Вир - Тютюнник Григорій

Юля стояла під повіткою, широко розкривши очі, бліда, як полотно. На обличчі її застигла гіпсова посмішка. Коли підійшов Гошка, вона не змінила посмішки, вибілені губи задерев'яніли.

— Ах ви ж, гади! — крикнула Юля і стала дряпати обличчя Гошки.

Він боляче схопив її за руку і одним ривком кинув у хлівець на чорні пеньки, що згрудилися в куточку. Юля векнула від ударів і притихла, запаморочившись.

Коли відкрила очі, побачила Гошку, що роздягався. Вона згребла в руку пеньок.

Гошка ступнув, скалячи зуби, Юля різонула його пеньком по голові. Він ухопився за скроні і похитнувся. Юля прожогом — із хлівця, а перед нею німці. Четверо. Офіцер і три солдати. А в неї на грудях плаття вишма-тувано і ноги біліють вище колін.

— Що з вами трапилось? — поцікавився офіцер.

— Мене хотіли згвалтувати.

— Хто?

Юля показала на Гошку, що витирав червону мазку на обличчі. Офіцер засміявся. Реготнули і солдати. Офіцер хтиво мацав чорне ошмаття на грудях.

— Хто ви така?

— Жінка радянського командира.

— Гут. Сідайте в машину.

Він усміхнувся і поплескав рукою по білих щоках Юлі. Офіцер підійшов до Гошки, деяку хвилину клинцював очима, потім одяг лайкову рукавичку і хлиснув Гошку по морді. Гошка нічого, тільки носом шмаркнув. Офіцер, посвистуючи, пройшовся подвір'ям, глянув на замордованих жінок, ще раз сказав "гут", сів у машину і поїхав.

Після його від'їзду карателі теж пішли з двору. Всі були задоволені, один Гошка плівся, похнюпивши голову. Тадик терпеливо пояснював:

— Тобі дали в сапатку за діло, і ти не ображайся, а ще й спасибі скажи: хто ж з'являється перед офіцером босий? Та в них знаєш яка дисципліна? У них за це в карцер саджають. Це тобі ще пощастило...

— А на мене як глянув, я думав, що з'їсть, а він тільки пройшов мимо і нічого не сказав. У мене хоч і вишита сорочка, а гудзики всі позастібувані. Я порядок знаю, — вихвалявся Андрій.

— А ту лошичку в комендатуру взяли. Коли б, хлопці, нам за неї не влетіло.

— А при чім тут ми? Радпартактив — значить, убивай. За це ніхто нічого не скаже. І взагалі що за паніка. Басмачі, вперед, на Бухару! — Тадик потеліпав термосом, у якому замість кави булькотіла самогонка.

Опритомнівши, Олена деякий час лежала, не підіймаючи голови, очікуючи нових ударів на свою закривавлену спину, але ударів не було. Тоді вона обережно підвела голову, стала розглядатися. Спочатку перед її очима висіла дрібна сітка, що вкривала все, як у ранковому тумані. Потім сітка стала кудись віддалятися, Олена сіла, обперлася руками об землю і вже ясно побачила пустий двір. Хотіла звестися на ноги, але сильно боліла спина. Вона рачки поповзла до колодязя.

Тримаючись за цямрини, звелася і, налігши грудьми на корито, потяглася вустами до води.

Вуста запеклися, і вона мусила помочити їх у воді, щоб розтулилися. Пила довго, невситимо, не переводячи подиху. Потім устромила голову в корито і довго стояла стовбура, відчуваючи, як гаряча кров відхлинав від голови і робиться легше. Відчепила цеберку, хитаючись, понесла до Насті, що сиділа, спершись спиною об яблуню. Очі каламутні, обличчя розпухле, картопляного кольору. Вона довго дивилася на Олену, силувалася щось сказати, але язик почорнів і розпух, і вона яе могла поворухнути ним. З горла, замість слів, виривався клекіт. Те, що вона хотіла сказати, дуже мучило її, і вона зібравши всі сили, показала рукою на хату.

Олена набрала в жменю води і піднесла, щоб вона напилася. Настя хльобнула два ковтки і виплюнула назад, стала гикати кров'ю і вже не рукою, а тільки пальцем показувала на хату.

Олена пішла до хати.

Сінешні і хатні двері відчинені. Пахне борошном і влежаними яблуками; посеред сіней перекинутий кадібок з грушками; вони розкотилися по долівці. Кілька з них розчавлені, і на них пасуться жовті оси. Олена зазирнула в хатину, і те, що вона побачила, було найстрашнішим видовищем, що їй коли-небудь доводилося бачити за життя, воно полоснуло її по грудях, як лезом бритви, і вона заклякла в дверях. На залізному ліжечку, що стояло під вікном, лежала дівчинка років п'ятнадцяти, розіпнута, як на хресті. Руки поприв'язувані до переднього бильця, ноги — до заднього. Вона ще сукала ніжками, і, коли зайшла Олена, в неї вистачило сили підняти голівку. Олена підбігла до ліжка. Гарненькі голубі, як у матері, очі дитини скляніли, обличчя чорніло від задухи, з рота стриміла ганчірна затичка.

Олена вирвала теплу ганчірку з рота. Дівчинка перехватами засмоктувала повітря. Олена повідв'язувала руки і ноги, принесла свіжої води і покрила рядниною тіло дитини, що його вже не купатиме ненька в любистку, не митиме голівки в ромашковому цвіті, бо вже й сама лежить у садку під деревом і тихо вмирає.

Обличчя дівчинки порожевіло, але вона була ще така слаба, що не могла говорити і лежала з закритими очима. Довго сиділа над нею Олена, підперши рукою щоку. Потім кинула очима в хату і побачила над столом портрет Гната, впала перед ним на коліна:

— Оксене! Гнате! Де ви є? Вийтеся ж на смерть! — впала на ліжечко і обняла тіло дівчинки.

IX

Коли розбитими дорогами брели бійці, коли над полями носилися німецькі літаки і строчили з кулеметів не тільки по людях, а й по скотині, коли перестрашені люди не виходили не тільки з дворів, а й з хат, Йонька торохтів возом, як циганський конокрад. І де тільки, в біса, його не носило! З Чупахівського заводу привіз чувал цукру, хоч і обгорілого, проте солодкого: "Прийде зима — можна чаю випити!" Із Зінькова, з розбитих магазинів, прицупив три чували солі і п'ять хомутів, бо вже він добре знає, що у війну хомута не дістанеш. Був у нього реманент: два плуги, три борони, малесенька віялочка, яку він притарабанив з польового ступського табору. Уляна кожного разу, як він привозив до двору якесь майно, вичитувала, щоб він перестав їздити ночами, бо всадить хтось кулю межи лопатки та так десь і сконає на смердючих хомутах посеред глухого степу, але Йонька на те не зважав. Звісне діло, баба чорного пенька боїться, а він таки ж господар, і гріх йому, та ще й великий, не брати того добра, що само в руки пливе.

І він тяг, скільки міг. Копав сховища, хоронив, загрібав, замазував глиною під піччю, на горищі, у повітці, в клуні. Садиба тріщала від награбованого добра, а Йоньці ще мало. Він, може б, тяг і далі, та не розкусив, що за сила прийшла в село: чи вона байдуженька до крадіжок, чи, може, сувора? Отож треба почекати, роздивитися. І Йонька прищулився. Ніхто до нього не заглядав, і він ні до кого. Хіба коли приходив Гаврило позичити молока для дітей. Обмовлявся двома-трьома словами і, похмурий, неговіркий, ішов на свій перелаз. Він знав усі батькові штуки, осуджував його жадібність і все більше і більше відхилявся від нього. Бачив, які страждання переживає люд, і розумів, що вони будуть ще страшнішими. Всі думки його були по той бік фронту, де билися смерть і життя.

Спочатку, коли фронт відкотився недалеко ї чути було бої, він виглядав своїх з години на годину, з дня на день. В нього ще жевріла надія. Але коли все затихло, він зрозумів, що це надовго, і зробився недовірливим і замкнутим. Ні з ким яе говорив, ні до кого не ходив. Навіть із жінкою мало вступав у розмови. Єдина людина, з якою він міг балакати, була мати, і порозуміння між ними йшло не на словах, не в розмовах, а внутрішньою, духовною стороною.

Про батька вони майже не говорили. Один тільки раз Гаврило сказав матері:

— Що ж воно робиться, мамо? Люди ж усе бачать. А як повернуться наші, що скажуть? Хоч би ви йому втовкли в голову, що береш раз, а віддаєш сторицею.

— Кам'яну голову хоч об мур товчи — не пом'якшає.

— Та й що ж оце, з-за нього нам перед людьми очима блимати? Сорому набиратися?

— А що ж подієш? Хіба ж мало вговоряла? Та криву колоду до стіни не виправиш... У мене он за синами душечка болить, ані вдень ні вночі жура не пускає.

Йонька бачив, що на нього дмуться домашні, але був такий радий від своїх прихованих скарбів, що аж під печінкою співало.

"Заживу. Отеперечки заживу, — гомонів він сам до себе. — Колись в ручку поцілуєте, як я в синій чумарчині вас на тарантасі повезу. Гаврило із жінкою і дітьми сидітиме ззаду, а ми із старою — попереду. Нно-о! ф'юііть! А вони ж летять, як птиці, аж в очах мерехтить. А люди обертаються та питають одне одного:

"Хто ж то воно такий поїхав? Чи не цукрозаводчик?" — "Таке скажете, то ж Йонька Вихор подався на хутори до своєї рідні в гості". От як буде! Так що не гніть кирпи, а скоріться до мене ласкою, якщо хочете, щоб я вас у люди вивів..."

Як не радів своїм думкам Йонька, як не жебонів до того щиглика, що так і вичичикував у його грудях, а спокою у його житті не було. Недарма кажуть: чесному та бідному й колючка терпиться, а багатому та злодіяці й пуховики боки мнуть. Отак і Йоньці.

Не давало йому оте добро ні спокою, ні здоров'я. Від ранку і до вечора товкся у дворі, а роботі не було кінця. То годував корів, то коней, то зазирав до свиней, то слідкував за провіантом, щоб, бува, не передала Уляна зайвого, то, ховаючись, як злодій, ішов до комори, принюхувався, як лис до нори, чи нема якої порчі?

Особливо доглядав за хромом та підошвами, які залишив Федот. Не дай бог, поцвіте, тоді хоч головою об стіну. Кому воно таке потрібне? Хто його купить? Ось цюкне зима, треба буде чобота, а де ти його купиш?

Отоді він і розгорне свої рулони та по нових грішцях як ушкварне, от і буде бариш!..

Від клопотів і вічної тривоги Йонька висох, як вербове коріннячко, зробився легкий на ходу, борідка крутилася, як у селезня хвостик, а очі так і виблискують, так і шмигляють, як у лукавого шевця.

Нагірше доводилося уночі. Надворі темно, страшно, осінні дощі ллють, як із барила, а під повіткою наче хтось стоїть притаївшись. Може, конокрад до конюшні добирається, а клятий пес і не гавкне? Зодягається Йонька у сірячину, бере в сінях сокиру, чалапає по багнюці. Нема нікого. То вчора Уляна горстки біля повітки поставляла, от воно й здається, що хтось причаївся. Замок добрячий, гвинтовий, так що не повинно добратися. А там хто ж його знає. Треба пильнувати. Принюхується Йояька до колючої дірки, висмоктує з конюшні пропахле кінською мочею повітря, приплямкує губами: є коники, обзиваються, господаря почули.

Не менше клопоту з коровою і теличкою.