Сагайдачний - Чайковський Андрій

Тепер розв'язалися гостям язики, і стали говорити собі всілякі чемності. Бо дотепер усе мовчало, і чути було лише жування і цьмакання.

Розуміється, що перше слово забрав пан Аксак, в честь достойного гостя. Цей йому опісля відповів і так йшло чергою, сусід промовляв до сусіда. Конашевич сидів біля якогось шляхтича, котрий вшанував Конашевича чаркою і гарною промовою по-польськи, в якій не було, крім пустих фраз, нічого мудрого. Конашевич, щоб його не обидити, мусив йому відповісти, а що по-польськи говорив не добре, то відповідав по-українськи.

Наприкінці висказав бажання, щоб Річ Посполита, спільна їх вітчизна, пересвідчилася в щирих намірах козацтва і пригорнула його до себе як рідна мати, щоби злучила свої сили з силами того молодого лицарства на добро християнського світу в боротьбі з ворогами Христа.

Коли Конашевич говорив, у їдальні стишилося. Пан Хлодніцький пильно слухав, питаючись інколи пана Аксака про значення деяких слів.

Всі крикнули "віват". Пан Хлодніцький говорив стиха до Аксака:

— Той чоловік для мене загадочний. Мені не хочеться вірити, щоб це був запорожець з таким вульгарним назвиськом: Конашевич. Бачив я запорожців у Варшаві, та воно зовсім не те. Підозріваю, що то якийсь замаскований шляхтич. Я буду вашій милості дуже вдячний, коли позволите мені з ним на самоті поговорити.

Пир протягся дуже довго. Питтю не було кінця. Пили і балакали. Пили пани і слуги. Деякі стали дрімати таки "на пні", не зважаючи на те, що в їдальні був великий галас. Кожний хотів переговорити і перекричати другого.

Наприкінці гості стали вставати від стола і дякувати собі взаємно. Деяких мусили слуги вести під руки до їх повозок. Конашевич пішов до своєї кімнати. Він, як усе, пив дуже мало. Хотів тверезо стати до дискурсу з ясновельможним. Його страшенно пекло і в губі, і всередині від того перцю, й солі, та різних кухарських приправ. Здавалось йому, що язик спух. У себе став полоскати горло студеною водою. Ледве докликався Антошка. Він також замішався між слуг і добре випив.

"І то називається життя по-панськи. Скільки-то людей можна було поживити і напоїти тим, що змарнувалось. І то все з людської кревавої праці, з поту підданців. Говорім, що хочемо, а ще наш православний Аксак дуже відбився від цього польського панства. Хай їм всячина! Цікавий я знати, коли цей ясновельможний сенатор прикличе мене на розмову? Сьогодні він-то, либонь, не зможе язиком повертати. А дививсь на мене, начеб чорта побачив. Йому мій козацький чуб не подобався. То би то цікаво було підслухати, що ті панове між собою про козаків говорять? Вони нас не знають ні трішки, а вірять у те, що їм ті лицарі з українних границь про нас наторочили.

Конашевич став перевдягатись з празника у будень. Коли вже з тим упорався і поклавсь на постелі відпочити, як зайшов до нього пан Аксак. Він був дуже вдоволений з пиру і тверезий, бо, як господар дому, пив мало.

— Гарно, вашмосць, списався, далебі гарно, і лях не може собі дати ради з вашмосцем. А я зразу побоювався, щоб вашмосць зараз зразу яким гострим словом йому не відрубав, бо признати треба, що початок його мови на те заслуговував. А треба знати, що пан Хлодніцький ще перед обідом бажав собі побачити моїх хлопців і я йому їх привів. Питав зараз про їхню науку, чому вони не пішли до якого ліцею? Опісля став з ними розмовляти. Розуміється, що говорили за латину, бо без цього годі шляхтичеві на світі жити. Дивувався їх знанню і був певний, що їх вчить якийсь патер, бо вони по всіх панських домах учителюють. Я за них відповів, що їх вчить чоловік світський, до того православний. Я зараз хлопців відправив, побоюючися, щоби котрий не виговорився з чим, що вашмосць із Запорожжя, та не заговорив дещо про запорожців. Від того міг би лях з дому втекти. — Пан Аксак сміявся. — Дуже я вашмосці зобов'язаний, що так достойно поводився, та ще тебе за одно прошу: він хоче з тобою говорити. Він підозріває, що вашмосць — перевдягнений шляхтич, може, який баніта польський, що перед урядом ховається. Він буде до тебе підходити, не відповідай йому різко. Я знаю, що вашмосць інколи гаряче купаний.

— Я буду говорити правду.

— Я знаю, що твої уста неправди не скажуть. Та правда не буває така пекуча, коли її у гарну форму прибереш. І ти так роби. Не дуже на панів гримай. А як тобі подобався панський пир?

— Скажу правду, що мені зовсім не подобався. Це отруя і марнотратство.

— А польські пани так живуть щодня. Я те сам бачив і не хотів перед ляхом показати, що я скуп'яга і також знаю поставитися. Мій кухар служив по панських домах і знав, як усе приладити. Та чи вашмосць справді того в житті ще не бачив?

— Не бачив. Я в Польщі ніколи не бував.

— А у князя Острозького?

— Я до князя на пири не заходив і між блюдолизів не пхався. Але те знаю, що князь сам живе просто, як аскет. Не чував я також про пири у князя. Великих панів з Польщі у нього не буває. Як відомо вашій милості, вони його не люблять, а він їх теж не дуже. Меншу братію приймає князь скромно. Йому байдуже, що про нього говорять, бо і так окричали його скупарем. Нарешті, коли б князь тільки видавав на пири, що польські пани, не набивав би стільки бочок золотом та сріблом.

— Пан Януш його у цьому виручить. Він тепер одинокий спадкоємець, як його брат, один і другий, вмер.

— Хіба ж і князь Олександр вже не живе?

— Не знаєш, вашмосць, цього? Завтра покажу тобі віршу чи там лемент на його смерть, скомпонований через Острозьку школу.

— Було чого лементувати, — говорив Петро, — здавалося, що бодай половина великої фортуни Острозьких останеться при православних, та й це пропало. Така наша доля. Князь Януш зляшився з тілом і кістками. І школа, і друкарня — усе загириться. Мені дуже старого князя жаль. Не завидую його багатству. Доля люто його переслідує.

Конашевич обняв голову руками і важко задумався. Йому нагадалася його молодість. Величава стать старого князя стала йому перед очима. Аксак помітив, що Петрові канула сльоза на стіл.

— Не гадав я, що вашмосць цього не знаєш, я був би тобі цього нині не говорив. Бачу, що ти співчуваєш горю князя.

— То мій добродій. Йому завдячую те, що знаю, і чим я є. Коли б не ласка князя, не був би такий худопахолок, як я, добивсь вищої освіти. Нині я був би в

душевній темноті орав невеличкий батьківський загонець. Смерть князя Олександра — то не лише горе для старого батька, і так вже надто прибитого горем, але це горе всю православну Русь дуже болить. То ціла Україна втратила в особі князя Олександра велику могутню опору, одну з цих нечисленних, які нам лишилися. Від межі Польщі щораз ближче до нас падуть ці опори одна по одній. Ляхи добираються щораз до серця України. Яких-то треба буде зусиль, якої боротьби, щоб ту навалу здержати. Цілий той тягар звалиться тепер на наші плечі. Вже і в Києві лях стає твердою ногою. Ось чому я намагаюся підготовити синів українського православного вельможі до того, щоб вони, як виростуть, — дай їм боже здоров'я — не пішли слідом других, а держалися свого рідного, православного грунту. Якби у мене була до цього спромога, я би скрізь учителював по домах наших вельмож і усюди ширив би ту саму правду. Та в мене такої спромоги немає. Я лише хотів би бути того певний, що мої дорогі учні не підуть тою дорогою і стануть колись славними оборонцями церкви і народності. Не знаю, як довго доведеться мені цю мою місію в домі вашої милості сповняти. На мою думку, їх образування на моїй науці не скінчиться. Їх треба буде вислати у світ. І я потерпаю, що як вони підуть на захід (а куди ж могли би піти?), щоби моя праця не пішла намарне, щоби цих молодих душ не повели туди, куди пішов князь Януш, син славного православного батька.

— Без поради вашмосці я нічого не зроблю. Та чого ж би нам так швидко розставатися?

— Спасибі вашій милості за довір'я та честь. Але я тут не можу сидіти аж до їх виросту. Мене жде інше завдання. Я мушу ще за іншими підпорами нашого побуту, нашого існування шукати.

— Не розумію цього добре.

— Це козацтво, ваша милість. Його так лишити не можна. Його треба зорганізувати так, щоб воно стало поважною силою, з якою Польща мусить числитися. Козацтво тепер-то молодець, повний енергії і сили, перейнятий благородною думкою, але без життєвого досвіду. Такий юнак, полишений сам собі, робить промахи, а навіть може зійти нінащо. Навпаки, коли він мати буде розумний провід, може стати славним чоловіком. Якщо з козацтва таке станеться, тоді солоницький погром не повториться.

— Вашмосць, чи не надто ідеалізуєш козацтво? Ті промахи, як ти їх називаєш, переступили межі промахів, це вже гільтайство, супротивне прийнятому порядкові.

— Ваша милість, не знаєш козаків так, як я. То були лише промахи, а не гільтайство. Не козаки дали до цього причину, а своєвільство і утиск панів. Пани допускалися на простому народі безправства супроти законного порядку і не дивно, що козаки безправством хотіли безправно побороти.

— Не легкого завдання піднімаєш, вашмосць. З свавільної буйної купи зробити карну, здисципліновану силу, то праця Сізіфа.

На те Конашевич, усміхаючись:

— Коли б був Сізіф познайомився трохи з правилами механіки, коли б був прочитав науку Архімеда або познайомився з великими будівничими Ассірії, Вавілона та Єгипту, був би стільки не намучився і був би, певно, доконав свого. Жодне завдання не може бути неможливе до переведення, коли знаємо способи і засоби до того. Сізіф не вмів собі ради дати з одним каменем, як його нагору витягти, а старинні механіки знали витягти вгору велетенські камені і полишити на це такі свідоцтва, над якими теперішній світ з дива не може вийти.

— А вашмосць вже збагнув, які правила Архімеда треба примінити до козацтва?

— Так! Козацтву треба вказати благородну християнську мету. Треба йому вказати ідеал, запалити в ньому невгасаючий огонь любові до того ідеалу, одушевити його, а тоді все зробиться легко. То, однак, праця на десятки літ, і мого життя до закріплення цього замало. Але я мушу зробити початок, покласти фундамент до цеї будівлі. За цим підуть другі, треті покоління, і наше козацтво стане славне.

— Яка ж то мета, той ідеал?

— Наша православна благочестива церква, наша мати. У ній з'єдиниться увесь український народ.