Талісман далай-лами - Чемерис Валентин
— Над Дніпродзержинськом, що в роки моєї юності звався Кам’янським, над Дніпропетровськом…
О, які то були ночі-ніченьки…
Дружина ревнувала його і до спогадів, але за звичкою, що вкоренилася в ній, стала за роки спільного з ним життя, її другою натурою, тож виду не подавала. Як терпіла його, гуляку, все життя, так і наприкінці життя терпіла — звично і стійко. Вона все життя його ревнувала, бо він все життя її зраджував, але терпіла — в ім’я збереження сім’ї, з ляку втратити такого чоловіка. Навпаки, знаючи, що він її зраджує на кожному кроці — молодим бугаєм був невтомним! — ще з більшою увагою повсякчас його оточувала, піклуванням, хатнім затишком, смачною їжею, що її сама ж і готувала, різними ласощами і цим, будучи як жінка невиграшною в порівнянні з іншими жінками, не маючи — знову ж як жінка — аніяких зваб, утримувала його, красеня, біля себе все життя. І це його, кота-гуляку!
— Льонічка не треба так перейматися, — це вже як згадала кота. — Годі бо журитися. Ламу вже не повернеш.
— На жаль. Єдиного друга за все своє життя здобув і того втратив. Бо наші славні… так— перетак… чекісти, навіть кота не здатні вберегти! А я довіряю їм все життя. — І як присуд виносив: — Такого друга, як Лама в мене вже ніколи не буде! Не було до нього й після нього не буде!
Виношував задум доручити послу СРСР в Індії вийти на Далай-ламу і попрохати іншого кота — навзамін утраченого, але, обміркувавши цей задум, рукою махнув:
— Після Лами Лами вже не буде!..
У ті роки на естраді була популярною пісенька про чорного кота, її часто крутили по радіо: "Говорять не повезет, если черный кот дорогу перейдет…"
— Якщо перейде такий, як Лама — повезе, — бурмотів він, слухаючи пісеньку. А коли співачка виводила: "А пока наоборот — только черному коту и не везет…" схвально кивав головою.
— Правда. От візьмемо Ламу… Чорнющим був. А кому не повезло? Та самому ж Ламі…
Хто його знає, може й так. Адже у всій цій історії тільки Ламі, чорному коту і справді не повезло. Навіть, терорист-одиночка, який полював за Брежнєвим, і той відбувся порівняно легко…
Після арешту Віктору Ільїну було пред’явлено звинувачення за п’ятьма статтями Кримінального кодексу, але до суду справа так і не дійшла — терориста буцімто врятував діагноз, поставлений йому під час слідства: психічний розлад.
Спецлітература роз’яснює, що до психічних хвороб належать розлади діяльності головного мозку, що виявляється в порушенні психіки людини, тобто у втраті здатності правильно відображати навколишній світ і адекватно реагувати на різні життєві обставини.
До психічних хвороб відносять шизофренію, маніакально-депресивний психоз, слабоумство, епілепсію, тощо. А також хвороби, що виникли внаслідок травми головного мозку, інфекцій, інтоксикацій судинної патології головного мозку і ряд інших хвороб (навзагал їх ціла купа!), які пов’язані з віковими змінами організму.
За одними даними в терориста діагностували маніакально— депресивний психоз, за іншими — то був наслідок травми головного мозку, що її він, буцімто, отримав при виконанні службового обов’язку. Одне слово— психічний розлад. А що з такої людини візьмеш, як вона не здатна відповідати за свої вчинки, як і правильно реагувати на різні життєві обставини.
З січня, коли було вчинено напад і по травень Віктор Ільїн, колишній офіцер міліції, який тихо божеволів доки й не збожеволів до того, що почав стріляти по урядовому кортежі біля Боровицьких воріт Кремля, перебував у слідчому ізоляторі. І хоч він вчинив збройний напад на найвищу в країні посадову особу, та ще і "вірного ленінця", видатного діяча Комуністичної партії, Радянської держави, міжнародного комуністичного і робітничого руху, Генерального секретаря ЦК КПРС, члена Політбюро ЦК, Голову Ради Оборони, двічі Героя Радянського Союзу, Героя Соціалістичної праці, Маршала Радянського Союзу (УРЕ, — т. 2) і т. д, і т. п., але так і невтямки чому слідчі органи швидко втратили інтерес до терориста, якому тільки випадок зашкодив прикінчити того видатного на порозі Кремля. Та й саме слідство — диво з див! — велось чи не абияк. В кінці травня зловмисника було відправлено до Казанської психлікарні. Звідтоді й на роки Москва про Віктора Ільїна, терориста-любителя, а загалом невдаху, здавалося, міцно забула. Як казав один з героїв безсмертної комедії Грибоєдова: подписано и с плеч долой!
А коли й самого об’єкта нападу не стане і в країні з’явиться новий генсек, — "творческий полицейский" Ю. Андропов, то й поготів. (Чи не тому й виникла чутка, що мовляв, це він, голова КДБ організував замах на Брежнєва, щоб самому зайняти його місце).
Згадали Ільїна вже після розпаду СРСР журналісти, жадібні до сенсацій. Та й свобода слова (і не тільки слова) прийшла, нечуване до того, явище в есересерії — пиши про що хочеш і про кого хочеш. Тоді ж в деяких московських газетах з’явилися про нападника матеріали. І, навіть, була зроблена спроба виліпити з нього героя — "борця з режимом", але пишуча братія швидко й вгамувалася — на героя він явно не витягував. Це навіть не замполіт Спірін, який на есересерівському підводному човні підняв повстання і вирушив до Ленінграду валити комуністичний режим, за що й був швидко розстріляній.
У 1988 році Віктора Ільїна, як такого, що не є небезпечним для суспільства, з Казанської психлікарні перевели до такого ж закладу в Ленінграді (але хтось же за нього поклопотався?), де режим був значно м’якішим і не нагадував тюремний. Кажуть, він шкодував, що своїм вчинком завдав шкоди безневинним людям — космонавтам Береговому, якому осколком поранило обличчя. Ніколаєву, якому куля зачепила спину, мотоциклісту, якого поранив і водія другої машини, якого поцілив, на жаль, смертельно… В цій частині свого замаху він шкодував. А ще він шкодував, що його замах на Брежнєва виявився невдалим і він так і не спромігся прикінчити лічно дорогого Леоніда Ілліча. За віщо? А хто його знає. Як кажуть, мотиви злочину так і залишилися невідомими. Може, й справді людина страждала психічним розладом і одного разу її спало на думку: а давай, мовляв, я вгепаю Брежнєва, га? Подивимося, що з цього вийде. Може й справді мені тоді веселіше стане жити?
Так чи не так (а чи як ще невмирущий Шельменко в таких випадках обережненько підкреслював: "… усе так, та тільки трішки будучи, не так"), проте на заваді здійснення маячної ідеї-фікс молодшому лейтенанту МВС Віктору Ільїну (достовірний факт) став тібетський кіт Лама. Всього лише кіт, але він і врятував тоді життя Леоніду Брежнєву. — Що було, то було.
Історія зафіксувала десятки достовірних випадків, як домашні тварини (хоча б ті ж коти чи собаки, — а гуси, кажуть, навіть Рим колись врятували), відчуваючи наближення біди спасали від неминучої загибелі своїх господарів, які нічого і не підозрювали. (Факт, але тварини на відміну від хомо сапієнса володіють якимось особливим чуттям невідомим людям). А то все були звичайні амурчики чи бровки, а пухнастий талісман Далай-лами не мав собі рівних.
Хочте вірте, хочте, як кажуть, перевірте. Хоча суть не тільки в Ламі, Лама всього лише привід поговорити про дещо.
Отож, розказавши вам цю історію, дорогий читачу, хочу насамкінець нагадати слова Олександра Пушкіна, якими він закінчує згадувану тут "Казку про золотого півника":
Сказка — ложь, да в ней намек,
Добрым молодцам урок!
