Вир - Тютюнник Григорій
Він сидів під дубом, зляканий, голодний, без курива і без корови: її кудись повели партизани, може, різати, а може, й доїть, хіба вони йому доповідали.
"Говорили дурневі: сиди дома. Так поперся. От тобі і вскочив. А як зараз нападуть німці, що я робитиму? В партизан оружія, а в мене? Хіба торбою кидатись буду? Ні, це таки вскочив... — журився Вонька, жадібно нюхаючи дим від партизанських самокруток. — Ані їсти, ані закурити", — і Ионька відчув себе полоненим.
Люди розмовляють стиха, покашлюють, а Йоньку такий бере інтерес, що й про куриво забув: он стільки їх, купочка, а німців не бояться... "Що їх тримає? Віра? Яка віра, коли наших не чути і не видно, а цих перетовчуть по одному, та й ділу кінець. Нещасні люди. Приречені. Мій хоч з армією відступив".
Ионька не витримав і попросив у одного з партизанів закурити. Той засміявся, потрусив кисетом:
— Кури, діду, на здоров'я.
Ионька згорнув цигарку, повеселів очима. Он Оксен ходить. При оружії і на шапці зірка, їхній Оксен, із Торянівки. Йонька аж очима заморгав: не віриться... Аж підвечір його розбудив Василь Кир і повів на кухню. Там Ионька оперезав котелок партизанської кулеші і зараз же виклянчив закурити. Оксен дав йому пачку цигарок, коробку сірників, відвів у кущики.
— Партизанські харчі треба відробити, діду, — усміхнувся Оксен у бороду. — Як зовсім звечоріє, я дам вам підводу, і ви відвезете пораненого на Голубів хутір, до своїх родичів.
Йонька поперхнувся димом.
— Влаштуєте пораненого так, щоб йому було якнайкраще і щоб жодна душа не знала, що він там є. Як тільки з ним трапиться щось недобре — тебе і твою рідню віддамо під суд. А доглянете — від Радянської влади вам буде велика подяка. З'явишся в Троянівку — рот на замок. Ну, йди, старий. А щоб тобі не страшно було, даю охорону — Василя Кира.
— Дай мені, Оксюшо, когось іншого, — зашепотів Йонька. — Бо це ж такий, що слово впоперек скажеш — і задушить на дорозі. Заповзявся він на мене. Грозить таке до штанів прив'язати, щоб аж у небо мене вознесло. Вгору летіти — сяк-так, а вниз падати? Це ж вірна погибель.
— А ти змовчуй — і все буде добре. І ще скажу тобі на прощання: не лізь, діду, до хліборобів-собственни-ків. В тебе два сини в Червоній Армії служать. Вернуться — як їм у вічі глянеш? За Федота не знаю, може, він тебе і не зачепить, а за Тимка ручуся: той наставить латок на твоїм заду.
— Це ти, їй-право, як у воду дивишся.
— Отож...
На Голубів хутір виїхали, як зайшло сонце. Поранений тривожно позирав на небо, вимолював темряви і, коли вона густо спустилася на землю, заспокоївся — тепер їх ніхто не побачить. Кир ішов попереду, чорний, сильний, зітканий із ночі.
— Отамечки наче щось затаїлося, — прошепотів Ионька.
Кир зупинив підводу, пішов розвідати. Повернувся назад, лаючись. Нікого нема. То соняшники стоять над дорогою. Проїхали ще кілометрів п'ять. За вибалком уже хутір. Ионька підбадьорився, кілька раз збігав у соняшники, бряжчав на ходу пряжкою.
— Як ти гадаєш, Василько, прийняли б мене в партизани?
Кир досмоктав цигарку у коноплі:
— Тільки з мішком...
— А це ж для чого?
— Щоб ти своїх запасів по соняшниках не розносив, а при собі тримав...
Ионька ображено засопів, але змовчав. У вибалку зупинили підводу. Кир узяв пораненого на плечі:
— Ну, куди нести?
— За мною, Васю, за мною.
Довго петляли по бур'янах, сопли по густих, як вода, коноплях. Нарешті Кир не витримав:
— Ти — ковадло, а не провідник. Куди мене завів?
— Так ми ж із городів зайшли. Бур'яни — хат не видно.
— То, може, тобі очі прочистить? — сердито хекав Кир у спину Йоньці.
— Мниться, що вже знайшов. Оце ж братова кри-кичка. Тепер сюди, стежечкою.
Пораненого поклали в садку біля копички сіна. Кир залишився на варті. Ионька пішов добиватися в хату. Його не було так довго, що Кир занепокоївся і пішов до хати сам. Біля колодязя під вербою дві постаті.
— Не можу я, Ионько. І хутір, і мене спалять, і всю сім'ю замордують.
— А вони там не мордуються по лісах та болотах?
— Не можу я...
— Дам тобі на дві пари чобіт...
— Хоч і на десять...
— Мішок солі...
— І хутір, і мене спалять...
— Та втям собі, дурна твоя голова, що як прийде такий случай, то і хутір, і тебе і так спалять к чорту.
— Дізнаються сусіди, донесуть поліції.
— Дурень ти, брате, — сплюнув сердито Ионька. — Нам і так нема виходу. Не вбережемо того чоловіка — нас усіх перестріляють. Свої перестріляють. Я був там у них у лісі, то пойняв, що кособочити не вдасться. Мої два сини на тій стороні, та і твій там воює. Так до кого ж тоді нам горнутися? Он я чув у лісі радіо, так то брехня, що Красна Армія розбита. Чув я голос із Москви: б'ються наші і фронт держать.
— Їм держать можна, а ми?.. Покинули, живи, як прийдеться...
— Ну, ти придумав що чи ні? — уже лютіючи, зашипів Йонька. — Бо я зараз сам піду і спалю тобі хату к чорту.
Він вихопив із кишені сірники і заторохтів ними. Кир потихеньку пішов у садок. "Напирає на брата, бо самому викруту нема", — усміхнувся в темряві Кир.
Через хвилю брати підійшли, але торг не припинявся :
— А чим же я його содержать буду?
— Чим найкращим: молоком, медом, маслом, — наказав Кир.
— А де його взять?
— Я тут з вами довго буду торгуватися? — аж заклекотів Кир.
— А дохтора де взяти?
— Це не твоя турбота...
Пораненого поклали в повітці. Кир залишився з ним наодинці.
— Ну, як тобі, Левко?
— Намучився і спати хочеться.
— Довіряєшся їм? Левко задумався:
— Поживемо — побачимо. Думаю, що до мене вони звикнуть і їм буде не так страшно, як тепер. Упевнений, що мене тут не викажуть. Дядько знаєш, як думає: я-то нікому не скажу, аби другий не проговорився. А все ж таки на всякий випадок додай мені патронів до пістолета.
Кир підсипав із кишені набоїв, потиснув гарячу руку Левкові:
— Лікаря ми будемо присилати час від часу. Ок.сен обіцяв, а ти його знаєш.
Левко усміхнувся.
— Жаль, що я не біля вас...
Вони помовчали, попрощалися, і Василь вийшов із повітки.
На другий день Йонька набрав у брата харчів і вирушив додому. За хутором шмигнув у кукурудзу і сидів, доки дочекався: якась старенька бабуся вела корівчину пасти. Вискочив Йонька, мов ярковий вовцюра, відняв у бабусі налигач і повів корову на Троянівку.
— Святий Миколо-угоднику, заступнику роду християнського, возверни утрату мою, я ж тільки молочком на світі й жила, тільки ним і годувалася, — голосила йабуся на весь рот і заламувала руки.
— Хвали бога, що кусок хліба є, а ти ще й молока просиш, ласуха яка виськалася... тудить твою... — лаявся Йонька, злодійкувато позираючи на всі боки.
— Душогуб! Щоб тобі руки повикручувало, а ноги каменем потрощило.
— Ти довше погавкай, то я тобі й без каменя потрощу. Сказано: у мене сім'я дванадцять душ, повинен я її чимось годувати чи не повинен?
Баба дибала за Йонькою кілометрів шість, а потім відстала. Він зітхнув з полегшенням.
"Слава богу, відчепилася. А ця, може, й не така дійна, а все ж молоко буде", — радів Йонька.
Але радість його була передчасною. Корова здумала про домівку, вирвалась і подрочилася на хутори, так що Йонька тільки плюнув їй услід і потяг на Троянівку.
Х
Там, де колись була сільська лікарня, тепер казино. Вечорами музика, веселі, з підвиванням "тірольські пісні, нудне терликання губної гармошки.
З офіцерами гарнізону вечеряє і обідає комендант. Кожного разу він заходить у супроводі денщика, вертлявого і меткого ельзасця, який прислужує йому за столом. Отто Штаубе заходить у мундирі, лайкових рукавичках і наваксованих чоботях. Рукавиці, кашкет, як велить порядок, залишає в передпокої, оглядає в дзеркальце сухе, медальне обличчя з дрібними крапельками ластовиння на горбатому носі і верхній губі.
Деяку секунду суворо дивиться на денщика. Денщик говорить, що пан комендант з дня на день молодіє — клімат Росії сприяє його здоров'ю. Отто Штаубе кидає на нього поблажливий погляд і з суворою міною на обличчі заходить в товариство офіцерів.
Офіцери знають, що коли Отто починає розповідати про молочницю Ельзу, значить, він п'яний; коли ж він виймає із бокової кишені портмоне і починає шукати її фотографії, — дуже п'яний; починає цілувати пляшки — смертельно п'яний. Тоді від нього нічого веселого не доб'єшся. Офіцери тоді кивали денщикові, він брав вана попід руки і волік із залу в другу кімнату. Завжди Отто заходив у зал твердим кроком і, витягши руку, кричав: "Хайль Гітлер!" Але на цей раз він зайшов інакше, тобто він і привітався, і посміхнувся, але всі помітили, що з ним трапилось щось незвичайне.
— Панове, — крикнув він, вимагаючи тиші, — сьогодні я покажу вам щось надзвичайне.
Всі перестали їсти і пити і з увагою застигли за столами. Він потихеньку відкрив двері в передпокій і щось крикнув денщикові. Денщик підійшов до Юлі, що стояла в куточку, і злегенька підштовхнув її в спину. Вона чула гул голосів, дзенькіт посуду, чужу гаркаву вдову і розуміла, що там сидить багато людей. Денщик ще раз підштовхнув її.
— Панове! Перед вами жінка російського офіцера. — Отто різким рухом зірвав з неї плащ.
Офіцери ахнули: перед ними в обірваних чорних шовках стояла російська жінка небаченої краси, і ця краса засліпила усіх, як блискавка. Вологе від дощу волосся різко відтіняло бліде обличчя, великі єгипетські очі дивилися різко, з холодним полиском. Юля посміхнулася, закриваючи лахміттям груди і коліна. І ця посмішка гарячим струмом пройшла по офіцерах — вони, завойовники всієї Європи, вперше побачили таку посмішку, в якій не було ні кокетства, ні приниження, в ній було нічим не замасковане глузування.
"Так як же, — говорили та посмішка і ті очі, — ви дивитеся на мене, на беззахисну жінку, і вам не вилазять від сорому очі? Так оце ті офіцери, у яких є поняття про честь? Ні, наш радянський командир не зміг би дивитися на німецьку жінку, яка була б у такому. стані, як я". Вона посміхнулася ще глузливіше і відвела очі. В чужих, остовпілих очах вона не знайшла честі. З кожної пари очей холодними зміями впиналася в її класичне тіло твариняча пристрасть.
— Шьон, шьон, — зацмакали офіцери язиками, поблискуючи очима. — Шампанського для панінки! — викрикнув один із офіцерів і простяг руку до невідкритої пляшки.
Молодий офіцер-пруссак в чорній есесівській формі і з шрамом на щоці притримав його руку і, лютіючи .
