, роззявлений широко рот і викочені на лоб очі. І хоч багато що на плакаті не було схоже на те, що бачив Андрій насправді,— і акуратна постать бійця у новенькій, наче щойно з цейхгауза, формі, і фашист, дуже вже немічний та переляканий: бач, і про автомат забув, угледівши нашого бійця,— плакат все одно сподобався — розглядав його довго й уважно.

У кабінеті, хвацько приклацнувши закаблуками, Андрій доповів. Капітан пильно подивився на Світличного, звернувши увагу на зібрану постать бійця.

Показав на стілець, запросив сідати.

— Комсомолець?

— Так точно, товаришу капітан!

Капітан попросив комсомольський квиток.

Відгуки про книгу Біль і гнів - Дімаров Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: