Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Вуха наставив: ідуть чи не йдуть?

А мороз мовби сьогодні береться по-справжньому. Спершу за носа щипав, потім добрався до ніг та до спини. Та ще й вітер, будь він неладен! У кожну шпаринку свистить: що Іван надихає, те враз і видме. Аж тепер Іван зрозумів, чому в його свиней завжди сало було синє. Поклацаєш отак на холоді — не тільки сало посиніє! А жіночка ж Федора не могла й стіни як слід обмазати!

Лежить Іван, коцюбне, а непрошені гості не йдуть та й не йдуть. Лише тоді, як Іванові здавалося, що він зовсім дубіє, од вулиці весело пролунав Гусаченків ГОЛОС:

— Хазяїни, злої собаки у вас немає?!

Іван і дух затаїв. Лежить — ворухнутися боїться.

Порипіли, чутно, до хати.

Виглянути б Іванові, та боїться — помітять.

Згодом знову зарипіли од хати, почувся сердитий Гусаченків

ГОЛОС:

— Знайшли кому, дурні, повірити!

"А що: напилися-наїлися? — повеселішав Іван.— Думали, поживитися в дурного Івана? Осьо вам!"

Потряс у бік вулиці посинілою дулею та й вибрався із сажа.

Найменшому синові, що його Федора прислала на розвідку, сказав, весело чхаючи:

— Біжи та передай своїй дурній матері, що не одна вона вміє дулі сукати. Скажи, що твій тато отих песиголовців у спини із хати виштовхав!

Так розповідатиме потім: і в той день, і пізніше, особливо коли наші повернуться. Уже сивим дідом, отаким, як Оврам, вигріватиметься колись у кожусі на сонці та й шамкотітиме, як він воював із фашистами.

"Завдяки Івановій хитрій вигадці все обійшлося якнайкраще: і Федора повернулася додому, і Євгена вдалося умовити, щоб таки згуляти весілля, Євген врешті-решт здався: гуляйте, про мене. Тільки розписуватися не піду, хоч ріжте: повернуться наші, отоді в сільраді й розпишемось.

З огляду на час, на те, що на німецьку пайку не розгуляєшся дуже, вирішили покликати тільки рідню, та й то найближчу. Зійшлося більше жінок, бо чоловіків стало в селі обмаль,— з боку Катерини дві рідні тітки та сестра двоюрідна — дівка-перестарок. На вид мовби й нічого, а не сватав ніхто. Того, мабуть, усе весілля й просиділа надута мов сич.

А мати її, Катеринина тітка, тільки те й знала, що лаяла хлопців: які вони всі вітрогони та несерйозні. Од Івана запросили Миколу Васильовича з Данилівною — тут уже наполіг Іван, хоч Федора довго й не згоджувалась: *Я з ним і за стіл не сяду!" Спасибі Євгенові; поміг умовити матір; слухав, як батьки сваряться, та й сказав нетерпляче:

— Та годі вам гризтися. Можна покликати.

Сидить тепер за весільним столом Васильович із Данилівною — Федора в їх бік і не гляне.

Іще був музика: підліток Сидорко з балалайкою, Марти Лисючки наймолодший синок. Ті,— двоє старших, десь воюють, а цей, од Переярка Матвія, од коваля, лишився удома. Хотів був податися з татом, як відступали, та батько наказав лишатись при матері. Хлопчина не по літах серйозний і до музики вдатний.

Євген спершу не хотів ніякої музики — знайшли час! — та вмовили. Особливо коли Катря слово закинула. Поклала на плече руку, ласочкою в очі заглянула:

— Хай уже прийде, Женю. Хоч веселіше буде.

Євген і розм'як — не став сперечатися. Тим більше що зібралися не в Приходьків, а в Шульженків: тут і хата просторіша, і є на чому сідати. Марта тільки, як одпускала малого, просила, щоб не здумали напоїти.

— Та що ви, хіба, ми без розуму! — аж образився Іван. А згодом, підпивши, сам поліз до підлітка з чаркою: ану,

хлопче, годі тобі бринькати, візьми ось та хильни за молодих! Добре, що Федора угледіла — чарку забрала й чоловіка од хлопця оді гнала.

Весілля було мовби й нічого: не те, звісно, що в мирний час, але хто хотів, то міг і наїстися, і напитися, і натанцюватися досхочу під оту балалайку невтомну. Тож весілля було б як весілля і гості розійшлися б задоволені, аби не Івасюта.

Чи то мимо проходив та почув музику, чи хто сказав, тільки ввалився, непроханий, до хати, хазяїном став на порозі:

— Гуляємо?

Стоїть — шапки навіть не скине. Одна рука в кишені, друга — на кобурі. Очі каламутні і морда червона: хильнув ще зранку.

У хаті одразу завмерло. Тренькнула ще двічі струна та й замовкла, наче увірвалася.

— Гуляємо,— озвався од столу Васильович.— Хіба заборонено?

— А-а-а, і пан староста тут! — хитнувся в бік столу Івасюта.— Ну, раз пан староста є, тоді, знацця, порядок...

Цього разу ніхто йому не відповів. Івасюта, може, так і пішов би, аби не Приходько Іван: чи то не витримав мовчанки, чи так щось ударило в голову, тільки вхопив кухлик із самогоном та до Івасюти:

— Випийте за молодих, пане начальнику!

— Що ж, можна і випити,— не відмовився Івасюта: в нього аж очі зблиснули на той кухлик.— Можна і випити, якщо угощають... Та ще за хрещеника.

І тільки підніс кухоль до рота, як серед тиші задзвенів напружений голос Євгена:

— А чого це ви, тату, за мене розписуєтесь? Я, здається, не просив пити за мене!..

Всі так і заклякли. Івасюта, що вже і пити почав, аж попирхнувся. Одірвався од кухля, запитав погрозливо Євгена:

— Це ти про кого — про мене?

— Хоча б і про вас! — Євген уже стояв на своїй одній нозі, хоч з одного боку мати, а з другого Катерина смикали перелякано за поли: замовкни! Ой, замовкни!.. — І прошу на мене не тикати: я із вами свині не пас!

Івасюта — хрясь кухлем об долівку:

— А-а, більшовицька заразо! Так ти ото так!..

Лапає рукою по кобурі, не зводить з Євгена звужених очей.

Хтось із жінок зойкнув, хтось шарахнувся од молодого, хтось пірнув під стіл. Один тільки Васильович зберіг спокій — звівся й собі, гримнув на Євгена:

— Ану, сядь! — І тоді вже до Івасюти: — А ви теж не дуже! Не подобається — можете йти, нічого за зброю хвататись!..

Івасюта обпік Васильовича розлюченим поглядом — той очей не відвів, не злякався. Сказав спокійно, але тверда

— Отак, пане начальнику поліції!

— Ну, гаразд! — Губи Івасюти посмикувалися, руки тремтіли.— Ну, я з вами поговорю!"— Крутнувся — вийшов із хати.

У дворі вже, чутно було, загавкав собака і одразу ж — бабах! — аж шибки застогнали. А потім болісний плач собачий: ав! ав! ав! — різонув, наче бритвою. Хто зблід, хто захрестився, Євген шарпонувся з-за столу, та Васильович ухопив його за руку: сиди! І він опустивсь біля Катрі, а вона його одразу ж обійняла за плечі, вже й людей не соромлячись, і щось шепотіла до нього, заспокоюючи. А собачий плач лунав усе тихіше й тихіше. Незабаром і зовсім затих. Лише тоді гості помітили, що надворі вже сутінки — уже й посизіло, і час розходитись, щоб не нарватися на комендантську годину.

Прощалися з молодими та господарями якісь зніяковілі, наче й їхня була вина в тому, що сталося. Лишали одне по одному хату. Стороною обходили вбитого собаку, що непорушно лежав на снігу, забризканому гарячою кров'ю.

Частина четверта

і

Андрій Світличний потрапив у розвідники-парашутисти Після другого поранення.

Рана була дріб'язковою, прошило тільки м'якоть, не зачепивши кістки. Лікар польового санбату, накладаючи свіжі бинти, сказав:

— Повезло вам, юначе: тижнів два поваляєтесь та й одужаєте.

Однак лікар той був поганим ворожбитом: замість двох тижнів провалявся Андрій у шпиталі більше місяця. Чи то була занесена якась інфекція, чи отруєна куля, тільки рана гноїлася й гноїлася, як не чистили її лікарі, як не відмочували у марганці та не змазували йодом.

Оздоровчий батальйон, куди направлено Андрія, було задумано як своєрідний санаторій, де поранені набиралися б сил, щоб знову повернутися до бойових лав. Було закладено два величезні корпуси, затверджено чималий штат лікарів і молодшого медичного персоналу, але наші справи на фронтах ставали дедалі гіршими й гіршими, ешелони з пораненими пливом пливли в тил, заплановані лікарі та медсестри помандрували на фронт та в шпиталі, а там, де мали бути високі корпуси, виросли наспіх вириті землянки: довжелезні споруди, схожі на кагати з буряками, де по обидва боки тягнулися дерев'яні нари з соломою замість подушок та перин. На отих нарах і валялися покотом виздоровлюючі: в основному бійці та молодші командири, бо лейтенантів чи капітанів одразу ж направляли на фронт.

Вся територія була розташована в радгоспівському саду, яблуні й груші стояли завмерлими шеренгами, наче на них хтось колись крикнув: "Струнко!" — а подати команду "Вільно!" забув! Вони так і задерев'яніли в непорушнім строю, і бійці-старожили, які вхитрялися уникати регулярних чисток виздоровлюючих щодо відправки на фронт, розповідали, що дерева не так давно аж гнулися од плодів: устилало щоранку землю рясно: нагинайся — не хочу,— але Андрійко груш і яблук уже не застав, хіба що де-не-де на оголеному гіллі можна було побачити червоний, як жар, на морозі запечений плід.

Зате ж яким він смачним здавався зголоднілому Андрійкові!

Бо годували у виздоровчому теж не дуже: майже щодня остогидла перловка та погано пропечений житняк, і бійці, давлячись ним, матюкали невідомого їм інтенданта, який вмудрявся навіть тут, на Кубані, де родила тільки пшениця, а жита й заводу не було, діставати житнього борошна. Не інакше — пер літаками із центру Росії!

Раз у тиждень їх оглядав старенький лікар, кожного десятого дня водили строєм у баню; де обов'язково треба було здавати одяг на пропарку, а потім брати його з невеликого віконця, з якого на смерть запареними птахами вилітали сорочки і кальсони, штани, гімнастерки й шинелі. Одяг був гарячий і вологий, і батальйон повертався в землянки біжка, щоб не захопити простуди.

Бійці одсипалися, точили ляси, здебільшого про фронтові пригоди, і виходило так, що кожен тримався героєм, і якщо не танк знешкодив, то вбив добрий десяток фашистів, от тільки дивно, чому не нагородили орденом або — у гіршому разі — медаллю. Про ордени та медалі розмовляли наймолодші, такі, як Андрій, а старші та буваліші плескали про жінок. Та як тільки сутеніло, поспіхом одягали куфайки й шинелі, насували глибше на голови картузи й пілотки, щоб не одразу можна було їх упізнати, й стрибали через низько натягнутий дріт, що ним була обгороджена територія оздоровчого батальйону. І тоді єдиний вартовий, який стояв при таких же символічних воротях, літній нестройовик, кричав:

— А куди ото без увольнітельної, га?! Комендантові доложу! Постаті не зважали на той крик — поспішно зникали в

темряві, а вартовий, проводжаючи їх незлостивим поглядом, бурчав:

— Ач, гидоли, як побігли! А спитати, за чим? Тьху!..