Мотря - Лепкий Богдан
Забули, панове, тії бунти, що були після Самойловича, і Петрикову ворохобню, і погрози посполитого люду за Палія. Мовляв, скиньмо Мазепу, а поставмо гетьманом Палія, він робочому народові давні права поверне.
— Це було колись, а не нині. Нині за гетьманом велика сила стоїть.
— Велика, та непевна.
Тут старшини обступили Войнаровського тісним кругом і стали йому тихцем доповідати, що пора б гетьманові відвернутися від Москви. Народ тепер дуже озлоблений на царських людей за їх здирства й безеценства [59] всілякі, і коли б побачив, що гетьман не з царем, а з народом тримає, одною лавою посунув би за ним, як колись за батьком Богданом.
До того відомо, що побіда перехиляється на сторону Карла, — чого ж тоді гетьманові триматися царя? Тепер Карло і його партія радо приймуть нас до своєї спілки, а пізніше не схочуть, як побідники, зроблять з нами що їм буде завгодно.
Старшини знали, що Войнаровський перекаже їх слова гетьманові і користали з нагоди, щоби в той спосіб висловити свої думки, бо до гетьмана не мали такої сміливості, а тим більше нині, на Різдво, коли б їх розмова мала б деякий офіціальний характер і, коли б, не дай. Боже, донеслося до Москви, то могла б мати важкі й неперед-виджені наслідки.
Войнаровський не спішився відповідати, але він і не перечив рішучо. Видно, був тої самої гадки, тільки не звірювався з нею. Діло було надто небезпечне, щоби грати в відчинені карти. Довіряти нікому не можна було. А тим часом він, як гетьманів небіж і любимець, почував себе до обов'язку виправдувати свого дядька.
— Зірветься, кажете, народ, як колись на зазов Богдана. А якщо не зірветься?.. Уважайте, що тепер інші часи. Одна церква. Тоді церква була наша, українська, незалежна від Москви, а тепер вона закабалена.
— Митрополит Гедеон Четвертинський запродав її, а Самойлович не боронив.
— Що не боронив? Помагав продавати.
— Золотий ланцюг за те получив і два алмазні клейноди.
— Отже, бачите. Тоді духовенство стояло за визвольне діло і благословило народ на боротьбу за віру і за церкву, а тепер було б якраз противно. Тепер духовенство за царем і проклинало б тих, що зважилися б проти царя іти.
— Це правда, але ж сила була би в наших руках, і тою силою ми і духовних заставили б іти разом з нами.
— А я боюсь, — обстоював Войнаровський, — що народ пішов би з духовенством проти нас, бо він і так не любить старшин, каже, що старшини такі порядки на Україні заводять, які у Польщі завели пани. А коли б і не весь народ пішов проти нас, так частина, а це все одно, що домашня війна, найгірша із усіх, — і повторилася б руїна, з котрою так довго боровся мій дядько і котру він насилу якось спинив та завів новий лад.
— Все це, — твердили старшини, — може бути, але не мусить.
— Я певен, що не було б того.
— Народ іде за тим, хто виявить сміливість і силу.
— Народ — стихія, — повторив гетьманові слова Войнаровський, — хто вгадає, звідки вітер повіє і які хмари він наднесе, дощові чи градові?
В цей мент увійшов гетьман, а рівночасно другими дверима вступив у світлицю Апостол, котрий якраз тепер приїхав.
— Не роби, Даниле, що тобі не миле, — кликав гетьман, ідучи йому назустріч.
— Що ж такого не маю я робити? — питався гість.
— Пізно приїздити. Ми вже гадали, що й не побачимо тебе нині.
— Як же я не приїхав би на Різдво до свого гетьмана? Але до свата, Василя Леонтійовича, поступив.
— Що ж вони? — питався гетьман. Апостол прижмурив око.
— Отак собі живуть поволеньки. Любов Федорівна невдоволена світом і людьми, вона його кращим сотворила б.
— Бувають люди і від Господа Бога мудріші, — зауважив гетьман. — І непомильніші. З такими нам, грішним недотепам, найгірша біда.
А глянувши по старшинах, спитався:
— Про що так балакали, панове товариство? Може, я перервав розмову? Продовжуйте, будь ласка!
А старшини подивилися один на другого, ніби питаючися: казати чи ні?
— У нас, — почав Кожухівський, — все та сама жура і все та сама балачка. Що кого болить, про те він і балака.
— А що ж вас болить, мої панове?
— Вашій милості звісно. Турбуємося, що завтра буде. Часи такі непевні.
— Що часи непевні, то правда. Але коли вони в нас певні були? Відколи я тямлю, все ми, ніби на вулкані сидимо, все тая наша Україна, ніби підмінована твердиня. Кинь іскру — почне вилітати в воздух.
— Найгірше, що невідомо, хто, коли і де тую іскру вкине.
— Треба нам берегти Тої нашої твердині, — остерігав гетьман. — Зчинити зрив легко, але спинити його важко і нелегко направити шкоду.
Старшини зрозуміли, до чого гетьман говорить, і замовкли. Аж Ломиковський почав:
— Доходять до нас вісті, що Карпові щастя сприяє. І до Станіслава Лєщинського чимраз більше поляків признається.
— З ким щастя, з тим і люди, — зауважив гетьман. — Не штука щасливому помагати, а штука нещасливого в горю не опустити.
— А я гадаю, — почав Апостол, — що всякому треба про свою власну шкуру дбати. Особливо нам, бо за шкуру, не за що друге, добрі люди б'ються.
— Не понесемо нашої шкури на продаж, — повторили за ним.
— На нашій шкурі, що трохи волос поросте, та й, дивись, кинуться на неї, вискубуть і знову вона, ніби її нужда погризла.
Гетьман сидів, понуривши голову. На його чолі, між бровами вгору, появилася тая морщина, яка з'являлася звичайно, коли він мав велику журу.
— До чого ви це балакаєте, панове? — спитав нараз. — Гадаєте, мало я турбуюся ділом? Не такий я чоловік, що став на велелюдному місці і гукає: "Дивіться, який то я дбайливий і пильний. Ніхто нічого не робить, лиш я!" Не люблю таких чванькуватих людей. Але при нинішнім святі впевняю вас, панове, так, як літом у Києві впевняв, що даром булави не ношу. Мальованим гетьманом не був і не буду. Живу не для себе, а для України. Власних дітей Господь мені не дав, — ви всі мої діти. Хочу забезпечити будучність вашу, хочу вам оставити таку спадщину по собі, щоб і ви, і діти ваші, і діти дітей ваших добрим словом згадували мене. як батька. Про те тільки й гадаю. Іншої думки в мене нема, хоч знаю, що про мене кажуть: Мазепа амбітник, Мазепа загарливий скупиндря, Мазепа кар'єрист. А подумайте тільки, яка в мене й може бути амбіція, крім тої єдиної, щоб добру славу по собі лишити. Усе, чого можна було добитися гетьманові українському, маю. Остається одно, чого згадувати не хочу й не потребую. А грошей я з собою до гробу теж не заберу. Коли їх збираю, так це на потреби України. Знаю, що на війну треба трьох річей: грошей, грошей і грошей!.. Ось який я скупиндря.
Старшини, затаївши дух у собі, слухали гетьманських слів. Були це самі його однодумці, самі самостійники. Між ним і ними була, значиться, спільна, але незрима нитка. Вони хотіли добути наверх і сказати: ось вона! Їм було спішно повести справу на нові дороги, порвати з Петром і заключити союз з Карлом і з Лєщинським, а гетьман, старий політик, не спішився. Поступав, як Фабій Кунктатор. Рішення відсував до рішаючого менту. Непевність гнітить, непевність тривожить, непевність витворює душевну атмосферу. Хочеться відчинити вікно, дихнути повними грудьми, почути правду, хоч би вона й не була весела. А гетьман тієї правди сказати не хотів. І старшини стояли кругом нього, понуривши голови.
— Так воно, так, — зітхаючи, казали. Аж Апостол підступив до Мазепи і нараз голосом грімким і рішучим сказав:
— Двигни цей камінь, двигни!
Степовим вітром повіяло по хаті. Пригадався київський пир для Петра, і його від'їзд, і степовий дід. І Мазепина присяга.
— Двигни цей камінь, двигни, — повторили старшини. — Він важкий, може, вб'є тебе, мене, йсто і нас, та час мине, настане час, що він розлетиться у дроби. Під тим каменем хроби, зігниєм від хороби, спаси ти нас. Двигни цей камінь, поки час.
Гетьман пригадав собі цей незабутній мент, побачив перед собою дивного діда, його високу стать, орлині очі, незгоєну рану на груді.
— Немає каміння такого, — сказав, — котрого я не пробував двигнути, щоб визволити волю. Прошу вас, здайтеся на мене. Не забігайте вперед і не нагліть мене. Вірте
розумові моєму. Знаю, що роблю, довірливості вашої потребую.
Войнаровський з Орликом стояли біля вікна. Слухали й дивилися на алею, яка вела в двір. Як найближчі гетьманові люди і найкраще знаючі його вдачу, розуміли, що старшини даром пробують добути з нього те, що він виключно для себе ховає. Тому-то й відійшли набік.
— Кочубеєві знаки! — шепнув нараз Орлик.
— Василь Леонтійович їде!
— А може, Любов Федорівна?
— Може, обоє разом?
— Ось і комедія готова.
Войнаровський доложив гетьманові про приїзд. Гетьман сподівався, що Кочубеєві сани заїдуть за подвір'я, куди звичайно заїздив Кочубей, бо він до гетьмана на годинку не прибував. Тому туди і пішов йому назустріч.
Тим часом сани спинилися перед ґанком, вилізла Любов
Федорівна, скинула в передній свою верхню шубу й увійшла до світлиці.
— Христос рождається! — сказала, гордим поглядом обкидаючи зібраних.
— Славім його, — відповіли старшини.
— На старшинську раду попала? — спитала Любов Федорівна.
Її заспокоїли, що старшинської ради нині нема.
— То дуже жаль, бо в мене до неї діло є. Приходжу жалуватися на сором, якого нам завдали, на обезчещення нашої чесної хати, на пірвання доньки!
Сказавши це, визиваючо глянула кругом: "Но! і що зробите мені? Не боюся ні вас, ні вашого гетьмана!" — говорила очима.
Її слова впали поміж старшин, як бомба. Що собі тая жінка гадає? Вона ж обижає не тільки гетьмана, але й їх. Це ж нечуване, щоб жінка впадала на старшинську раду з жалобою на гетьмана.
Прилетів до неї Орлик.
— Ваша милість забувають про тую шану, яка належиться гетьманському дворові.
— Хто хоче, щоб його шанували, хай перше шанує сам себе.
— Числіться зі словами! — почав, зриваючись з місця, Кожухівський.
— Ого! А це відколи в нас на Україні такі політичні панове завелися? Не забувайте, що я жінка, дружина товариша, і числіться теж зі словами!
— Гетьмана нашого навіть жінці генерального судді обижати не дозволимо!
— А відколи ж воно обидно доходити свого права й справедливості? Невже ж Кочубеїв вільно обижати безкарно?
Апостол став між Кожухівським і Кочубеїхою.
— Ваша милість, моя зацна сваха, непотрібно бентежаться. Та тут не трибунал. — Взяв її за руку й повів уверх салі, де стояла з високою спинкою канапа.
