Мотря - Лепкий Богдан

Я горечі не чую.

— А все ж таки сумно буде без тебе. Я, бачиш, Мотре, людина не мрій, а діла. Замало гадки мені. Коли вона гарна, хочу її здійснити. А найкращої з гадок не довелось мені перетворити в діло. Померкне сонце моє, і в сумерках доведеться мені, старому, шукати стежки до своєї могили.

Сідали сумерки вечірні. Темніли пишні вбрання на портретах предків. Обличчя їх затиралися, не знати було, котре жінки, а котре мужчини. Вогонь, не поправлюваний ніким, погасав. Гетьман дивився в погасаючі блиски. Так і життя його горіло ясно і променіло теплом. Недавно та життєва ватра спалахнула ще раз, а нині гасне.

Мотря смуток від гетьмана відчула. Тихо похилилася над ним і поцілувала в чоло.

— Іване Степановичу! — казала. — Не сумуй. Тобі треба веселим бути і сильним. Смуток висмоктує сили. Кажи засвітити дванадцять ярих свічок, прибрати стіл квітками, подати щонайсмачніших страв і щонайдобрішого вина. Не прощання святкуватимем нині, а весілля душ наших, з'єдинення наше не до гробу, а на віки вічні. Вип'ємо повні чарки, щоб гореч не оставалася насподі. Вип'ємо на потугу твою, на щасливе здійснення задумів твоїх. Клич прислугу, кажи світити світло!

Гетьман встав і взяв її за руку. Не говорив нічого.

— Боїшся, чи не приступає до мене? Заспокійся, Іване Степановичу, я спокійна. Я, дійсно, хочу нині веселою бути. Коли б так літо, нарвала би квіток і посплітала б вінки на голови наші, як колись старинні римляни квітчалися, лягаючи до пиру. Так під снігом квітки, під снігом квітки наші, Іване. Але прийде весна і вони оживуть. Оживуть гадки наші і розцвітуться колись, як найпишніший цвіт. Чого ж тоді нам сумувати? Кажи світити дванадцять ярих свічок, по вечері настроємо бандури, грати, співати будемо за всі часи! Ти ж сам колись недавно казав: carpe diem. Настільки я латинь знаю. Користаймо з хвилини.

Гетьман пильно вдивлявся в її очі.

— Гадаєш, збожеволіла Мотря? Ні, ні, вона впилася щастям, як старим вином. Не все, що старе, погане, говорив ти недавно. В старині є своя краса, як є краса в майбутнім. А в теперішності, коли лучиться гарна хвилина, так не марнуй її: carpe diem. Кажи, Іване Степановичу, заставляти стіл, зробимо весільний бенкет!

Гетьман притягнув її руки до себе і кріпко обняв за стан.

— Бідна, бідна Мотря!

В печі ще раз спалахнув вогонь і погас.

КАРЛИК — ЧОЛОВІК

Над Бахмачем гуділи вітри і мело снігами.

Понаносило їх цілі гори. Як гарно було на свята, так погано зробилося тепер.

У в'їздовій алеї лежали від дерева до дерева білі пороги. Добре, що не їде ніхто. Пізня ніч. Вже другі півні співають.

Двір спить. Тільки варти перекликаються кругом.

Стогнуть дерева, змагаючись з вітрами.

На ранок буде багато поломаних гілляк...

З гетьманської робітні смуги жовтого світла крізь шибки на сніг вибігають. Ніби пустилися йти, так вітер не пускає...

Гетьман за столом над паперами сидить. Ще раз перебігає їх очима, порівнює, ніби плюси й мінуси рахунків докупи зводить. Плюси по Карловім боці. Все промовляє за ним. Від Станіслава довірені люди приходять, весь народ кричить: спасай!

А йому все-таки зважитися тяжко.

Не через що, а через своїх людей. Не довіряє їм. Життя не довіряти навчило. Лиш хитрощами, лиш увагою великою можна в нас пробиватися вперед. Невблаганним треба бути до себе і для других, щоб до цілі дойти. Так розум велить, хоч серце другого бажає.

Прикро жити в незгоді між розумом і серцем, але жити треба.

Від природи лагідний і м'ягкий, любитель філософії і мистецтва, опікун культури і ширитель просвіти, кожний свій гострий крок болючо відчуває. Суди, тортури, кара — яке воно страшне! Чи доживе він іншого порядку?

З Петром, певно, що ні. Це людина сили, а не серця, — демон. Такого жорстокого деспота вже давно не було на світі. Він, як колись степовий дід казав, і сина свого покладе на лаву за державу, за Петрову державу! А та держава велика. І Петербург, і Москва, і Київ, і Царгород, і Львів, і дальше-дальше, — хто вгадає, куди забігає думками цей новий Чінгісхан?

Новий лад може бути тільки в своїй власній, від Петра незалежній, державі.

І гетьман ще раз пробігав думками шляхи, котрі до незалежності намітив.

Не з Польщею проти Москви, не з Москвою проти Польщі, не з турками й татарами проти одних і других, а з новим союзником, котрого ще покійний Богдан своїм великим розумом намітив, зі шведами до незалежної України. Інших шляхів не бачить, хоч як їх пильно шукає. А-раз їх нема, тоді на цей доведеться ступити.

Пішов би без вагання, коли б так не було Кочубеїв. І гетьман почув свою болючу рану.

Гадину вигрів собі за пазухою, і тепер вона його кусає.

Треба було здавити, як перший раз почала на нього сичати. Тепер запізно.

Тепер Кочубей стольник царський, значиться, чоловік його величества царя, а про його дружину серед ночі краще не згадуй, бо чорт тобі присниться.

Гетьман ніяк не вгадає, чого вона хоче від нього. Чує тільки великий жаль до Кочубеїв, бо вони загородили йому останній шлях до щастя. Невже ж гетьман не чоловік, невже ж він тільки про других має гадати, а про себе ні, невже ж йому невільно посягати по щастя? Чому ж тоді відбирають від нього Мотрю, проти її волі, бо вона не окривається з тим, що полюбила гетьмана Мазепу?

Не одному і не одно він простив, але того не простить Кочубеям ніколи. Не сіно до коней іде, а коні до сіна, — прийдуть ще Кочубеї до нього, о, прийдуть! Мазепа також не з тих, щоб оружжя складати, він у бою здаватися не звик. Йому везло. Може, й тому недолюблюють його, бо люди скорше простять тому, котрому нічого не вдається, ніж котрому вдається усе. І скорше мудрий в дурневі, ніж дурень в мудрому розум добачить. Мабуть, тому-то й Кочубеї не хочуть признати розуму Мазепи, що вони краще діло повели б. Але булава — це не цяцька дитяча, котрою гратися можна. Досить перекидалися нею з рук до рук. Пора закріпити її. Або закріпить її Мазепа, або пропаде разом із нею. Ім'я останеться по нім і триватиме віки. "Може, за літ сто або двісті згадуватимуть люди славне ім'я Мазепи, а хто згадає його, той і Мотрю безталанну спом'яне", — як вона це казала, без жалю, без горечі, ніби для неї вже нічого більше не осталося, крім тієї надії. "Кажи засвітити дванадцять ярих свічок, накрити і квітками прибрати стіл, — хочу нині веселою бути". Гарною і грізною була в цей момент, як стихія. Приманює до себе, тягне, а ти мусиш покинути її, ради загального добра. Ах, яка ж важка оця булава, як хрест.

Вітер шумів, стогнали й тріщали гілляки. Одна, відриваючись, вдарила по шибках, мало їх не побила.

Гетьман чув, що і в серці його також буря йшла, рвалися струни, відколювалися живі чуття. А нарано втишиться завірюха. Де нині йшов грізний бій, там завтра лежатиме студений, зимний сніг, як забуття.

Так усе кінчиться на світі, усе...

Задуманий гетьман не чув, коли в кімнату ввійшов його карлик. Гетьман здивувався, бо весельчак був у звичайному вбранню і обличчя його теж звичайне.

— Ти звідки тут узявся?

— Прийшов потішити вас, пана й добродія мого.

— Ти? Мене?

— Так. Блазень прийшов потішити ясновельможного пана гетьмана. Люди ніяк розуміти не хочуть, що й блазень іноді має право, щоб на нього дивилися поважно. І блазень чоловік. Усі ми кінець кінцем лиш люди і всі ми бідні. Нема щасливого на світі. Щастя триває коротко, бо коли б воно довго тривало, перестало б бути щастям. Збуденіло би, мій пане.

— Філософствуєш?

— Думаю. Я не звільнений від обов'язку думання, хоч шляхтич. І тому на мене дивляться, як на блазня. В театрі життя подуріли актори. Коміки роблять трагічні міни, трагіки комічні, а в суті речі все одно, яку роль граєш, головна річ, як ти граєш її. Всі ми граємо наші ролі погано. І тому наш театр скучний.

— Ти песиміст.

— Песиміст, сиріч чорногляд, цінує цінності життя мірою ціни, якою платить за них, оптиміст цінує їх по стійності їхній.

— Говориш, як наші професори.

— Вони теж блазні, тільки на катедрах.

— А ти професор у блазеньському вбранні?

— Нині я тільки чоловік. І як чоловік до чоловіка приходжу до вас сповнити людський обов'язок.

— Себто?

— Себто, щоб потішити вас.

Говорив так поважно, що гетьман задумався над ним.

Дійсно, він дотепер дивився на нього, упослідженого від природи чоловіка, виключно як на сміховиту фігуру і щолиш нині бачить, що ця фігура теж чоловік. — Коли б ми на людей дивилися як треба, може б, і не було тільки трагедій на світі.

І гетьман, забуваючи, що це його весельчак, простяг до нього руку.

Карлик розплакався. Його обличчя, опечене природою, в плачу робилося ще гірше, поганим, плачу гідним.

— Філософ плаче. Так-то ти потішаєш мене, таку розвагу приніс.

— Я вперше ближнього побачив. Всі ми ближні, щолиш у нещастю.

— Що ж ти порадиш, коли Бог так світ цей построїв.

— Бог сотворив світ, а строять його люди.

— Люди теж сотворіння Божі.

— Може, чортячі.

— Не знаю.

— Усі ми знаємо мало. Та тільки різниця, що одні мають сміливість признатися до того, а другі — ні. Одні кричать і галасують, а другі тихо терплять.

— Ти до тих, других, належиш?

— Не люблю галасливих людей. Вони або мають нечисту совість, або бояться. Криком гадають заглушити одне і друге. А врешті-решт прийде смерть і всім нам рівно затурить уста. Тоді я так само тихо лежатиму, як Любов Федорівна, блазень, як його пан, — гетьман. Та тільки різниця, що за рік-два про мене й пес не гавкне, а про вас говоритимуть довго. Брехатимуть. Не знаю, хто нещасливіший з нас. Найщасливіші ті, що нічого не роблять. Вони до тої міри перейняті безділлям, що на діло не мають часу. І так їх минає життя. А по смерті всі ми рівно не робимо нічого.

— Гадаєш?

Карлик утер рукою сльози:

— Збрехав. Ті, що працюють за життя, і по смерті трудяться. Праця працює за них. Вона вічна. Ти, гетьмане, напрацювався чимало. Чи на пожиток, чи на шкоду — це будучність покаже. Не помиляються лиш ті, що нічого не роблять... Я прийшов потішити тебе.

— Спасибі! — і гетьман погладив свого карла по голові. Цей мовчки висунувся з покою.

Гетьман не клався цієї ночі спати. Рано мали приїхати Кочубеї, Апостол і Орлик. Мала рішатися доля його і Мотрі.

ОЧІ

Кочубей не любив дивитися в очі. Тими вузькими і трохи скісними очима він усе блукав по боках, ніби щось згубив і не міг знайти.